т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Здалека доходив брязкіт балабайки. Металічний, ніжний дзвін струн віддавався в порожній хаті самотністю й гіркою тугою. Чохала машина в руднику, десь голосно балакали чоловік та жінка. У вікні сумно, винувато, з жалем кліпали зеленими й голубими очима зірки. Загавкала Брунька, закашлялась і замовкла. Люба Брунька! Малесенька, стара Брунька! Треться вона коло ніжок дівчини з суворими очима, з тоненькими ниточками в куточках широких губ.

Ні, лежать не можна було. Може полегшає, як встати?

Я потихеньку підвівся й підійшов до вікна. Підійшов тільки для того, щоб подихати свіжим повітрям і не для чого іншого.

На ящичку біля землянки темніла якась фігурка з білою плямкою згори. Біля неї терся сіренький клубочок Бруньки. Як терпляче дожидає Хому.

Він, може, п’яний прийде, а вона все одно посміхатиметься до нього. Та чи тільки ж посміхатиметься?

Ах! Так он для чого їй треба було випровадити мене звідси; щоб могти приходити вночі до Хоми, щоб спати з ним!

Ну, що ж! Я можу зробити їм цю приємність. Завтра вдосвіта я вже увільню їм хату.

Так, завтра вранці я піду. Рано-пораненьку, як ще птиці спатимуть. Босяк буде засмучений, що палець утече від його, але матиме нагороду чимсь іншим.

Брунька строго загарчала, потім з гавкотом покотилась до хвіртки. Там чулась чиясь поспішна хода. Оля, мабуть, зразу пізнала її й теж поспішно пішла назустріч. Справді, біля хвіртки забіліла постать босяка. Оля щось неголосно спитала його, він теж неголосно відповів і вони почали шепотітись. Я бачив, як вони стояли тісно-тісно одне до одного. Потім, здається, Хома обняв її й вони пішли вниз по перевулку. Вона, значить, пояснила йому, що я ще не сплю, і вони пішли собі кудись до річки, або в степ між копи, або до скирт - місця багато. Щасти боже!

Я поволі знов одійшов у свій куток і ліг. Так удосвіта, значить, прощай, хатко! Прощайте, зірки, Брунька, чохання машини, балабайка, Домаха. Завтра в цей час уже лежатиму десь в іншому місці.

Так-так! От тобі й босяк, і нахаба, і злодій! Недурно співається:

«Ой, боже, боже, що та любов може». Багато може. Що зробила з босяка? Враз зробила, як на світ іншого народила: і молодого за пояс заткнув.

Зашелестіло щось соломою,- підійшла Брунька. Вона внадилась спати біля мене. От це, справді, підходяща компанія мені.

- На, Брунько, на... Лягай, цюцька, тут, будемо спати... Лягай, не бійсь... Отут-о... Так... Цілуєш? Любиш, значить? І я тебе люблю... Цілуй, цілуй... Хоч ти цілуй... Ну, а тепер лягай, спи. Спи, Брунько, мені треба рано вставати.

Брунька була слухняна, та ще до того й старенька і, справді, швидко заснула. А мені чомусь не спалось. Я і так лягав, і сяк - сон не йшов.

Довго лежав я з розплющеними очима. В містечку всі звуки затихли, навіть півні замовкли і стояла м’яка, темна тиша.

І раптом десь унизу коло очеретів розлігся вистріл, гучно розкотившись яром і містечком, і зараз же зачувся многоголосий крик, свист, тюкання, топіт ніг, знову вистріли. Тиша ночі вмент перевернулась у тріскучий, дикий, моторошний гомін. Брунька залилась зляканим гавкотом і, як одуріла, вилетіла з хати. По всьому посьолку вмент теж піднявся тривожний гавкіт, почулись гукання, крики. У сусідів повибігали з хат і голосно, спросоння питались одне в одного, що сталося. Але ніхто нічого не знав.

Біля ж очеретів крики, гамір і вистріли не переставали. Чувся топіт ніг, кінських чи людських - невідомо; вражіння було таке, що хтось тікав, а за ним гналось багато людей. Потім топотіння стихло і зменшився крик. Багато людей уже бігло по перевулку в той бік, натягаючи на бігу на себе одежу.

Я збирався вже теж бігти, але в цей мент Брунька кинулась у той бік подвір’я, який був у напрямі річки. Хтось, очевидно, перелазив сюди із сусіднього двору; тин тріщав і чулись приглушені, хапливі, захапані голоси. Брунька враз замовкла. Ага, свої. Щось плигнуло на землю й побігло до землянки. Кляцнула клямка від дверей, рипнули двері й стихло. А від тину попід стіною прокрадалася друга постать. Я зразу пізнав Хому.

Я стояв на дверях, але Хома мовчки відпихнув мене і вскочив усередину. Він дихав, як запалений кінь, аж свистіло йому в грудях. Зараз же впавши в своїм кутку на очерет, він лежав там, не кажучи ні слова, тільки часто й хрипко вдихаючи та видихаючи повітря.

Я зрозумів, шо то ловили його й Олю. Але хто, як, за віщо? Одначе питати Хому я не хотів. Хоче - сам розкаже.

На вулиці ж і біля річки все не стихало. Собаки розривались, вили, наганяючи моторошне, непокійне чуття. Пробіг хтось конем по перевулку від річки до контори. Його з криками розпитували, але він не відповідав і кричав:

- Берегись, ррозтопчу!

Далі гамір почав від річки присуватись усе ближче та ближче, наближаючись до хати Ревунів. Пробіг ще один верховий і я, стоячи в вікні, розібрав на коні фігуру стражника. Він летів і кричав:

- З дороги! Чого треба? Зайдіть по квартирах! Зайдіть усі, а то стрілять будемо. Марш зцюдова!

І лаявся озвірілим і напружено-зляканим голосом. Шахтарі в підштаниках, босі й без шапок пробігали назад повз моє вікно і тривожно перекидались словами.

А гомін багатьох голосів усе ближче й ближче підступав. Чути вже було лайку й крики:

- Не смій биться! Не смій!

- Мовчать! Стрілять прикажу,- весь час розлягався чийсь голос.

- Мовчать, говорю!

По перевулку вже сунула велика юрба людей. Чувся брязкіт заліза, шаркіт ніг, крик, лайки, гукання до когось.

І вмить сусідів Гаврило дуже голосно закричав десь збоку хати:

- Слиш, хлопці! Куди вас ведуть?

- Арештували! - зараз же закричало з юрби декільки голосів. Вони хотіли ще щось сказати, але той же голос, що кричав «мовчать», якось вискливо розрізав повітря:

- Поліція! Як ще одно слово почуєш, стріляй!

Видно було, що це останнє напруження і тоді, справді, зостається тільки стрілять.

Всі мабуть зрозуміли це, бо зразу замовкли і йшли повз мої вікна в мовчанні. Тільки голосно сопли й тяжко дихали, як після борні. Близько од вікна, майже коло самого лиця мого пройшов стражник