т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Сумно жовто-червоний спадав вечір. Я пожував сала з хлібом і сидів на порозі хати, погладжуючи Бруньку по кругленькій голові. Над рудником загорілась велика зеленкувата зірка. Вали понуро й важко темніли на синьому фоні вечірнього неба. Сьогодні не чути було ні гармоній, ні балабайок. І не співали дівчата-куховарки, варячи вечерю шахтарям. Затих рудник і затаївся, передумуючи вчорашню ніч. Кротко й журно, як лямпадка, світилось віконечко землянки, а двері глухо були зачинені. Не рипітимуть вони цього вечора, не випустять із хатинки тонкої постаті з біленькою хустиною на голові. Бач, Брунько, як сумно, як тихо сьогодні.

Брунька лизнула руку і по-старечому з присвитом зідхнула, наче й справді розуміла все.

Умить за моєю спиною у хаті щось м’яко гупнуло, немов плигнув з вікна кіт або впала глина з стелі. І зараз же зачулось шарудіння, потім знов щось стрибнуло, але вже твердіше й важче, неначе людина. Я хутко підвівся і ввійшов у хату. Там стояв Хома з клунком у руці.

- Ага, ти тут! - зараз же зашепотів він.- Добре, що нікуди не пішов. Треба чоботи достать. Чуєш? Оля ще не спить?

- Ні..

- Біжи поклич її сюди. Та скажи, як має чоботи, хай дасть тобі. Та швидше. Треба скоро.

Я побіг. Що ж це виходило: він прийшов! Значить, не брехав, вигадуючи якийсь план? Значить, справді, має якісь надії? Чи й тут якась паскудна хитрість, тільки складніша?

Оля зараз же вибігла, як покликав її. А дізнавшись, що прийшов Хома, раптом захвилювалась і зраділа - заговорило таки серце.

Чоботи у неї знайшлись, Іванові, старі. Нічого, Хома поклав їх біля свого клунка й сам сів на землю.

- Сідайте й ви та слухайте,- сказав він тихо. Говорив він коротко, рішуче, як чоловік, которому нема часу довго розбалакувати, а треба робити діло.

Діло ж було таке. Хома хотів цеї ночі визволити Івана. Отак: визволити та й край. Що буде - на одчай божий, одним словом. А для цього він придумав таку штуку (він ще раніш її придумав, та все була надія, що інакше можна буде визволити). Штука така: опівночі чи може краше навіть трохи пізніше, як сон добре братиме стражників, прийти просто до Іванової шахти, убить двох сторожів його й витягнуть його звідти. Як саме підійти до тих сторожів? А от як. Для цього він, Хома, минулої ночі украв у Конопатому з квартирі стражників два поліцейських картуза та два мундири. Ми передягнемося в ці мундири, візьмемо в руки по ножеві і, ніби зміна, підійдемо до стражників. Тут раз-два ножами махнули і ні крику, ні ґвалту. Потім ляду зломили ломиком (треба не забути!) і Іван на волі. А тоді просто до Федора Косоокого, на коні й гайда так, як раніше планували. Головне в цій усій штуці - сміливість і нахрап. Кому прийде в голову, шо іменно так візьмуться визволяти? А коли будемо підходити до стражників од їхньої казарми, то треба буде засвітити шахтарську лямпочку, як це роблять сами стражники, коли йдуть зміняти. Він не одну ніч пролежав у бур’яні, слідкуючи, як саме вони це роблять.

- Ну, согласний ти на таку штуку, кажи? - швидко й з тим же гарячковим не то захватом, не то молодцюватістю спитав він мене.

Я мовчав. Справа була явно божевільна й зарані осуджена на невдачу. Він - чоловік не дурний і повинен був би й сам це бачити. Чому ж він не бачив, а, навпаки, удавав, що гаряче вірить у неї? Рискувати життям, згодитись на смерть, або каторгу,- для цього треба було вірити в успіх діла, або хоч у свого спільника.

Але тут поруч зо мною на землі сиділа Оля й так страшно, чуйно, непорушно мовчала, немов усім тілом ждучи моєї відповіді, що не вистарчало сил сказати «ні».

«А що, як удасться?» раптом з викликом скинулась думка і серце відразу забилось дуже, часто захоплюючи дух. І мені на мент навіть уявилось, як ми підходимо до шахти, як несемо лямпочку, кричимо щось, і потім раптово кидаємося на вартових. Господи, хіба ж це не так уже нездійснимо? Тікають же з тюрем, підкрадаються ж на війні до вартових. Через що ж тут неможливо? Через те, що я - боягуз?

- Добре, згода! - сказав я якимсь не своїм і дуже здавленим голосом, таким, яким кричиш у сні.

Оля глибоко зідхнула, заворушилась, хотіла встать і знов сіла.

Хома зараз же хапливо кинувся до клунка, розв’язав його і вийняв одну за одною поліцейські украдені речі. В одному з мундирів було загорнено два великих різницьких ножі. Де він їх узяв - господь його знає. Вони тмянно поблискували й одсвічували до зірок у вікні. Я одяг Іванові чоботи, потім мундир і картуз. Те саме зробив і Хома. Дійсно, в темноті ми зовсім були похожі на двох поліцаїв.

- Що шашок нема, так це не буде помітно. Тут аби мундир та хуражки! - заспокоююче прошепотів Хома.

Оля ходила круг нас обох і мовчки помагала одягатись. На мене мундир був трохи тіснуватий і вона помогла мені застібнутись, м’яко й тепло весь час торкаючись своєю рукою до моєї шиї й підборіддя.

_________

Хто його зна, яка була година, але, судячи по всьому, надходила північ. У посьолку не чути було гомону людських голосів, у вікнах хаток і казарм не світилось уже. Треба було рушати. Там на місці можна прилягти в бур’яні й вибрати найкращий момент.

- Ну, Олю Степанівно, ви ж тут дожидайтеся... Або ще лучче: пробігайтесь тим часом до Косоокого та подивіться, чи коні наготовлені. Я до нього оце забігав, він обіщав, а все ж таки...

- Добре, піду...

- Ну, значить, той... Ну, хай бог помагає! Може, не побачимось, то... прощавайте, Олю Степанівно.

У темноті не видно було виразу облич, але я багато дав би, щоб подивитись у цей мент на Хому та й на самого себе.

Оля, я бачив, найшла руку Хоми й дуже потисла її. Вона нічого не говорила, ні слова, навіть «прощайте» не сказала. Так само потисла й мою руку і рука була дуже гаряча й суха.