т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я навіть трошки покашляв і посидів біля ями, щоб дати бідоласі приготовитись. 

Одначе бідолаха не тільки не соромився, а ще й мене засоромив. І засоромив, і просто таки розсердив. Він не тільки не почував себе ніяково, не тільки не помітно було на його набряклому лиці якогось змішання, а навпаки: найодвертіше нахабство. Виразне, неприховане нахабство! Він собі посміхався своїми товстими, масними губами й поглядав на мене так, ніби моє лице було вимазане з щось погане, а я того не знав.

Видно було, що він умився: на щетині вже не висіли бурульки болота, як на свинях, і, здається, навіть волосся пригладжував чимсь - чи не вибитим соняшником. Сорочка була, правда, так само роздерта, але й тут здивував мене.

- Слиш, ти! - майже зараз же заговорив він, як я взявся до роботи. Тон був веселий, насмішкуватий і якийсь хитрий.- Ти кадась мені давав свою рубашку. Казав, що чиста єсть. Давай її сюди, вона мені потрібна... Ато бач яка!..

І він підняв на долоні декілька стьожок, із яких тепер, власне, складалась його сорочка.

Я мимоволі пильно подивився на нього. Гевал без сумніву щось затівав. Тут не без якоїсь хитрости. Добре. Я приніс сорочку. Приніс, розгорнув, навіть гарненько струсив її, щоб не було пороху. Що буде далі - цікаво подивитись.

Хома одяг сорочку, застібнув її, задоволено озирнув себе і знов розстібнув комір.

- Харашо. Молодця… - похвалив він себе чи сорочку (тільки не мене).- Ну, а тепер за лопату.

Копав він уже без того захвату, що перший раз, а так, немов робив тут уже з місяць, звик до роботи й виконував її машинально, спокійно.

Викидати стало вже зовсім трудно,- занадто високо було. Тоді Хома, не хапаючись, виліз із ями, наказавши мені копать далі, а глину кидать на купу в куток. Для чого це потрібно було - я не знав, а тому й не кидав у купу, а все ж таки нагору.

Босяка довго не було, з годину, мабуть. Я рішив, що він уже втік собі в пивну або кудись в інше місце, де нема льохів та лопат. Але ні, помилився: Хома вернувся. Та й не з порожніми руками. Він зробив «машину», щоб витягать з льоху землю. Десь добув маленьке дерев’яне коліщатко, що бува на дитячих возиках, примадикував його до товстої дошки, зробив по ободу його рівчачок, а по рівчачку провів шворку. До шворки були прив’язані складені вдвоє рогіжки на кшталт рибальського сака. Закріпивши дошку над ямою так, що край її з коліщатком прийшовсь над самою ямою, чортів босяк спустив по коліщаткові, як по блоку, рогожу і наказав мені накидати на неї землю. Потім скомандував «стоп» і знов звелів тягнути до себе кинений униз кінець шворки. Я напнувся й потягнув. Рогожа з землею, ну, чисто, як сак, повний риби, помалу почала підніматись нагору. І ще ж як рощитав хитрий п’яниця: дошка стояла дуже високо над ямою, так що навіть не треба було там нагорі тягнути сак, а тільки одвести його вбік від ями й висипать на купу землю.

І що головне, так зовсім і не задавався своєю вигадкою. Так наче це йому не первина, або така річ, що й усякий придумав би. Але все ж таки не переставав насмішкувато й з якоюсь думкою поглядать на мене.

Робота тепер пішла у нас далеко краще. Ми обидва швидко накидали на рогожку глину, потім кожний по черзі вилазив нагору і приймав там підтягнений знизу сак. І знов робили далі, весь час мовчачи.

Але незадовго до обіду босяк одкинув лопату в куток, витер руки об штани й закурив. Потім хитро підморгнув мені і, нічого не кажучи, з тим же єхидним, поганеньким посміхом поліз собі з льоху нагору.

Куди він знов пішов, я не міг придумати, хоч тепер навіть разів зо два вилазив нагору й пильно шукав очима по подвір’ю - гевала ніде не було. Очевидно, не видержав таки й побіг перед обідом за соткою. Ех, чоловік, чоловік!

Домаха за другим разом помітила мене й вибігла подивитись на «машину». Вона навіть помогла мені висипати з рогожі глину на купу. За це вона вважала себе в праві постояти трошки й пощебетати над ямою. Я нічого проти того не мав і навіть часом піддавав їй охоти, кинувши на неї лопатою глини. Домаха перебільшено лякалась, удавала дуже розсерждену з себе, кидала цілі купи землі на голову мені та все грозилася якось ще дужче одплатити. Як саме, вона не казала, але видно, що мала на думці щось надзвичайно жорстоке, бо аж сама червоніла. У неї не погані були губи, зовсім не погані!

І раптом вона, дивлячись кудись там до хати, здивовано закричала:

- Ой, рятуйте! Що ж це таке?

Почувся чийсь чоловічий голос. Я, дивлячись не на Домаху, а вбік, у стіну ями, пильно прислухався. Голос замовк. Тоді я глянув угору на Домаху,- вона все дивилась у той бік з виразом сміху й здивовання на кругленькім личкові.

Я поставив лопату й швидко поліз нагору. Тоді Домаха, ніби тільки тепер згадавши про мене, закричала мені:

- Ой, швидше лізь сюди! Що ти побачиш!

Я вже знав, що побачу босяка. Я вже розібрав, чий то був голос. Мабуть, вивалявся в новій сорочці так, що, дійсно, треба тільки подивитись.

І що ж виявилось? - перед ямою стояв, дійсно, таки гевал, але в якому вигляді: в зовсім невиваляній сорочці, в новому картузі, у якого денце було натягнуте так, як денце сита, зеленого кольору, з блискучим козирком, зовсім, як у студентів. Мало цього: босяк помолодшав років на десять, поголився. Так-так: він поголився, зшкріб свою їжакову щетину й лице зразу стало, як вимите. Навіть під очима опухи немов зменшились і губи не такі масні та товсті стали.

Босяк, очевидно, пренахабно милувався вражінням, яке робив своїм виглядом. На губі збоку висіла на кінчику обсмоктана цигарка, з якої тоненькою павутинкою ліз у око синенький димок. І чи від цього димка, чи з чого іншого око хитрувато, з насмішкою щурилось. Руки були засунені в кишені й навіть чоботи обтерті від глини й землі. Та не то що обтерті, а чого доброго й поваксовані,