т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, щастя твоє, воряга! - раптом понуро просипів босяк таким голосом, наче в горло йому набралося піску.

- Сам, дурень, винен,- відповів я.- Чого накинувся? Я хотів тільки посміяться з тебе, щоб ти не був такий занозистий. Скільки там було?

Босяк нічого не відповів. Він почав шукати в кишені, неначе сподіваючись, що гаманець там. Але сподіванки не справдились: в кишені нічого, крім пачки з тютюном, не було. Зробивши цигарку, він розгорнув сірий попіл, припав до нього всім лицем і став плямкати губами, стараючись закурити. Нарешті, підвівся з червоною цяточкою на фоні лиця й ліг на свій клунок головою.

- Скільки було грошей, я тебе питаю? - спитав я знов.

- Пішов вон, воряга!

- Я тобі кажу: скільки було там грошей?

- Що, може оддать хочеш?

- То моє діло. Скільки, кажи.

Босяк у червоній напівтьмі хмикнув плямою свого лиця.

- От чесний чоловік! Настоящий товариш. Сказано, добряка... І не зчувся, як гроші витяг. Ну, оддавай, товариш, там було десять рублів. Виймай, розплачуйся.

П’ять він набавив. От таке ж подле творіння: я так і знав, що набавить. І от же міг спокійненько взяти собі ці гроші, коли б я їх дав йому, ані крихту не подумавши, чи має він яке право на них. Те, що він одняв у мене чоботи, які коштували більше, ніж його десять (та й не десять, а всього п’ять, чи й того, мабуть, менше) рублів,- він цього не брав на увагу.

- Ну, що ж ти сидиш? Оддавай гроші! - знов заговорив він.- Закинув і давай.

Їй-богу, він, здається, починав вірити, що я справді віддам. Про чоботи йому - ані гадки!

- Так, говориш, там було десять рублів? - понуро й немов визнаючи за ним право вимагати, перепитав я. Ану, що то він скаже, цей нахаба?

- Да. Десять рублів і п’ятдесят три копійки. Викладай січас мені!

Він ще не зовсім був певний, що я так «січас» і викладу, ще не добре розумів, через що я зроблю це, але що в його є якась сила вимагати їх у мене, це він уже чув по моєму голосі, винуватому й хмурому. Значить, треба було користуватись цим.

- Ну, давай, давай!

- Та де ж я тобі візьму їх? - сказав я.- Нема в мене таких грошей. Я чоловік робочий, що зароблю, те й проживу.

- А мені яке діло? Ти взяв мої гроші й оддай. Коли ти чесний чоловік!

Ага! От на чому він хотів утвердитись: на чесності. Ах ти ж моя понура бестія! - а чоботи ж як?

Але про чоботи я не хотів ще говорити. Побачимо, до чого він може дійти, цей чесний нахаба.

- Я вернуть тобі твої гроші не відмовляюсь,- сказав я.- Тільки їх зараз нема в мене. Хочеш, я зароблю й оддам тобі?

- Е? - явно насмішкуватим голосом обізвався він. У таке в нього вже не вистарчило нахабства повірити.

Місяць за цей час підліз уже досить високо. Від утоми чи страху, що забрався так далеко, він позеленів і розтеряно дивився вниз круглими очима. Смуга світла теж позеленіла. Під нашими ногами одноманітно, ритмічно хлюпали хвилі. Ставало вогко і ноги горіли від укусів комарів. Пісок під руками був холодний і мокрий,- падала роса. Осокори стояли нерухомо, неначе заснули під балачку двох людей. Босяк заворушився, помалу підвівся й почав скидати з себе сорочку. Потім чогось довго колупався коло пояса у себе, часами з ляском б’ючи на собі комарів і, нарешті, зовсім роздягся. Я догадавсь, що він хотів робити.

Місяць заграв зеленяво-червоними смужками на жовто-сірому тілі, особливо освітлюючи живіт, роздутий і надиво великий.

Не говорячи ні слова, босяк пішов до берега, одбиваючись од комарів і придивляючись до води. На березі він зупинився, зрівняв себе з тим місцем, де бився зі мною, одступів кроків на два вниз і тоді обережно ввійшов у воду. Перед ним з бульканням пригнуло декілька жаб, виринувши кроків за два в зеленкуватій смузі місячного світла і пливучи вниз за водою.

Босяк ліг у воду й почав шукати, водячи руками по дні й пересуваючись з місця на місце.

- Він туди далі впав! - не видержав я.

Але ворог мій немов не чув.

Він довго шукав і ближче, і далі; пірнав, сопів, хукав, шепотом матюкався, знов виміряв очима місце, і знов пірнав, сидячи подовгу в воді й пускаючи бульки. Але гаманця не знаходилось.

Небо стало сіріти. Мені, нарешті, зробилось так холодно, дивлячись на бовтання тіла в холодній воді, що я не міг уже більше цього терпіти.

- Годі, земляк! Кинь,- крикнув я йому.- Не найдеш все одно. Вилізай, я оддам тобі твої гроші.

У гаманці в мене були тільки дрібні, останні я зашив у пояс штанів, маючи на думці зустрічі з подібними «земляками». Розпорювати пояс при босякові і через це скупчити його увагу на своїй особі мені, розуміється, було незручно. Тому приходилось віддати йому все що було в гаманці, себто по точному підрахункові два рублі і дві копійки. Я висипав усі монети на долоню і, підійшовши до води, простягнув їх босякові, що хмарно дивився на мене.

- На, бери. Всі свої гроші оддаю тобі. От. На й кошельок разом. Все, що маю. Бери.

Він узяв і міцно затиснув у руці гаманець, у який я висипав гроші. Вираз його посинілого, набурмосеного обличчя був понуро-непроникливий. Руки його трусились від холоду і пахло від нього водою й жабуринням.

Одягаючись він так дрижав, що не міг попасти в рукава сорочки. Але, коли я хотів помогти йому, він одіпхнув мене й вилаявся. Одначе від синіх губ його й танцюючих у різні боки колін на мене несло таким холодом, що я поспішно став розкладати вогонь.

- За тобою ще вісім рублів! - раптом, зовсім несподівано заявив босяк, сидячи під своїм піджаком. Я озирнувся. Він дивився на мене упевненим і злим поглядом.

- Да, вісім рублів,- повторив він.- Поняв? Чого вилупив так очі?

-