т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Запечатаний рішуче стояв за те, щоб негайно вчинити суд і без усякого вагання виключити з свого товариства Віталія. При цьому не обійшлось без комізму. Коли всі вже розходились, Містер Танґ раптом надумався і, зупинивши всіх, голосно заявив;

- Товариші можуть про мене єрунду всяку подумать. Так от я говорю, що проти Віталія хоч і маю особисту... антипатію, але все таки думаю, що за такий вчинок треба судити яко мога суворіше.

_________

Але судити Віталія не довелось. На другий же день вибухли такі події, які одшпурнули далеко вбік усіх Віталіїв, усякі суди, листи, все особисте. Іменно, як вибух, були ті події, вибух, який порвав усе звичне, нормальне, дрібненьке, що непомітними, давніми, але міцними нитками обмотувало все життя.

Той стан, в якому ми були, можна б назвати очманілістю, п’яною радісною очманілістю. Ми не ходили, а літали. Справ у нас з’явилось маса. Ми зробилися всюду сущими. Ми, як духи, стали безплотними, забуваючи їсти й спати.

І головне, що цю п’яну, захватну радість зовсім не треба було ховать у собі, спинять її. Звичайно буває так, що чоловік із своїм щастям робить вражіння або божевільного, або егоїста. Він у других викликає заздрість, насмішку, непорозуміння.

Коли у нього є хоч трохи розуму в його щасливій голові, він мусить бути обережним з виявами своєї радости, щоб не дратувати людей своїм глупо-щасливим белькотінням.

Але тут було інше. Кожний розумів, кожний щасливо задихався, кожний тільки піддавав палу киплячому чуттю. Раніше біжиш, бувало, повз теплі, затишні обивательські будиночки і думаєш: «У, буржуї, чаї попиваєте, пундики наминаєте!»

І затишні будиночки, як клітки з понурими, настовбурченими звірями, викликали ворожнечу й бажання перевернуть їх догори ногами разом із чаями, пундиками, перинами і всіма дрібними обивательськими бебехами.

А тепер кожний із нас міг сміливо забігти в будлі-який з тих будиночків, сісти за стіл і пити той чай, їсти пундики, заснути на пару хвилин на хазяйських перинах. І то не з нахабства, не з якогось права, а просто з тої радісної очманілости, яка п’янила всіх чисто.

Тепер усі були знайомі між собою, не знайомлячись. Як велике нещастя, так і велика радість вертає людей у стан колишньої стадности, простої, безхитрої. Нема перепон, нема умовностей, єсть щось одне, спільне всім, усіх п’янюче, всіх рівняюче.

- Ну, що, як там? Що нового?

Це питає якийсь поважний добродій у чистому пальті й рукавичках. Раніше він обережно обійшов би мене, боячись торкнутись до мого замазюреного, подертого плаща. Тепер він бачить у мене в руках газету і цілком натурально звертається, як до свого родича.

Я теж, як родичу, охоче вичитую йому все, що нас цікавіть, і біжу далі. Ми навіть не прощаємось, напевне побачимось ще кілька раз сьогодні. А не побачимось, то хіба ми всі не в одному місці, а все місто не як одна родина?

Що ж до Зепечатаного, то зміна була просто вражаюча! Навіть з губами й щелепами його щось сталося, вони стали м’якші, кругліші, більше як у людей, ніж у мавп. Раніше він ходив помалу, помірно втягнувши квадратову голову в важкі, зігнуті плечі, а тепер випростався, зробився легкий, повороткий, жвавий (звичайно, остільки, оскільки це було можливе для його доісторичної постаті). І навіть говорив більше, сміявся частіше, забуваючи похмуритись після цього, як робив це раніше.

_________

Ми спішили з Танґом додому. Треба було захопити проклямації й летіти на цегельні заводи,- там мав бути величезний мітинг.

Погода була хмура, кисла, осіння. Але страшенно мила! Дощик так приємно, неначе парикмахер із спринцовки, порошив лице, розпалене, спітніле. Болото на вулицях переливало зеленими, синіми проміннями; провінціяльне, добре розмішане колесами й розріжене дощиком болото. По ньому стрибали туди й сюди люди всякого віку й стану. Звожчики добродушно посміхались, сидячи на передках своїх бричок, а крамарі не тюкали, коли яканебудь дама з передмістя занадто обережно та високо піднімала спідниці. Навпаки, многі поклали дошки через дорогу,- хай людям краще буде перейти.

- Куди, Сидір Васильович?

- Та от на старості літ митюжок нада подивиться.

- А! Боже помагай!

І Сидір Васильович, старанно ступаючи в сліди попередників, що проходили на болоті, з тихим і благочестивим лицем, як до церкви, спішить далі.

- Господа комітетчики! Господа комітетчики! Позвольте на пару слов.

Бризкаючи на всі боки болотом, через улицю широкими скоками біжить до нас парубок у шкуряному піджаці, засмальцьованому на животі.

Ми зупиняємось. Схімнік здивованими, дитячими, але знаючими очима чекає його.

- Доброго здоров’ячка! Ху! На пару слов.

Од парубка пахне дьогтем, нафтою і шкурою,- бакалейщик. Він хапливо лізе в кишеню й виймає в жирних плямах папір.

- Петиція, значить, у комітет,- задоволено говорить він, любовно дивлячись на нас. Він не сумнівається, що тепер усе буде добре, всі пункти петиції старано вписані на жирному папері, будуть здійснені і прикажчики тепер матимуть «уравнєніе прав». Важно було тільки піймать якогось комітетчика, це найголовніше. А раз це зроблено - значить, повна сатисфакція.

Ми також не сумніваємось у цьому і йдемо далі!

- Господа, господа, без скоплєнія, не полагається.

Старесенький, сивенький, як голуб, городовик.

По случаю загального свята він також причепурився,- вивісив на старечі, запалі груди всі свої медалі.

- Нічого, дідусю, свобода тепер!

- Ну, так що, що свобода? Так безубразія нада видєлувать? Чого дєвушку забіжаєш, мармуза? А ще демократ називаєсся.

Гурт робітників із сміхом обминає дідуся. Один білявий парубчак обнімає городовика і крутить його круг себе, але не грубо, а м'яко, майже ніжно.

- Грай польку, Юхим!

Юхим з гармошкою стає в позу, кладе «струмент» на коліно й радісно розсипає дрібні, пустотливі згуки польки. Дідусь сердито одбивається.

Я тягну Схімніка й ми знову біжимо. Мені соромно дивитись йому в лице, бо в мене, мабуть, така ж сама блаженно-глупувата посмішка, як і в Запечатаного.

- Слухай! - надміру заклопотано, усилено серйозно говорю я.- А Петро буде сьогодні?

- Буде! Буде! -