т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Богзна, через що я зразу весь напружився, почуваючи, як по голові пройшло морозом і волосся, здавалось, наїжилось, як у собак, що чують ворога. Не роздумуючи, але почуваючи в усіх мускулах і в грудях чудну, жорстоку остервенілість, я навшпиньках перебіг у куток і намацав там ломаку, якою баби розбивали в глині грудки й яку бачив ще вчора. Так само навшпиньках я вибіг на двір і, стараючись не зачепити ні об що ломакою, став прокрадатись понад стіною до крамнички. Минувши хату, я пригнувся й майже поплазував уперед.

Коло крамнички знов щось тріснуло, тільки ще дужче. Але в цей мент Брунька зачула мої кроки й кинулась на мене з гавкотом. І зараз же біля дверей крамнички мигнула чиясь постать і побігла до тину. Я мовчки шарпнувся за нею, але встиг тільки вхопити її за голову в ту хвилину, як вона, перекинувши тіло, була вже по тім боці. Голова крутнулась і зникла, тільки затупотіло по перевулку вниз до річки. А в руках у мене зосталась кепка з голови злодія. Я, часто й сильно сопучи, люто пом’яв її, і потім почав розглядати, нахиливши близько до неї лице. Так і є! Кепка була босякова, от і пропалена дірка. Значить, я вгадав з самого початку!

Я підійшов до дверей і помацав руками біля замка. Він висів, але пробій хитався і був мало не витягнений з одвірка.

З кепкою в руці я поволі пішов у хату й ліг спати.

_________

Вранці, як тільки над землею із землянки з’явилась жовто-червона, гладенько зачісана голова Олі Степанівни, я зараз же наблизився до неї й оповів нічну пригоду. Я не хотів її лякати й через те оповідав навіть весело, не надаючи особливого значення цій події (про картуз і взагалі про знайомство з злодієм я промовчав).

Одначе Оля прийняла оповідання не так весело й байдуже. Вона зараз же суворо похмурилась, стисла губи й рішучим, прудким кроком пішла до дверей крамниці. На одвіркові були видні вдушені в дерево сліди якогось твердого предмету, мабуть залізного прута або ломика. Оля не довго роздивлялась.

- Фе! - з огидою і гнівом поривчасто одвернулась вона й пішла назад.- А ще робочі, товариші! Останнє здирають...

Я густо почервонів, але тільки й міг сказати:

- Та чого ж товариші? Може, хто інший?

- Хто ж інший? - зараз же з гнівом озирнулась до мене Оля.- Хто? Директор чи штейгер піде оселедці красти? Більше тут нікого нема. Все свої... Е!

Вона знов шарпнулась і хутко сховалась у землянці. А я пішов до свого льоху, покусюючи губу й уперто думаючи.

Ні, з босяком треба було поговорити рішуче й раз на все. Це вже зовсім чортзнащо! Тут уже й з ножем можна з ним поговорити, коли ніщо друге не помагає! Що буде, то буде!

Але босяк не з’являвся. Тим часом чутка про крадіж уже розбіглась по околиці. Цьому особливо сприяли три мазальниці. Вони вже не співали сьогодні, а тільки цокотіли з усіх сил, з жахом і таємними лицями обмірковуючи між собою та з кожним проходящим подію. Вони були твердо переконані, що це справа босякова та ще чи й не товариша його, себто моя.

В очі мені цього не говорилося, але я догадувався про це по тому, що Домаха занадто демонстративно виявляла свою прихильність до мене,- цим вона хотіла показати й мені, й усьому світові, що була про мене іншої думки, ніж її подруги. Вона весь час підбігала до льоху, щебетала над ним, грала синіми очима, кидала в мене грудочками глини.

А гевала все не було!

І ні обідать, ні полуднувать він не прийшов. Це траплялось не раз і раніш, але сьогодні чомусь «тьотя» про нього зовсім не питала. Вона вже ні про що не питала сьогодні, мовчала весь час і тільки іноді відповідала Олі:

- А? Ну, добре, добре...

Оля Степанівна, «тьотя» й я сиділи, як звичайно, на маленьких ящичках з-під краму круг табуретки, що заміняла стіл, і мовчки вечеряли. Перед цим у крамницю заходив Григор і Оля була задумлива й строга.

І раптом у перевулочку почувся гомін голосів, крики хлопців, гукання. Чути було, що йшла ціла юрба, прямуючи звідкись знизу, від річки. Через якусь хвилину, стаючи все чутнішим та чутнішим, гомін наблизився зовсім до хати й зараз же за тином з’явились голови людей, переважно жіночі та дитячі. Посеред них виднівся казенний ясно-зелений картуз стражника, а поруч із ним важка голова Хоми Івановича, без усякого картуза, з соломою в волоссі. Хома Іванович був вищий за стражника, який більше скидався на передягнену в поліцейську одежу сіреньку мишу, ніж на поліцая. Одначе миша йшла страшенно врочисто, строго, офіціяльно вирівнявшись і ступаючи так, як ступають мороженики, несучи свої діжечки на голові.

Уся юрба стовпилась біля подвір’я, стражник і босяк пройшли в хвіртку, й попрямували просто до землянки. За ними зараз же посунули й їхні провожаті, товплячись і поспішаючи.

Оля й «тьотя» здивовано й тривожно дивились на процесію. Я вже догадувавсь, у чому річ. Хома ж Іванович виступав з незалежним і насмішкуватим виглядом. Він неначе був аж задоволений усім цим: і юрбою, яка тюкала на нього, і торжественним стражником, і тим, що його привели сюди. Здається, він не дуже був п’яний, хоч одна половина лиця вся була в болоті: мабуть, спав десь у калюжі. Сорочка висіла довгими клаптиками і штани весь час спадали, хоч він їх щохвилини швидко й нетерпляче підтягав угору. На мене він подивився зловтішним, погрозливим поглядом і зараз же кинув мені:

- Постарався, «товариш»?

Я вмить зрозумів, що вийшло непорозуміння: босяк думав, що я доніс на нього. Мене взяла лють, але на щастя, не встиг нічого сказати, бо в цю хвилину заговорив стражник. Не вітаючись з хазяйками, він зараз же строго й дивлячись кудись у просторінь повз Ольгу Степанівну, сказав.

- Хто здєсь будеть Ольга Ревунова?

Ольгу Ревунову він знав так, як свої жовті поліцейські жгутики.

- Я Ольга Ревунова! - з питанням і здивованням