т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Навіщо ж ти таке свинство робиш, земляк? Га? - з докором спитав я.- Так же тільки свині роблять. Нажереться під дубом жолудів, та потім його ж коріння риє. Ех, ти! Ти думаєш, я твого ножа злякався? Чоловіче добрий: та я таких, як ти, трьох зігну й вуха їм поодрізую. Дозволив тобі жерти, бо бачу, що голодний, стомлений чоловік, свій брат, товариш, значить. А ти он як. Сам не береш і другому не даєш. Нащо ж ти так? Совість у тебе хоч ночувала колинебудь?

На поганих хлопчиків з моральних оповідань такі слова завсігди впливають дуже добре. Але на мого вони зробили трошки інше вражіння. Він, правда, перестав кидати цукор у воду, але зате почав мовчки, з чудною понурою зневагою дивитись мені просто в лице. Потім, не промовивши ні слова, нехапливо підвівся, витер об штани ніж, зручніше взяв його в руку і ступив до мене.

Трохи сутулуватий, з похиленою великою й тупою головою, з широченними грудьми і вузьким задом він нагадував бугая.

- Ну, коли ти такий товариш і добряка, так давай сюди свої чоботи! - зробив він легкий закликаючий жест ножем.- Бач, я без чобіт... А як не даси з добрости… - (тут він трошки зупинився, немов милуючись цим словом) - так ми попробуєм, хто з нас дужчий. Хто дужчий, того й чоботи. Добре?

І він роздушив на губах синю, зловісну посмішку. Я сам почув, що блідію. Справа почала набирати ідіотськи-серйозного характеру. Що перешкоджало цьому непримиримому центрові пустельних місць встромити мені свого дурного ножа по саме держальце? Цитуй йому тоді моральні байки!

Дати чоботи? Але ж він одними чобітьми не обмежиться. Вже коли для втіхи свого ближнього кидає потрібний йому самому цукор у воду, то він ні перед чим не зупиниться, щоб натішити цього ближнього, як слід. Надіятись на закладені в людині іскри божі й гадати, що чоботи можуть бути межою його пристрастей,- для цього я мав занадто мало даних.

Я мовчав і пильно, не рухаючись, дивився знизу вгору на гостя.

- Ну? - знов виразно кивнув він мені ножем.

- Це що ж виходить, грабувать мене будеш? - трошки натягнуто посміхаючись, спитав я, в той же час міркуючи, що краще: схопитись і раптовим натиском звалити його на землю; чи не підводячись, умить обняти його за ноги, шарпнуть і таким способом повалить?

- Навіщо грабувать? - вишкірив він свої гнилі зуби.- Ти от про добрість свою щось там базікав. Товариш, мовляв. Ну, так от, коли ти такий добрячий, так подаруй мені свої чоботи. У мене ноги больні, а в тебе он-які білі та здорові.

Я подивився на свої ноги, на його, подумав і подав йому чоботи. Добре, побачимо, що далі буде.

- Правда твоя… - згодився я.- На, получай чоботи. Тобі вони потрібніші.

Босяк узяв, нашвидку оглядів їх і кинув назад себе до свого лахміття.

- Ну, а тепер пальто давай, чи що там у тебе… - промовив він з тою ж іронічною й сонною посмішкою.

Не міняючи пози, але постановивши хапати за ноги, я байдуже сказав:

- А пальта, брат, не дам...

- Не даси? А чому ж то так?

- Та от так. Не дам та й годі.

- Та чому ж ти не даси?

Розмова, видно, давала йому велику втіху, як чарка горілки перед закускою.

Я згадав про свою палицю і швидко схопив її - все ж таки яканебудь зброя.

Гість весело й гуняво зареготав, але не кинувся на мене.

- От добрий чолов’яга! Ай, та й душевний, жалісливий!.. Ех, ви, ссволочі, сукини ссини!

І додавши ще серйознішу лайку, одвернувся й пішов на своє місце. Що примусило його притишити свої претензії: моя рішучість, палиця, лінь його, чи досягнене ним підтвердження свого песимістичного погляду на людську добрість,- я зрозуміти не міг.

Сонце вже зайшло і тільки розпатлані хмари горіли рум’янцем, наче бились між собою та розчервонілись. Над рожевою блискучою поверхнею води, в якій оддавались фарби неба, поспішно зигзагами літали ластівки, немов хапались наловити до ночі мух. Навкруги стояла м’яка тиша, яка тільки підкреслювалась хлюпанням хвиль та щебетанням ластівок.

Мій гість, видно, не збирався нікуди йти. Він ліг, підмостив під голову пакунок з їжею та чоботи і став тупо, пильно дивитись на мене. Лице його було вже знов понуро-сонне й немов задумане.

Їсти мені вже чомусь не хотілось.

Хвилі сумно хлюпались об берег. Дніпро потемнів, засмучений і здивований. Он яке нетривке людське щастя! І до чого непокійні та невживчиві ці люди. Як мало у них мудрого спокою й як багато чудної й безпричинної ворожнечі одне до одного!

Так ми пролежали довго. Хмари на небі давно остигли, поробились сивими, хвилі потемніли, посиніли і той берег зовсім зник, розплившись у тьмі. Зазумили комари коло вух і стали колоти в ноги. У глибокій синій височині почали потроху висипати зорі.

Я встав, розгорнув огонь і підкинув сухого коріння. Босяк не ворушився. Я подивився на нього і мені здалося при світлі слабенького вогника, що очі гостя швидко заплющились.

Я присунувся з киреєю під дим і довго лежав так, дивлячись у небо. Раптом босяк заворушився, покректав і сів.

- Чи цілі гроші? - муркнув він ніби про себе.

- А то добрячі люди у сні можуть очистити добре…

І він витяг з кишені гаманець. Обережно розчинивши його, він почав рахувати гроші, ніби провіряючи, чи всі там, чи не вкрав я їх у нього в той час, як він дрімав. Що він ні трішки не сумнівався в цілості своїх грошей, про те й мови не могло бути; рахував же і показував їх тепер немов для того, щоб подражнитись і показати, що він абсолютно не боїться спати, маючи таку суму в кишені (він налічив до п’яти рублів і п’ятидесяти трьох