т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А що, брат, га? - підморгнув мені босяк з насмішкою.- Ловко, правда?

Потім підійшов до Домахи й з непримушеним виразом обняв її. Домаха зараз же вирвалась, але зовсім не так, як вона вирвалась би тоді, коли б він обняв її раніше: тепер вона тільки здивувалась і весело обурилась. Хома Іванович недбало покинув її й сказав до мене:

- Обідать пора. Вилазь та йди кажи, щоб стара давала вже.

Потім він пішов поважним кроком по подвір’ї, все оглядаючи уважним і майже хазяйським оком. На крик Домахи повибігали й останні мазильниці з камінчиками в руках,- вони тепер уже обтикали стіни камінчиками. Вони також аж ойкнули, побачивши Хому, але він і на їхнє дивування не звернув ніякісінької уваги. Навпаки, підійшов до стіни, колупнув з неї глину пальцем, пом’яв глину, потім роздивився й сказав:

- Кізяку мало, баби, клали. Порепаються стіни.

Ну, чистий тобі хазяїн! Можна було подумати, що він, справді, розуміється на тому, що говорить. Але баби розсердились,- чи не почували, справді, що кізяку мало?

- А диви, який вискочив козак з маку! Дивіться на нього, картуз надів, та й дума, що він цяця велика? А в калюжу спать! Забув? Він там буде показувать, чи кізяку мало. Ми тобі покажемо, дамо стільки кізяку, що й у вуха тобі поналазить...

Хома Іванович витер палець об одвірок, повертаючи його на всі боки, циркнув крізь зуби й попрямував у крамницю. Він і там, видно, хотів показати себе. З крамниці він прийшов зовсім задоволений, тільки поважніший і ще з хитрішим усміхом на устах.

По обіді ж у ямі, беручись за лопату й зустрівши мій погляд, він раптом засміявся й невідомо чого весело матюкнувся. Я нічого не сказав: гевал, видно, збирається весь час щось сказати, бо занадто якось пильно й допитливо погляда. Але хай сам заговорює, не треба допитуватись.

І дійсно, гевал таки заговорив. Коли я викинув з саку на купу землю і спустився вниз, Хома зустрів мене підморгуванням.

- Ну, «товариш»… - проговорив він так, ніби не хотів більше мучить товариша.- Хочеш, скажу тобі одну штуку? Га? Ловку штуку скажу!

Я витрусив з-під сорочки землю й весело відповів.

- Розкажи, товариш, розкажи!

- Тільки ти, брат, наперед уже мені обіщай, що не лізтимеш биться, як почуєш. Лопатку дай сюди...

- Тобто таке страшне скажеш? - Я вперто не хотів помічати хвастовитости босяка.

- Нє, не страшне, а... Ну от, дай сюди лопатку!

Він, розуміється, ніяких лопаток не боявся, а просто хотів цим побільшити ефект своєї «штучки». Я простягнув йому лопату. Хома узяв і заклопотано поставив її в куток позад себе; ще й подивився, чи не зможу я вихопить її звідти. Ні, не зможу.

- Ну, так от слухай, товариш, та добре, вухами слухай. Стой, треба, брат, цигарочку закурить. Штучка така, що без цигарочки ніззя.

І він помалу, навмисне розтягуючи рухи, став крутити цигарку. Я сів на щабель драбинки і тим часом спокійно й байдуже зчищав одною босою ногою глину з пальців другої.

- Да-а, штучка, брат… - тут босяк засвітив сірника й довго плямкав губами, розкурюючи свою махру.

- Штучка, братуха ловка... Да-а... Ну, так і буть, скажу вже прямо. Скажи: чесна дівчина Олька?

Як тільки він вимовив це слово, я якось зразу почув, що весь час догадувавсь, про кого буде мова. Без усякого здивовання (якого, видно, гевал дуже ждав) я відповів:

- А я звідки знаю? Здається мені, що не дуже.

- Е?

Босячнюга, певно, не ждав такої відповіді: він аж отетерів на один мент. Але зараз же хитро підморгнув і засміявся.

- Думаєш, з Григором спить? Не ревнуй, брат, не спить. Я це навєрняк знаю. Напрасно ти терзаєш своє серце.

Він пихнув цигаркою й помовчав, подивляючись на мене, немов перевіряючи, яке вражіння зробили його слова.

Я здивувався й сказав:

- Хіба? Ну, не буду тепер терзать.

Босякові підходило б уже трошки розсердитись на таку мою байдужість, але він немов ще більше був задоволений балачкою.

- От і харашо, що не будеш. А то мені тебе жалко. Такий хороший парнюга, чесний, роботящий, а так гірко страждає... Ну, тільки...

Тут босяк розвів руками, неначе в безсиллі.

- Знаєш, брат, як то говориться: своя рубашка ближче до тіла. Скажу тобі прискорбне для тебе слово, ти вже не сєрчай і будь молодцем... Слово, брат, таке, що... що Олька зо мною спатиме!

І він молодцювато поправив на голові свій новенький картуз, держачи його за блискучий лакований козирьок і надягаючи набакир. І в той же час не зводив з мене якогось не то чекаючого, не то глузливого погляду.

Дійсно, за таке слово варто було б погладить гострієм лопатки по черепу мерзотника. Але я все таки байдуже сказав:

- Он як? Через що ж то так?

- Через що? - поважно перепитав босяк.- А ти подумай, через що. А через що вона така добра до мене? Га?

Боже! Отак це опудало пояснило собі доброту Олі Степанівни. Я встав, засміявся й сказав:

- Ну, брат, роздабарювать нема коли, час не стоїть. А тобі радю: не будь дурнем, а то й кури тебе засміють. Чув? Ну, давай сюди лопатку та будемо копати.

Але Хома Іванович не рушився, він чудно, наче навіть задоволено вдивлявся в мене.

- А давай на що хоч поб’ємось, що буде моєю полюбовницею! Га? - раптом упевнено запропонував він.

- Ну, слухай, дурню ти! Коли ти мені ще хоч слово...

- Ну, а на що йдеш, що буде? - уперто перебив він мене.- Хочеш на пальця? Як буде, так я тобі рубаю пальця, а не буде - ти мені! Хочеш?

Форменно збожеволів чоловік! Не інакше. Він уже, видно, не жартував, не сміявся, він зовсім серйозно говорив, з запалом. Чи, може, справді мав якусь надію? Хто що може про жінку знати?

- Ну, хочеш? Давай поб’ємось! Чи шкода пальця?

- Що ж вона тобі казала? - спитав я, вдивляючись у чудну пику Хоми.

- Що казала,