т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Я зашив? Та до кого ж би я чепурився? Га? Що ж ти думаєш, я так, як ти: де Олька сяде, так винюхувать те місце буду? Зашила мені одна шлюха. Понімаєш ти? От на!

І він з усеї сили рванув сорочку. Вона задирчала й розірвалась аж до самого плеча.

- Ссволочі, ссукини ссини!..- в незрозумілім гніві й люті вилаявся він і швидко виліз із ями. Нагорі він ще раз вилаявся довгим матюком, остервеніло натокмачив на голову картуз і зник.

А я ще довго сидів на приступці драбинки й усиленно, з непорозумінням думав.

Я добре пам’ятаю цей день і слідуючий.

Ми сидимо перед землянкою і ждемо Хому Івановича. Хома Іванович не приходив на обід і ми сподіваємось, що він зволить прийти на вечерю. Але й вечеря одбувається без його.

Я не знаю, через що, але в цей вечір Оля Степанівна мовчазна, занадто строга й зовсім не помічає мене. Раніше вона все таки слухала мої жарти, іноді посміхалась, показуючи соковиті, червоні ясна. Господи, я абсолютно нічого більше не хотів; але зовсім не слухати, відповідати не до ладу та ще з незадоволеним, трохи не гидливим виразом - цього я все ж таки не заслужив.

На кінець вечері я сидю теж мовчки, потім дякую і йду в степ, за рудник.

Там я довго лежу на горі, над річечкою.

Сонце червоне і в широкому крузі, як кругла рана з запаленим тілом біля себе, стоїть над обрієм по той бік балочки. По цей же бік червоніють високі, кольору іржавого заліза, вали рудника, за якими крадькома поприсідали маленькі біленькі хаточки шахтарів. Біля валів стоїть велика цеглянка червона казарма стражників, а недалеко від неї під самим валом видніються дві постаті поліцаїв: то ті, що стережуть Івана Ревуна. Десь унизу на п’ятнадцять сажнів під землею в вічній тьмі сидить Олін брат. Цікаво, чи знає він, коли ніч, коли день? І що він робить там? А проте, що можна робити на дні темного, вогкого колодязя, ждучи щодня смерти?

А в степу сухо й гаряче. Дме густий, сильний вітер, напинаючи наче ніжною теплою тканиною на лице. І немов у тузі та в одчаю хитаються внизу то в один бік, то в другий сивоверхі верби. Очерет теж сумує й журиться, хмурячись червоними від сонця хвилями. Ряска, як захололе на куліші сало, тоскно застигла на воді під очеретом. А на березі в сердитій суворій задумі стоїть черідка корів з червоним відблиском сонця на ратицях і рогах. Мухи їм заваджають думати й корови нетерпляче, як пані віялами, обмахуються хвостами, з серцем мотають головами й безперестанку переставляють ноги, сильно тупаючи ними.

Я лежу і довго дивлюсь на очерет, на верби й думаю про всякі речі. Мені сумно і хочеться піти й подивитись, чи не забув я в ямі лопату. Та, до речі, може Олі Степанівні треба буде помогти в чомунебудь,- вона, здається, згадувала щось про ящик, який треба було збити.

А в тім, бог з нею, їй може помогти Григор. Дивно, що вона так близько до серця бере його відсутність. Днів три не показався парубок і вона вже не може пережити того, та ще на неповинних людях вимещує свою тугу.

Так, Хома, мабуть, мав трохи рації: брат сидить у тюрмі, а сестра...

Ну, та бог з нею, що мені до того?

Фарби гаснуть, сонце давно безшумно спустилось за далеку, чітку лінію обрію й на тому місці лишилась тільки малинова запаленість неба. Жовтим світлом одна за одною запалюються зірки, неначе лихтарі на вулицях великого міста. Корів давно немає, їх погнав додому білоголовий хлопчинка з торбинкою через плече, наче турист із біноклем.

Я прийшов додому пізно, коли вже зовсім темно стало. Пролізши з перевулочка крізь вікно у нову хату, я ліг у кутку на своїй постелі з сіна. На покрівлі землянки сиділа Брунька й одноманітно, старечим контральтом гавкала. Часом вона робила павзи: то трошки спочивала або ловила блохи. Потім знов тим самим тоном виконувала далі свій нудний обов’язок.

Мені не спалось. Просто не спалось та й годі; зовсім не того, що я чогось ждав. Та й чого можна було ждати?

З рудника доходило ритмічне й рипуче почохування машини, часом щось сипко й глухо грохотіло. То, певне, зривалась з кулаків клєть і котилась на дно кар’єра. Збоку за хатою недалеко мелянхолічно й тоненько награвала гармонія: мабуть, сидів десь під стіною своєї землянки шахтар Кузька і, витягнувши ноги та мрійно схиливши голову набік, ліниво викликав сумні звуки. Гавкали здалеку собаки, нагадуючи своїм байдужим і якимсь коротким гавкотом спів жаб у ставках. Крізь дірки вікон видно було зеленкуваті й голубі цяточки мерехтливих зірок. Пахло глиною і кізяком від свіжо-вимазаних стін.

Ні, не спалось мені та й годі! Вже давно минув і той час, коли звичайно рипіли двері земляночки й біля них з'являлась беззвучна дівоча постать. Ніщо сьогодні не рипіло, ніякі Григори не покашлювали біля землянки, піджидаючи,- спати можна було без перешкод. А сон усе ж таки не йшов. Мабуть двері прорипіли ще тоді, як я був у степу!

І раптом Брунька змінила темп свого гавкання й закотилась дрібним, частим, тривожним гавкотом, який побіг кудись за землянку в напрямі крамниці. Я швидко схопився й побіг до вікна, що виходило в той бік. І в ту ж мить помітив на стіні крамнички, шо ледве сіріла в пітьмі ночі, якусь темну пляму. Там же чувся й гавкіт Бруньки. Пляма поворушилась і зараз же звідти почулось обережне шепотіння:

- На, Брунька, на, цю-цю! На!

Брунька затихла і через якийсь час по травичці подвір’я засірів клубочок, який зник за землянкою і потім з’явився знов на даху її. Значить, там ходив хтось свій!

Я чуйно прислухався, вихилившись усім тілом з вікна. Темна пляма на стіні зникла, мабуть злилась з дверима. Було зовсім тихо, чохала машина, гавкали собаки, тільки гармонія перестала скіглити. Десь до півночі доходило.

Я хотів уже лягти знов: певно хтось із сусідів чогонебудь пройшов через подвір’я Ревунів, не хотячи обходити. Коли це щось тихенько дзвякнуло біля крамнички. Брунька недовірчиво загарчала і, знов розсипавшись дрібним гавкотом, забувши від старости, що вже раз бігала, покотилась