т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Після того, все так само без хапливости, яка абсолютно не гармонізує ні з лисим, сивим Дніпром, ні з велично-спокійним небом, розкладаю на хустці хліб, сало, чай, цукор, кишеньковий ножик, синій кухлик; і тільки тоді, підклавши під голову накидку, розлягаюсь на піску. Блаженство!

Ні, я рішуче тут ночую! Куди я маю поспішати? Правда, біля води багато комарів, ну, та від них вогонь і дим добре помагають.

Я лежу довго й філософствую. Мені дуже хочеться зрозуміти, збагнути, чого мені так гарно. І по довгому міркуванню виводжу: найбільша втіха для нашого брата - людини, громадської істоти є в тому, що йому не треба лукавити з природою, не треба брехати, боятись, стежити за собою і другими. І потім, його право бути центром світотвору не однімається ніякими другими центрами світотвору. (От через що ми ще любимо бути на самоті з природою). Сонце, вода, повітря, місяць, дерева, чайки, пісок - все це для тебе, все це готове до твоїх послуг. І крім того, готове без зазирання в очі й кровожадного чекання «на-чайок». Води треба? Будь ласка! Дідусь і не поморщиться, і не помітить, хоч бочку візьми в його. А який з малярів краще намалює оці високі, малинові хмаринки, від яких у душу впиваються тонкі, золотисті струни невиразної туги?

Чайник давно вже сердито щось бурмотить і раптом начипає плюватись. Я визволяю його з обіймів вогню й заварюю чай. Потім обкладаю чайник жаром і знову лягаю.

Чайки догадуються, що за бенкет має бути тут на піску, й починають частіше літати над моєю головою, заздрісно та жалібно кричачи. Старий Дніпро теж розуміє і привітно, з співчуттям підморгує мені своїми довгими, козацькими вусами - хвилями. Білокорі, молоденькі осокори схвильовано, з дивуванням шепчуться наді мною. У них, мабуть, так само, як у мене, при погляді на рожеве сало й зелені з жовтими пасочками огірки виступає слина в роті.

А, отож бо то й є, осокоронько: центр світотвору все ж таки не те, що ви. Ви не знаєте…

Тут я здивовано озираюсь: до мене наближається якийсь другий центр світотвору. Звідки він узявся? Чудно.

На центрі світотвору була жовтобрудна кепка з видертою чи пропаленою посередині діркою, з якої, як пір’я, стирчало червонувато-чорне волосся. Червона і брудна до того, ніби нею мили підлогу, сорочка була збоку розпанахана згори донизу і маяла, як поли піджака. Босі ноги, здавалось, були обтягнені не людською шкурою, а порепаною, не добре вимазаною дьогтем шкурою для чобіт. Сам центр світотвору був присадкуватий, неначе збухлий, з величезними руками і понурим, зарослим колючою щотиною лицем.

Він прямував просто на вогонь без усякого вагання, без тіні нерішучости, байдуже поглядаючи на мене й ні на крихту не цікавлячись мною. Одною рукою він піддержував перекинутий через плече, подертий, з висмиканою брудною ватою піджак, а в другій ніс поважну ломачку.

Так, сумніву не було: це був один із тих центрів світотвору, яких природа так щедро розсипає побіля монопольок, на пристанях, базарах, обідраних, набухлих, сплячих удень поміж дровиняками лісних складів, обліплених, як стервятина, мухами і яких на грубій, буденній мові звуть - босяками.

Босяк підійшов до вогню, кинув на землю своє лахміття, і не хапаючись сів. Потім зараз же притягнув близько до себе хустку з розложеною на ній їжею, взяв мій ножик, подивився його і сховав собі в кишеню. Замість його з тої ж кишені вийняв великого, з жовтим костяним держальцем, складного ножа. Все так само не поспішаючи й не вагаючись, він одбатував великий шматок хліба, потім сала і став уминати, держачи ніж в одній руці і одрізаючи ним то скибочку сала то хліба. На мене він не дивився і робив усе з незадоволеним, сонно-задумливим поглядом, як чоловік, який прийшов до себе додому і, зайнятий своїми думками, не має ні охоти, ні часу займатися сторонніми речами.

Гм! Цей чоловік почував себе далеко певніше центром світотвору, ніж я. Його навіть не дивувало й не цікавило моє мовчання,- так і повинно бути.

Але що він поважно був голоден, цей забухлий центр, то це помітно було по тому, як він зубами хапав і видирав із власних рук хліб та сало, як судорожно м’яв їх зубами і, не розжувавши, як слід, ковтав із таким звуком, немов гикав. Перешкоджати в таких обставинах людині я не хотів, одначе й безпричасним свідком зоставатись теж не дозволяло чуття власної гідности. Кашлянувши, й тим нагадавши про своє існування, я ввічливо спитав:

- А це ж, дядюшка, як треба понімать? Га?

Босяк байдуже, неохоче глипнув у мій бік і храпнув:

- Що?

- Я питаю, як це треба понімать, що ти так розпоряджаєшся чужим добром? Га?

Гість мовчки одгилив ще шматок хліба і сів зручніше, піднявши коліна врівень з підборіддям. Поклавши на коліна руки з хлібом і салом у кожній, він люто жував і понуро дивився на Дніпро.

- Хм! А це, товаришу, неделікатно так робить...

«Товариш» одгриз сала з таким звуком, ніби оддер шматок полотна, і знов зажував. Щетина на щоках його кругло вертілася і здавалось - то був їжак, який неспокійно вмощувався на плечах чудного чоловіка.

- Чуєш, земляк? Що ж ти, брат, нічого не одвічаєш?

Мені все ж таки хотілося почути, що він думає з цього приводу і які його остаточні наміри. Рожеве сіло, хліб і смачно жуючий рот босяка побільшували мою цікавість.

«Земляк» з досадою повернув у мій бік товсте жуюче лице й подивився на мене злим і сердитим поглядом. Проковтнувши, він коротко й нетерпляче кинув:

- Пішов вон зцюдова!

Признаюся: це було несподівано для мене.

- Як?!

- Я тебе як якну... Пішов звідси, говорю!

Гість зовсім не жартував. На збухлім, зарослім лиці його, особливо в круглих, маленьких, з обвислими мішечками під ними, очах була така ненавість і гидливість, що сумніватись в серйозності його настрою не було ніяких підстав. Було таке вражіння, що він довго терпів мене, довго терпів усякі мерзоти і кривди від мене і, нарешті, терпець йому увірвався. Ще слово - і мені буде погано.