т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, от тобі й ну. Подавай їх сюди.

- Та де ж я тобі їх візьму, чудак-чоловік?! Сам же бачив, що до копійки оддав.

- Це мені без надобності. Одроби. А щоб ці дєньги були!

Що за дивний поворот? Через що раптом така впевненість, такий тон? Він, очевидно, готов був іти за мною і ждать, поки я йому відроблю ці гроші.

- Тобто як одробить? Заробить та заробіток тобі оддать?

- Атож, атож.

Коліна його весь час здригувались від холоду, ноги посіріли від довгого купання, ніс блищав, але очі дивились твердо, з свідомістю знайденого ґрунту під ногами.

- Добре,- сказав я.- Од своїх слів не одмовляюсь. Значить, ти хочеш тепер іти зо мною?

- Егеж, з тобою.

- Чудесно.

Ситуація ставала надзвичайно цікавою.

_________

Огонь потріскує й стріляє в нас іскрами, що зараз же гаснуть. Ми мовчимо. Я маю винуватий і скупчений вигляд (ножа, одначе, ні на мент не випускаючи з рук).

Мене хилить до сну і страшенно хочеться лягти, укритись з головою і віддатися всім тілом солодкій, слабості. Але я тільки на хвилину дозволяю собі заплющити важкі й теплі, як подушки, повіки. Від цього мені зараз же стає далеко тепліше, думки робляться надзвичайно легкими, приємними й трохи фантастичними. Я думаю про те, що босяк похожий на мого приятеля-журналіста, що ми зараз підем з ним до Барановських і питимемо холодну воду з кізилевим варенням. Правда, наперд візьмемо гаманець з десятьма рублями, котрий, як виявляється, лежить між спинкою канапи і сидінням. Я засуваю туди руку і двома пальцями силкуюсь схопити металічну дужку гаманця. Але спинка канапи тріщить і я падаю вниз головою.

Швидко розплющую очі й випрямляюсь, трохи не впавши в огонь, що тріщить. Босяк спить, поклавши голову на коліна. Волосся мокрими кільцями звисає йому на ноги.

Я знов заплющую очі. Над головою в осокорах неупевнено й обережно попискує пташинка. Писк її надзвичайно приємно чути, але я цього не дозволяю собі і силкуюсь розплющити очі. І мені здається, що я вже розплющив їх, що встаю, набираю в чайник води і ставлю його на вогонь. Пташка в цей час пурхає круг моєї голови і приємно цвірінькає. Потім вона потроху віддаляється, цвірінькання її стає глухішим та глухішим.

Коли я розплющую очі, сонце вже горить на небі. Дніпро - рожевий, молодий, свіжий весело іскриться і широко блищить. По другий бік вогню сидить босяк і п’є чай. Волосся так кільцями й засохло йому на лобі, але обличчя вже не синє від холоду. Він зирка на мене, вихлюпує на пісок остатки чаю з кухлика, і простягаючи його мені, строго говорить:

- На, пий чай. Треба йти. Нерано.

- Куди йти? - спочатку не розумію я.

- Куди? Забув уже? Гроші одроблять.

Ні в лиці, ні в голосі ні трішки іронії. Тон строгий, начальницький, не допускаючий зайвих балачок.

Мені стає весело, але я серйозно, мовчки беру кухлик і п’ю чай. Босяк лежить на боці, жмуриться на Дніпро, покурює й мовчить. Небо чисте-чисте, без єдиної хмариночки, рівного, зеленяво-блакитного кольору. Пісок одсвічує ніжною рожевістю, а трава та листя здаються матовими від роси. На тім боці Дніпра димиться легкий, синюватий туман.

Але звідки ж усе таки ця певність, строгість, ця свідомість свого права вимагати від мене чогось? Адже ніж у мене, сила на моїм боці, про це в нього, напевне, нема ніяких сумнівів,- у чому ж річ?

Я раптом згадую, що босяк чудно-пильно подивився на мене тоді, як я дав йому всі свої гроші. Його це, мабуть, дуже вразило й наштовхнуло на такі міркування: чоловік оддає всі свої гроші, оддає тому, хто ограбував у нього чоботи, але за те, що закинув гроші цього грабіжника. Значить, цей чоловік - чесний, або ж, другими словами, дурний. Фізична сила на боці цього дурня, але розумний чоловік завжди дужчий і дурістю повинен користуватися.

Мені така роля видається несправедливою я хочу вияснити йому, що можна бути чесним, але зовсім не дурним. І тому говорю:

- А знаєш що, земляк: а відробляти тобі твої гроші мені наче б то й не слід. Га?

Земляк поверта в мій бік свою круглу голову і деякій час важно й понуро дивиться на мене. Погляд у нього до того тупий і злобний, що в мене з’являється сумнів у справедливості мого психологічного аналізу.

- А це ж як? - кидає він.

- Та так. Ти чоботи мої взяв?

- Ну?

- Ну, от і виходить, що ми - квит. Я твої гроші закинув у воду, а ти взяв у мене чоботи. Грошей у тебе було всього п’ять рублів, а чоботи стоять у три рази дорожче. От і маєш.

- А ти ж що сам казав, що одробиш?

- Верни чоботи, одроблю.

Він зручніше, усім тілом повертається до мене й знову дивиться важко й неприємно-пильно.

- Та ж ти чоботи мені сам дав! По добрості. Я не однімав.

Тепер він уже не посміхається іронічно, вимовляючи слово «добрість».

Ага, он як? Так, правильно, я сам простягнув їх йому.

- Вєрно? - питає він, не зводячи з мене очей.

- Та воно... може й вєрно… - нерішуче згоджуюсь я.

- Ну, от. Виходить, чоботи ти мені подарував. А грошей я тобі не дарував, ти їх витяг у мене в сні, украв, значить. А чесні люди так не роблять. Ну? Повинен ти їх мені оддать чи ні?

Іншими словами: чесний ти чоловік чи ні?

Підривати у людини віру в чесність - ні, я цього не хочу брати на себе. Я мовчу й думаю.

- Ну? - добивається він.

Я розумію, що він повинен хвилюватись: дурень я чи ні.

Але питання так поставлено, що я не хочу прийняти його в подібній формі. Дурість і чесність повинні бути розмежовані.

- Так, усе це, брат, вєрно!..- зідхаю я.- Але ж ти силою примусив мене «подарувати» тобі чоботи! Коли б я не дав, ти б мене