т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я стріпуюсь, сміюся з себе, але втома, згага, голод знов настроюють мене песимістично.

_________

На станції все проходить. Шматок хліба з салом, два кухлі води та холодок залі третього клясу цілком освіжають мене.

Босяк сидить поруч зо мною і вовчими, чужими очима блимає на всіх. Він, видно, почуває себе маленьким, самотнім, затюканим?

Ні, я не можу його покинути. Він, крім того, так упевнений у своїй владі наді мною, чи в чомусь іншому, що в мене бракує рішучости обманити цю віру.

Та й чому б мені ще не побути з ним? Фігура в кожнім разі інтересна й не зовсім звичайна. Треба тільки гарненько покопатися в йому. А я все одно ж намірявся побувати на рудниках,- от і хай собі ця фігура плентається зо мною.

- Так їдемо разом, дядюшка, га? - кажу я до нього бадьорим голосом.

Він з похмурим непорозумінням зирка на мене: він ні на хвилину в цьому не сумнівався.

_________

І ми їдемо. Нас запихають у порожній товарний вагон, в якому пахне мукою та чимсь цвілим (наперед узявши з нас гроші за проїзд). У вагоні жовта напівтьма і білий борошняний порох в щілинах та кутках. Ми лежимо на труській підлозі, хитаючи в такт колесам головами, і думаємо кожний своє.

Іноді поїзд зупиняється й тоді все тіло приємно щемить, а навкруги панує чуйна тиша. Десь далеко чуються голоси і стукіт молотка об колеса. Потім передні вагони з грюкотом шарпаються, наш вагон злегка здригується, а далі теж шарпається вперед, немов злякавшись, що зостанеться. І знов ми трусимось і похитуємо головами, неначе беззвучно, гірко плачемо. У щілину дверей пробираються соняшні промені і в залежності від позиції поїзда пересуваються по вагону, як стрілки годинника.

Я думаю про босяка. Він зо мною так само строгий, непривітний, злий. Те, що я збираюсь вернути йому гроші, ані трішки його не зворушує й не облагороджує,- він вважає, що так і повинно бути.

Це не годиться. Лишаючи його при такім погляді на речі, я роблю йому тільки шкоду. Треба, щоб він зрозумів мій вчинок так, як він є. А для цього треба розказати йому про інших людей, про інше життя й він тоді побачить сам, що слід бачити. Побачить і... Хто зна, може це направить його життя по іншому шляху?

Я навіть хвилююсь і нашвидку накидаю про себе плян промови.

Босяк лежить на своїм піджаку й тупо дивиться кудись у куток. Почекай, голубчику, я тебе зараз трошки розворушу.

Я починаю почувати до нього навіть щось подібне до ніжности, уявляючи, як йому розплющаться цї тупі очі і як він оживе. Він же від похитувань вагона іноді хитає головою і, здається, ніби згоджується зо мною.

Прокашлявшись, я присуваюсь ближче до босяка й зачинаю розмову. Зачинаю обережно, дипломатично, щоб не настроїти відразу проти себе. Я роблю уваги про те, про се, задаю питання, часом похльоскую по плечі його. Босяк скоса, з підозрінням і хмурою увагою зирка на мене, майже не відповідаючи. А коли відповідає, то теж питаннями вроді: «А тобі що? А якого біса?» Це не багато, але я не гублю бадьорости. Я певний у собі і це надає моєму голосові м’якости, привітности і, без сумніву, переконаности.

І от потроху я помічаю на його лиці все більшу та більшу цікавість і оживлення. Ага, серце! От тотож бо й є!

Я говорю далі, ще з більшим запалом, одвертіше, стаю навіть на коліна перед ним, щоб дати простір жестам, які в таких випадках теж добре впливають. Босяк покивує головою і це вже не від штовханів вагона. Очі його трохи підведені догори і в них поблискує думка. Коли мені здається, що через стукіт коліс йому не добре чути, я підвищую голос і майже кричу, як на зібраннях. Він уже не зводить з мене уважних очей. У них світиться щось хитре, як у людини, котра починає дещо розуміти. Іноді він мене перебива питаннями:

- А ти тоже соціяліст?

Абож:

- А в тебе цих недозволених книжок січас при собі немає?

Я чудесно розумію його питання й даю на них належні відповіді. Справа посувається. Мені стає душно, голос хрипне, але не слабне, навпаки - міцнішає.

Нарешті, босяк зупиняє мене.

- Та-ак… - немов роздумливо говорить він.

- Тето всьо правильно... Ну, а тепер послухай ти мене.

Він навіть приймає зручнішу позу для цього. Я охоче замовкаю і з повною готовністю кажу:

- Прошу. Слухаю.

Цікаво, що він скаже. Здається, він має щось вияснити собі.

- Слухаєш? Добре. Ну так от що, товариш: тепер ти мені одробиш уже не десять рублів, а мабудь так, що двадцять!

Я не розумію його.

- Двадцять? Це ж через що так?

- А через те, товариш, що так мені желатільно. Поняв? А коли тобі не желатільно, дак підем на станції до жандарма та нехай він нас розсудить. Ти йому, значить, про соціялістів розкажеш, а я послухаю... Га?

Мені не віриться, що він говорить серйозно, і я мовчки, стоячи перед ним навколюшках, вдизляюсь у його лице. Ні, паскудна пика світиться насмішкуватим, мстивим торжеством. Не говорячи ні слова, я лягаю на старе місце й дивлюсь на золоті промені, в яких грає порох. Я почуваю страшенну втому і горло горить так, наче його довго чистили щіткою, як скло від лямпи.

- Ну, шо ж ти, пташечка, замовкла? Га? Согласний на двадцять чи до жандарма підем?

Мені раптом стає смішно, бо вся ця історія, власне, більшого й не варта. Озирнувшись до нього, я з сміхом відповідаю:

- Сорок одроблю, тільки зроби милость - не веди до жандарма.

- Добре? Побачимо! - погрозливо киває він.

- Та що «добре?» Не віриш? Їй-богу, боюсь. На все согласний, тільки не веди, ради бога!

- Добре, добре. Засмієшся ти на кутні. Бачили ми таких. Водили не раз в участок. Там вашого брата понімають харашо. От там посмієшся.

Ах, дурне створіння! Він незадоволений на мене, йому не подобається моє легковажне відношення до його