т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.
Одначе сам Хома зачав балачку.
- Ех ти! - вмить несподівано і з зневагою почулося від його.
Я здивовано підняв угору лице: босяк кривив губи не то ніяково, не то глузливо.
- Хіба ж так копають, га? - кинув він на мою роботу.
- А що таке? - озирнувсь я круг себе, але нічого не помітив.
- «Що таке!» - перекривив він мене.- Таке, що дурно гроші береш, а робить не вмієш.
- Та чим же я не вмію?
- А от тим, що не вмієш. Хіба ж так копають… «Ох»...
І Хома навіть перегнувся в один бік, скривився всім лицем, передражнюючи мене, як я ніби піднімаю лопату, і незграбно махнув руками, наче викидаючи землю. Потім з призирством похитав головою й сказав:
- Ех, ти, роботій!
Я засміявся: це вже був ідеал нахабства.
- А ти вмієш?
- А щоб ти знав, що вмію.
- Ану покажи, навчи.
- А от і покажу, і навчу! - стріпнувсь усім тілом босяк і став на ноги.- Стань убік, пусти!
Я одійшов у другий куток. А Хома, не дивлячись навіть на драбинку, по якій міг би спуститись, плигнув униз. Під ним аж вгрузла земля і з стіни обвалився шматок глини.
- Давай сюди лопату! Дивись, як прахтіканти копають. Прийми ноги. Дивись. Рраз! Бачив?.. Тепер... два... Бачив?
Дійсно, лопата ввійшла в землю легко, гладенько, як у масло, на ввесь штих. Крім того, босяк не держав глини на лопаті, як баба паляниці, а зразу від землі, майже без усилля, немов граючись, викинув її нагору. Потім нахилився, знову рраз-два - і глина нагорі. Рраз-два - і нагорі.
- Бачив, як прахтіканти копають? Га? Дивись?..
Аж змінився чоловік! Темно-олив’яне лице почервоніло, очі заблищали, весело й майже ніжно. Він з якоюсь любовною жадністю втикав лопату в сиру землю, жер її очима, бігаючи ними по ямі й ніби виміряючи, чи надовго йому вистарчить її. Ніздрі його трохи роздувались, як у коня, руки вп'ялися в лопату і сласно махали нею з гнучкою й міцною, як сталевий прут, силою.
- Бережись!.. Ноги прийми... Стань к бісовому батькові в куток. Дивись, як треба робить! Рраз! Рраз!..
Він уже кидав землю так, ніби вичерпував воду з ями. Так просто перерватись можна було за п’ять хвилин.
Але Хома не перервався й за десять, і за двадцять. Він махав і махав лопатою, не спочиваючи, не передихаючи й ніби не заморившись ні на крихту. Мене він уже, мабуть, і не помічав. Не кричав нічого, не показував, не вчив, а просто допався, як зголоднілий чоловік до смачної страви, до роботи і впивався нею.
Я потихеньку виліз, збігав у крамничку і приніс собі другу лопату. Стараючись не заваджати Хомі, я теж узявся до роботи. Я спробував покидати так, як Хома, але від сильного напруження мені в животі за другим разом аж шарпнуло щось. Ні, без «прахтіки» так не кинеш.
Хома помітив це й засміявся.
- Що, брат, не потягнеш? Га? - аж радісно подивився він просто в лице мені. Він був неначе п’яний. Я признався, що справді мені трудно тягаться з ним.
- А ти, брат, отак, о! - ніби повчаючи, а в дійсності хвастаючись і знов кидаючись у роботу, сказав Хома й почав з дивною, просто незрозумілою силою та зручністю вихлюпувати лопатою аж нагору величезні шматки мокрого, глинистого ґрунту з-під своїх ніг.
Робота закипіла в ямі. Я розгарячився й трошки навіть розсердився: е, чорти його батькові, хіба ж я що, паничик якийсь, що не зможе угнатись за другим. «Перервусь, а не піддамсь!»
Мазальниці, здивовані тим, що з ями прожогом вилітали шматки глини, підбігли до льоху й обережно зазирнули вниз. Зазирнули та так і вдарили руками об поли: босяк копав! Та як копав! Матінки! Та він до вечора цілу шахту викопає, як так копатиме. От чортова босячня, от іродів п’яниця, як робить уміє, от сатанюка!
Але ні сатанюка, ні я не звертали на баб ніякої уваги, не до того було: я вже почав схоплювати, як саме треба копати.
Голосів мазальниць давно вже не стало чути,- вони, мабуть, побігли сповістити всіх проходящих по перевулку про надзвичайну подію в льоху; а ми все копали, не зупиняючись, не спочиваючи.
- Стоп! Покурить! - умить випроставсь Хома і зупинився.
Я задихався, в горлі було шорстко й дихання аж дряпало груди, так усе там пересохло. А піт уже й очі заливав, аж різало їх.
Хома теж добре упрів, але тільки нашвидку змахнув рукавом піт з лиця й почав крутити цигарку. Лопату він не поставив до стіни, а обпер об себе й обняв її одною рукою, немов боячись розставатись. Він піт добре не обтер і на носі аж роса стояла, але видно було, що Хомі приємний і цей піт, і гаряче дихання, і яма, і небо, і навіть я.
- Закурюй! - простягаючи пачку з тютюном, сказав він з тайною, внутрішньою радістю й гордістю.
- Ні, спасибі, не курю...
- Ех, ти! Що ж ти за робочий, що не куриш? Робочий чоловік первим ділом закурить довжен. Іначе хазяїн і заїздить може без такої передишки. Цигарочку запалить - це, брат, первоє діло.
Він чиркнув сірника, заклопотано похмурив брови й почав чмокать губами, немов цілуючися з вогнем. Потім задоволено вирівнявся, пихнув махрою вгору й тоді ще раз утерся рукавом, одсунувши свого пропаленого картуза аж на потилицю. Вся спина йому була в мокрих великих плямах. Він розстібнув комір і ще раз утер піт.
- От, брат, як не треба, так ти причепурився й зашив сорочку… - зауважив я.- А тепер би її якраз розідрать, щоб...
І навіть не скінчив: Хома раптом весь змінився,- живо повернувшись до мене й виразно почервонівши лицем і чолом, він злісно вдарив мене поглядом по лиці й аж крикнув:
- Хто причепурився?
- Тю! Та що ти, чоловіче?
- Та хто причерпурився? - аж напів прижмурюючи очі від гніву й з огидою одкидаючи лопату вбік, повторив босяк.- Яку сорочку? Оцю?
Він двома пальцями схопив свою сорочку й
