т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Коли Хома вийшов уже на подвір’я, а я був на порозі хати, я раптом почув, що мене зразу шарпнули. Я хутко озирнувся. І в той же мент до мене зразу наблизилось лице Олі, потім шию мою обхопили її руки і на губи гаряче, сильно лягли її сухі губи. Лягли й зараз же одірвались, а в груди штовхнули руки її й випхнули мене надвір. Все це сталось так раптово, що я майже нічого не зрозумів, що то було: поцілунок, чи сказати хотіла щось, чи що таке?

Але груди стали вмить сповнюватись теплою-теплою ніжністю, зворушенням і жалістю.

Так! Від цеї хвилини ти можеш сміливо покластися на мене, люба дівчино! Будь-що-будь а я не зраджу твого великого жорстокого довір’я. Кінець.

Хома нічого не помітив: він міркував, кудою краще пройти. Так, перевулком наліво найкраще, там мало народу ходить і ближче до степу. В степу ж у цю пору ні одна жива душа не буває. Аби тільки з стражником яким не зустрітись. Ну, гайда! Але держатись рівно, сміливо - поліція йде і більш нічого.

У перевулку ніхто не зустрівся. Мерехтіли й дрижали неначе від хвилювання зірки в глибокому темно-синьому небі. Ніч була свіжа, з соковитим, пахучим вітерцем із степу. Мені навіть ніби трошки холодно часом ставало, але то, може, й від чого іншого було. Але ноги й руки були надзвичайно легкі, немов з папіросного паперу зроблені. Здавалось, подуй вітер трошки дужче - і я, весь дрібно дрижачи, полетю над хатками.

- Тільки, брат, зівка не давать, слиш? - несподівано прошепотів уже в степу Хома.- Як підійдемо, так кидайся й бий почом зря. Чуєш? Ціляй ножем прямо в горло. Одною рукою хапай за голову, а другою в горло сукиного сина. А надто пильнуй, щоб крику не наробив, або не вистрілив. Бо тоді пропало діло. Все діло в тому, щоб без ґвалту, щоб тихо. Тоді чорта з два вони нас піймають. Вони зміняються аж уранці. А ми прийдем, ніби провірка. Понімаєш? У їх часом буває провірка, старший провіряє, чи не сплять. Ну, от ми їх і провіримо. Нам би тільки час-два мєста виграть, а там лови нас!

Я весь час тільки головою кивав і пильно, до болю в очах придивлявся по обидва боки дороги. Через що я це робив, не знаю; чи не підозрівав я, що десь по дорозі лежить наготовлена стражниками і Хомою засідка на нас?

- Ах, та ж бісова душа! - раптом трохи не крикнув Хома й зупинився.- А ломик?! Забули! Я ж так і казав. Ну, що ти його будеш робить?! Треба вертаться. Сядь або ляж отам під валом і жди мене. Я бігом. Я легенько свисну, як прийду... Отак...

І Хома тихенько, як ховрашок, свиснув. Потім повернувся і швидко пішов назад. Я звернув з дороги й пішов до валу. Вибравши ногами ямку, я ліг і став ждати.

Щось було непевне і в цьому, що Хома ломик забув: чи не побіг він попередить, кого слід? А в тім, усе одно!

Легкість по всьому тілі була надзвичайна. Груди розпирало якимсь дивним чуттям, і не радістю ніби, а чимсь гарячим, як дух горілки. На губах же все з'являлась теплота сухих і ніжних губ. У рукаві весь час почувалось війстря ножа, що легко часом поколював трошки вище ліктя. З степу вітер повівав і десь за горбом сухо тарахкотів драбинами селянський віз. А за валами, так наче нічого й не мало статись у цю ніч, одноманітно, байдуже, вперто й нудно чохала машина.

Хоми щось довго не було. А чи не побіг він прощатися з Олею.

Але губи згадали ніжну раптову теплоту губок і по всьому тілі знов пройшло ніжне, хвилююче зворушення.

Почулись кроки на дорозі, потім легенький обережний свист ховрашка. Я хотів і собі так свиснути, але вийшло дуже голосно і я злякано обірвав свій свист.

- Ходім!..- шепотом прошипів з дороги Хома.

Я хутко підійшов до Хоми і ми пішли далі, озираючись і гостро приглядаючись до кожної тіні.

Дорога й вал завернули управо. І зараз же стало видно темну велику будівлю казарми й два освітлених вікна в ній. Одне з одного краю, друге з другого, посередині темно було. Вправо від казарми, саженів на тридцять від неї, під самим валом лежала шахта № 7. Там жовтів невеличкий вогник, мабуть горів лихтар коло сторожів.

Хома зупинився.

- Ех, закурить хочеться!...- прошепотів він.- Ну, та вже... Так, значить, ідемо, брат? Га? - спитав він, чудно придивляючись до мого лиця.

У мене теж сильно билось серце, так сильно, що аж дух забивало і щось душило за горло, аж ковтать хотілось. А слина була липка, густа й гаряча.

- Ідемо!..- машинально прошепотів і я.

- Ну, так господи благослови! - скидаючи поліцейського картуза, в якому він мені весь час здавався чужим, христячись і раптово, як у воду, кидаючись уперед, сказав Хома. Я ж тільки одщіпнув один гачок, що душив мені горло, й рушив разом з Хомою:

- Гляди ж: провірку йдемо робить! - зашепотів Хома вже злісним, рішучим шепотом.- А як з казарми хтось вийде, так просто ножем у бік - помішає. Понімаєш?

- Добре...

Контури казарми ставали все виразнішими. Стало видно в одному з вікон голови людей. Здається, їх було двоє. Вони, мабуть, сиділи біля столу й щось читали.

Коли ми вже зовсім близько підійшли до казарми, з дверей неначе вийшов хтось чи ввійшов, бо двері грюкнули. Хома зупинився й присів. Я зробив те саме. Біля казарми було тихо. Ми довго, як мені здалося, так просиділи не рухаючись і прислухаючись. Потім Хома помалу підвівся, озирнувся до мене, хитнув головою й ми знов обережно рушили далі.

У вікні так само виднілися дві голови. Одна з них повернулась назад, видно говорячи до когось. Потім знов нахилилась.

Ми навшпиньках пройшли на той край казарми, що був ближче до шахти № 7. Світло коло шахти було видно краще. Навіть можна було розібрати якісь стовпи, освітлені лихтарем.