т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Та вже ж не сьогодні. Уже вечір. Ми зараз зачинимо лавку й підем. Я вам покажу, де будете робить. І де спатимете. Ваш товариш з вами буде спать?

- Товариш? Не знаю...

- Ну, та де схоче собі. Я тільки так… - поспішно й строго перебила вона мене.

Старенька не мішалась до розмови. Вона сиділа, якось подавшись наперед і дивлячись в одну точку рівним, некліпаючим і журним поглядом. На ній ситцева темненька хусточка й темного кольору дзвіночком кохточка.

Оля Степанівна нехапливо, але проворно прибрала дещо по крамниці, озирнула ще раз усе хазяйським оком і підійшла до старенької. Торкнувшись обережно рукою до плеча, немов боячись злякати, вона похмурилась і сказала:

- Мамо, ходім уже.

Мати живо повернулась до неї, зрозуміла слова її й зашамоталась.

- Уже? А, ну, добре, добре...

І вона встала з таким виглядом, ніби тільки того й сиділа, що ждала Олю. Встаючи, вона хапалась жовтими, дуже поморщеними руками за Олю й за полицю з товаром. Оля помогла їй і вивела з-за стойки.

_________

І от я працюю.

Умова була робити від шести до шести, але я берусь за лопату, як тільки показується сонечко з-за валу рудника. Я не дуже певний за якість своєї роботи, тому краще надолужити кількістю. Хазяйки мої ще сплять у своїй земляночці, як я, умившись та напившись холодної води, уже кидаю лопату за лопатою густої, чорної, приємно пахучої землі. Часом я випрямляюсь і, витираючи піт рукавом, непомітно поглядаю на двері земляночки чи не встали вже там. Земляночка малесенька, вся в землі, а над землею тільки глиняний невеличкий дащок випинається. На дашку росте бур’янець і кущик мальви,- його посадила Оля Степанівна. На тім дашку вночі сидить Брунька - маленька, старенька собака з пукатими очима і старанно по-старечому гавка: хазяйок стереже. Більш нічого на подвір’ї нема: ота земляночка та крамничка, перероблена з повітки. Ну, тепер ще хатинку й нову повітку ставлять. Для повітки тільки місце намітили, але хатинку вже серйозно будують, вже стіни й крокви на даху виведені.

Стіни мажуть мазальниці, три молодиці, зубасті, веселі й цокотливі, як коники у траві. Цілий день вони цокотять, співають, з кимсь перегукуються на вулицю. Я мав таки клопоту з цими чортовими молодицями: вони наче завзялись не дати мені сповняти як слід свою роботу. Особливо тоді, як місять глину. Яма з їхньою глиною якраз коло майбутнього льоху і вони, високо попідтикавши спідниці й поробивши якісь опухи на крижах, топчуться білими, круглими ногами по глині й просто не дають чоловікові спочинку: то раптом, дивись, ляпне тобі глиною просто в рот і заліпить так, що дихнуть не можна; то у них чогось води не стає й бідні молодички так просять, так благають принести хоч відерце. Чоловік не камінь, а надто, коли... Ну, добре, береш відро й біжиш до криниці. А прийдеш, виллєш їм воду, поможеш, гульк: лопати нема. Молодиці ж сидять на козлах біля стін і, держачи на одній руці глину, другою одривають від неї невеличкі шматки й сильно кидають у стіну, щоб добре влипла. Вони вже серйозні, уважні і з головою зайняті роботою. А лопати моєї так таки й нема.

Все це, розуміється, вже б і не така біда, чоловік не манах, а от тільки погано те, що ці цокотухи і при Олі Степановні дозволяють собі жартувати зо мною. Їй це не може подобатись.

Річ у тім, що в моїх хазяйок велике горе: Олін брат Іван, шахтар з цього самого рудника, сидить тепер під арештом в одній із старих шахт. Шахта ця - сажнів п’ятнадцять углиб і на самім дні її сидить Іван, а нагорі стережуть його двоє стражників. Адміністрація рудника знайшла, що для чоловіка, який піде на каторгу або якого повісять, така в’язниця найбільше підходить. Арештували ж його за вбивство інженера. Інженер нагаем сильно побив невеличкого хлопця підчас роботи й вибив йому обидва ока. Іван був одкатчиком і якраз наскочив на цю сцену. Покинувши вагонетку, він ізчинив крик, скликав товаришів і всі обступили інженера. Інженер вихопив револьвер, але в цей мент йому в голову хтось кинув великим шматком «породи» і вбив на смерть. Штейгер і десятники показали, що виразно бачили, як камінь кинув Іван Ревун. Іван Ревун рішуче одкидав це обвинувачення, але його взяли й посадили в шахту N° 7, яка була власне й не шахтою, а тільки пробною ямою в п’ятнадцять сажнів углиб і з деякими бічними «пробами». В'язницю отовпили купою стражників, а робітникам заявили, що всякого, хто буде помічений у бунті, зараз же буде кинено до Івана Ревуна. Робітники бунту не робили й через три дні стали на роботу.

Одначе Івана Ревуна чомусь нікуди не одвозили, все держачи в ямі, навіть до слідчого, що був раз приїхав, не водили, немов чогось вичікуючи.

Між іншим, коли я розказав цю історію Хомі Івановичу, той слухав її без усякого співчуття та навіть без усякого інтересу. Тільки в самім кінці з своєю синьою й гидкою посмішкою зауважив:

- Так і треба.

Я не розумів

- Кому так і треба?

- Усім. І тому й тому.

- Та за що ж і тому? Хіба ж доказано, що Іван убив? Ти про Івана говориш чи про кого?

- Та про нього ж. Конешно, що він убив. А то хто? А тепер нехай посидить.

От це й усе, що в його знайшлось сказати про Івана Ревуна.

- А Олька твоя бреше, стерво… - раптом додав він, знов ледве розтягнувши товсті губи в посмішку. (Олю Степанівну він інакше не називав, як «Олькою»).

- Чого ж бреше, дурню ти?

- Знаємо, чого.

- Ех, ти! Що ж тобі злого зробила дівчина, що ти лаєш її, га? Що поводиться з тобою, як із чоловіком?

Дійсно, поводження Олі Степанівни та її матері з босяком просто зворушливе. Він нічого не робить, тиняється цілий день по руднику, спить, жере, часом навіть п'яний приходить,- вони ніби не помічають того. Увечорі після замкнення крамнички ми всі разом вечеряємо перед земляночкою на подвір’ї. Од Хоми смердить потом, горілкою, брудом і махрою так, що на два кроки від