т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Що за чортовиння таке?!.. Босячнюга говорив так, ніби вже й завдаток якийсь мав.

- Ну, давай! - не видержав і розсердився я.

- Тільки ж гляди, брат: я знаю, ти й утекти можеш, як програєш. Так от я тобі кажу: як утечеш - два пальці одрубаю. Не втечеш - один. А вже не пожалію, пам’ятай. Треба тобі дати пам'ятку, щоб знав, що є хороші люди... Згоден?

- Згоден, чого там. Бий!

Він простягнув до мене долонею руку, але зараз же шарпнув її назад.

- Нє, стій! Спервоначалу обіщай, що про наш заклад ти їй ні слова. Інакше не можу. Ідьоть?

- Ну, це само собою.

- А як само собою, так можеш бить!

Я вдарив його зверху по руці, потім ми потисли один одному руки й перебили сами себе лівими руками.

- Гляди ж! - погрозився босяк, беручись за лопату.

- Гляди краще ти! - посміхнувся я.

- Я буду глядіти. За мене не бійся.

- Ой, боюсь, брат.

- Не бійся, кажу. А як тобі доведеться?

- Мені що? Ну, пальця одрубаєш, от біда! Гірше ж не буде, га?

- Ні, не буде. Буде й пальця. На пам’ять.

- Ну, от.

_________

Таким чином побились об заклад. Я посміхався цілий день, поглядаючи на босяка. Господи, та один його рот чого вартий! Коли він сміється, то з рота визирають такі зуби, що можна цілу руку дать одрубать, тільки щоб не цілувати: товстелезні, сині губи й чорно-жовті зуби з великими дірками; коли губи роззявляються, то здається, що вся глотка якась гнила, чорно-жовта. Фе! І ця пика щось собі взяла в голову й безсоромно, пренахабно сміла говорити от такі слова! Ей, гевале, бережи пальця.

Але вже на другий день я перестав посміхатись. На третій же мені стало якось скучно й тяжко в ямі. Я без потреби вилазив, пив воду, сміявся з Домахою, але те мало помагало.

Хома не копав. Він гнув свою лінію і, значить, йому вже не до копання було. Але й без роботи не сидів. Е, гевалюга знав, як підступити: він цілий день щонебудь робив: то майстрував якусь полицю для крамнички; то показував молодицям, як треба замісити глину, котрою мала бути вимазана поверх камінців хата; то заливав дірку в старім відрі. І все він умів, знав, розумів. Ну, чистий управляющий ходив по подвір’ї. Сам у моїх чоботях, у чистій сорочці, з пояском, який подарувала йому Оля Степанівна, в студентському картузі. Просто не пізнати!

Але що важніше всього, то це те, що Оля раптом почала з ним форменно загравати. От що було ще дивніше! Вона не помічала ні його синіх губ, ні гнилої чорно-жовтої дірки рота, ні обвислих мішечків під очима, шепотілася з ним, посміхалась до нього так само, як до Григора і, здається, навіть уже виходила ввечорі на розмову з ним. Я не міг того напевне сказати, я тільки знав, що Хома в той вечір довго ходив по подвір’ю - а потім ніби рипнули двері землянки.

Так, видно справа в його швидко посувалась наперед! Невідомо, якими шляхами він неухильно простував до її серця. Серце жінки! Про нього написано цілі бібліотеки книг, а хіба хтонебудь, вивчивши всі ці книжки, може сказати, що він знає жіноче серце?

Мало того: босяк уже, певно, мав таку силу над нею, що вона його трохи не в усьому почала слухатись. Очевидно, він їй чогось наговорив про мене, бо вона стала вже часом назирати за роботою. Прийде до ями, а то навіть і вниз спуститься й дивиться, як я копаю. Я нічого: копаю собі, накладаю в сак, витягаю,- все, що треба. А вона стоїть і пильно, строго погляда на мене. Видно, що навіть хоче сказать щось, та, мабуть, соромно стане, покрутиться й піде, нічого не сказавши. Або скаже щонебудь так собі, вроді того, що яка добра глина тут унизу. Я муркну в відповідь щонебудь і роблю собі своє діло. Що мені: плювать, хай навіть рощитує, як хоче.

Я в ці дні майже зовсім перестав із нею балакати чи жартувати. Раніше я робив це просто для того, щоб розважити трохи дівчину, щоб викликати на її уста посмішку. І коли її тоненькі на кінцях і широкі посередині губки розтягувались і показували червоні, свіжі ясна й сіро-зелені строгі очі звужувались теплим сміхом - мені більш нічого не треба було. А коли ще крихотку засоромиться - я міг уже бути зовсім задоволений.

Ну, а тепер справа стояла інакше! Вона вже балакала з Хомою Івановичем, вона на нього дивилася, його слухала. Босяк, властиво, трьох розумних слів скласти не міг, а вона слухала його так, наче він от-от вийме з кишені щось дуже цінне й дасть їй. Ну, що ж, хай слуха. Правда, вона могла б усе таки бути трошки делікатнішою зо мною й не обижати чоловіка догляданням за тим, як він робить. Більше робив і вірила, могла б уже й до кінця повірити. Ну, та це її діло - хазяйка.

А босяк тим часом старався, ах, як старався! І так, і сяк, і коло старої, і коло молодої. Старій колов дрова, носив воду, товк пшоно, добував якогось зілля від ревматизму, варив його, натирав їй ноги. Стара трохи не молилась уже на нього. Молодій він бігав по справах крамниці, кудись щось возив, привозив, переносив пересипав, наливав. Словом, біда як підсипався. І до молодиць піддобрювався, й до Григора, до всіх, хто попадався йому на очі. Де й понурість, мовчазливість, непривітність його ділись. Такий добрий став, меткий, прислужливий! І пику свою наче підмінив: очі дивились тепер прямо в лице кожному, дивилися з добренькою увагою, ласкаво так, з якимсь смішком. Власне, якась трохи не надприродня зміна сталася з ним. Навіть не вірилось, що це тільки злісне, підле удавання. Я вже не раз подумував, що пора, мабуть, попередити Олю, розказавши їй усе одверто. Як не неймовірні були наміри нахаби, але краще бути