т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я зовсім забув, що намірився купити, і тому випалив:

- Табаку музиканського!

- Скрипача?

- Нуда, скрипача.

Оля Степанівна одвернулась і сказала шахтареві з начісаним чубом:

- А той товариш буде?

- Буде.

- Ну, то так і скажи. Ти йдеш?

- Та треба йти… - задумливо проговорив шахтар і, не прощаючись, вийшов з крамниці, про щось пильно думаючи.

Оля подала мені тютюн.

- Що ще?

Власне, мені більше нічого не треба було. Але я заклопотано подумав і, не пригадавши більш нічого, сказав:

- Здається, усе... А от я вас хотів спитать, товаришко...

Оля Степанівна здивовано, але серйозно, навіть строго зиркнула на мене при слові «товаришко». Одначе не сказала нічого.

- Чи не знаєте ви часом, як тут нащот роботи?.. Чи можна, приміром, роботи добути? На руднику, в шахтах, значить, чи так, може, щось підходяще? Ви вибачайте, що я так... Ну, значить, як чоловік подорожній і той... а ви тутешні... Може вам відомо щонебудь?

- А вам небезпремінно у шахтах треба? - строго спитала Оля Степанівна.

- Ні, не небезпремінно... А, значить...

Оля Степанівна, не дослухавши, хитнула головою, повернулась до матері, про щось тихенько побалакала з нею і знов звернулась до мене. Виявилось, що роботу вони сами можуть запропонувати, а саме: копати льох. Вони тепер якраз будуються, ставлять хату, повітку та копають льох. Робочих на рудниках тепер мало, бо літня пора, копати нема кому, ото ж коли ми хочемо, то можемо стати,- плата буде по рублю в день на хазяйських харчах. Більше вони заплатить не можуть. Ну, праця од шести до шести» як і в шахтах.

- То ваш товариш? - хитнула вона головою на Хому Івановича.

- Так, товариш, тільки...

- Ну, от удвох ви швиденько викопаєте...

Пропозиція була зовсім не погана і вдвох, розуміється, ми з роботою не забарились би, от тільки як отой милий товариш поставиться?

Оля Степанівна чекаюче дивилась мені просто в лице. Губи її були тісно стулені, немов вона їм дозволяла розкриватись в крайнє необхідних випадках. Одначе посередині були широкі, свіжі й надзвичайно милі.

- Треба з товаришем порадитись! - заклопотано пробурмотів я, нарешті, й вийшов до Хоми. Той сидів собі, як і раніше, трохи зігнувшись на колодці й дивлячись по вулиці похмурим, байдуже-сонним поглядом. З дірки картуза, як кінчик курячого хвоста, випиналось брудне й жорстоке волосся. Товста, олив’яно-темна пика з важкими щелепами в щотині була тупо набурмосена й по ній не можна було пізнати, чув він розмову з Олею Степанівною чи ні.

Я нахилився до нього і пошепки вияснив, у чому річ.

- Станеш на роботу зі мною?

Хома Іванович зневажливо циркнув крізь зуби і сказав:

- З якої речі? Не желаю.

- Ну, а що ти будеш робить тут?

- А твоє яке собаче діло?

От і говори з таким бароном. Хороша, якраз підходяща, робота і втече з рук!

- Ну, слухай, земляк, покинь. Давай візьмемо. От чудак, їй-богу. Ми за тиждень управимось. А я тобі свої гроші оддам, от присягаюсь тобі. Ну?

Ні, ця фігура ні за що не хотіла стомлювати себе роботою.

- Ну, а де ж ти будеш? Зо мною?

- Не твоє діло. Схочу - з тобою, схочу - де схочу.

Цілковита незалежність і свобода! Я зідхнув і вернувся в крамничку.

- Не хоче товариш!..

- Чого ж він не хоче? У шахти хоче?

- Та ні... Він, бачите... Він зовсім нічого не хоче... Не то що не хоче, а...

Чорт його зна, що сказать, як вияснить таку панську вдачу свого товариша! А тут ще ці серйозно-дитячі, мовчазні й чекаючі очі.

Я постарався зробити переконуючу міну й сказав:

- Така штука, товаришко: знаєте що? Давайте я сам копатиму! Скільки вкопаю, стільки й буде, а він нехай собі... От так. А копать буду совісно, про це не бійтеся.. Га?

Видно було, що Оля все ж таки не розуміла, через що я сам буду копати, а мій товариш, такий здоровенний геваляка, тільки сидітиме біля мене. Я й сам розумів, що неясність лишається й що це навіть трохи підозріло. Я ще раз озирнувся на Хому Івановича. Збоку голови його безпричасно й тупо стирчав пучок волосся.

- Хм... Як вам це сказать?

Тут я нерішуче й ніби роздумуючи, почухав брову.

- Тут, бачите, ціла історія. Цей чоловік, знаєте, не може робить... Здоров’я у нього таке... Позвольте, ви не дивуйтесь, на вид він, правда, здоровий, а... Ну, я вам скажу коротко: сидів чоловік у тюрмі...

- За політику? - якось живіше, але все ж таки строго спитала Оля.

Я вхопив цю живість і вже жвавіше відповів:

- Цього я вам, по правді, не скажу тільки страдав чоловік багато. Тільки ви йому, будь ласка, ані словечком про це не натякайте, щоб і не догадувавсь, що ви знаєте. Він, знаєте, такий чудак, що строїть із себе босяка, так ви не дивуйтесь... Може, навіть часом і вилається, так ви нічого не думайте. Це все навмисне, щоб виду не подать, хто він такий. Пашпорт у нього в справності, не бійтесь, ну, а от собі такий просто чудак. Понімаєте? Ми до Бердянска йдемо, там у нього родичі. Ну, а я його подорозі, понімаєте, піддержую. А він коло мене спочиває... Натерпівся чоловік, горя багато, знаєте... А я обіщаю вам, що копатиму совісно, про це не клопочіться. Я, значить, хотів би цю роботу через те, що недовго і без мороки. А на шахтах, мабуть, як і на заводах, ще в контору та до лікаря...

Оля Степанівна потупила очі, прикривши їх, як віялами, довгими віями й похмурила бугриками ледве помітні жовто-золотисті брови. Я зауважив, що чомусь під волосинками брів були червоненькі смужки, наче брови вищіпав хтось і від того шкура розігрілась на тому місці.

- Добре, оставайтесь… - раптом сказала вона - й підняла вії.

Я задоволено поправив кепку і переступив своїми босими ногами.

- От і прекрасно!..- сказав я.- А почнем, мабуть, уже