т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Чоловік якийсь мент мовчки пильно дивився просто в очі мені важким і немов роздумливим поглядом, неначе рішаючи, що зробити з цим остогидлим і нахабним парубком. Але постановивши, видно, не каляти собі рук чортзначим, помалу одвернувся й знов узявся за сало і хліб, водячи заспаними й недобрими очима по широкій, велично-мирній рівнині води. Що я міг кинутись на нього, він, очевидно, й думки не допускав, певний чи в собі, чи в моєму страху перед ним.

Чайничок несподівано зашипів і почав випльовувати з носика воду в жар.

Я машинально схватився, щоб зняти його, але гість раптово озирнувся в мій бік і наготовив ножа до оборони.

- Ех, ти, голова! Чого злякався? Я чайник з огню знять хотів.

Індивід подивився на чайник, на кухлик і ніби тілько тепер зрозумів, що можна напитись чаю. Нічого не відповідаючи, він перехилився всім тілом до чайника й переставив його на свій бік. Потім налив у кухлик чаю й кинув туди дві грудочки цукру. Подумавши трохи, він кинув ше дві, і потім ще аж три. Все це він робив одною лівою рукою, а праву з ножем увесь час держав на коліні. Одначе на мене не дивився і мав вираз все тої самої сонної і злої задуми. Взявши суху гіллячку, він потер її об брудні свої штани, щоб стерти клаптики кори на ній, і почав розмішувати чай у кухлику.

Ситуація ставала непевною, а то й навіть загадковою. Коли цей суб’єкт не дасть мені попоїсти, то доведеться чортзна скільки плентатись до найближчого села. А з другого боку, лишити цю справу так було просто неприлично.

Я постановив поговорити серйозно й поважно: як би якийсь центр світотвору не був певний в собі, він усе ж таки іноді мусить посунутись трохи вбік і дати місце коло себе й другому центрові. Тим паче, коли це місце захоплене ним несправедливо й коли другий центр не такий уже хирлявий і безпорадний.

- Ну, земляк,- почав я: - ти це кинь. Чуєш? Я з тобою за шматок хліба битись не хочу, а давай, брат, мирно повечеряємо вдвох. Жарти жартами, а я, голубе, теж їсти хочу. Ти пий собі чай, їж собі на здоров’я, я свариться не буду. Ну, тільки ж і мені дай трохи.

«Голуб», не відповідаючи, узяв за ручку кухлик, підніс до рота і сьорбнув. І зараз же з злісною лайкою швидко поставив кухлик на землю, очевидно опікшись.

- Та тобі якої... матері треба, сволоч?! - з люттю повернувся він до мене.

- А ти, брат, не лайся,- зауважив я.- Що ти впікся, так я не винен... Коли розум у голові є, так повинен розсудить, що кружка залізна, а чай гарячий. Значить, нада підождать. Ти сам звідки?

- Я тобі покажу звідки я, ти у мене тут добалакаєшся...

Але, видно, мій тон, поза й постава всього тіла трохи здержували його. Він знову почав їсти. Здавалось, апетит у нього був такий же безкраїй, як той обшир води, що сунувся вниз; а паляниця і два фунти сала для нього - як плоти, що ледве вже мріли на тім боці.

- Ну, то як же буде, земляк? Га? Даси, чи ні?

Земляк замість одповіді, не хапаючись, підтягнув між свої ноги хустку з їжею, поставив туди ж чайник та кухлик і перекосив до мене очі. Ніж він держав зовсім наготові.

- Ти ще довго будеш тут варнякать? - з понурим нетерпінням кинув він.- Гляди!

Ну, що ти робитимеш з таким йолопом? Зоставалося: або кинутись до нього й битись з ним та битись доти, доки один із центрів не буде доведений до етапу миролюбивої кротости; або піти мені звідси, покинувши противникові всі трофеї його перемоги, та шукать якогось села. А в тім був ще й третій вихід: лягти собі збоку і, покладаючись на врождену шляхетність людської природи, чекати, поки в запухлім гостеві заговорить сумління. Коли апетит його буде задоволений, то жадність замовкне і голос сумління своє візьме.

- Ну, що ж? Доведеться мені без вечері спать лягати! - сказав я, зідхнувши, і ліг на своє місце.

Босяк їв довго, але не з’їв усього. Витерши пальці об полу своєї страшної сорочки (при чому підняв її й показав жовте, як масло, зібране над штанами в складки, тіло), він узявся за чай, який уже давно прохолов. Я мимоволі посміхнувся, дивлячися, як він обережно витягував до кухлика свої сині, товсті та масні від сала губи, боячись опектись.

Випивши склянку і, видно, не всилі більше пити, він ізняв покришку з чайника й вилив чай на пісок.

Я аж підвівся.

- Та що ж ти робиш?! - скрикнув я.- Нащо ж ти виливаєш? Я ж можу випить.

Гість уперше слабко посміхнувся. Але посмішка була така мила, що я серйозно подумав, чи не зустрічались ми, справді, колинебудь і чи не зробив я йому якоїсь великої кривди, за котру він тепер і мститься. Але пика абсолютно була незнайома.

- А випив би? Га? - хрипко, з кострубатою іронією кинув гість, скоса зиркнувши на мене.- Може, ще й з сахарцем?

Я знову ліг. Центр світотвору одпихнув убік своєю босою чорно-сірою ногою чайник і розлігся, спершись на лікоть, як чоловік, котрий добре попоїв. Витягнувши з кишені пачку махорки і книжечку паперу, він помалу скрутив цигарку. Потім узяв голими пальцями з вогню жарину, закурив і, прижмуривши одне око з сонно-хмурим задоволенням затягнувся.

Покуривши трохи, він знову скоса зиркнув на мене і знову блідо й неохоче посміхнувся. І не говорячи ні слова, ліниво взяв декілька грудочок цукру й недбало кинув їх у річку. Грудочки булькнули, дали декілька кругів, хвилі підхопили круги і знесли їх униз. Мені видно було, як помалу пускались на дно в жовтій воді біленькі квадратики. Босяк знов набрав у жменю цукру, затягнувся і, прижмуривши око, тим же лінивим, недбалим жестом одкинув їх у воду. А на товстих губах, на які звисали чорні з червоним відтінком вуса, не переставала грати зловтішна, глузлива й немов викликаюча посмішка.

Це вже було явне глузування. Можна ще було помиритися з тим, що голодний, темний