т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Вас сльози на очах, я тільки в ту хвилину зрозумів, яке зло я зробив Вам, бо на Вас лягло підозріння. Ви ж через свою звичайну несмілість з людьми не змогли скинуть його з себе. Навпаки, знаючи, що Вас підозрівають, ви стали почувати себе з людьми так, ніби справді були винні. Я це знаю по собі. І от, перш усього, я вважаю за свій обов’язок указати Вам, хто автор того листа. Коли Ви будете це знати, Ви зможете почувати й тримати себе з товаришами не так, як з нами сьогодні. Мушу ще сказати, що з усіх нас тільки один чи два чоловіки подумали на Вас. Та й то зараз же покинули. Сподіваюсь, що вам тепер легше буде. Запечатаний».

Пам’ятаю, я, як здурілий, вийшов з Віталієвої хатинки. Що це значило?! Для чого ця брехня! Я розумів що можна бути задоволеним, допомогти чоловікові (таки, значить, була коняча посмішка, я не помилився!). Але як же можна було писати, що автор листа є він сам? Виходить, ніби він справді не вірив, що написав Віталій? Бо коли вірив, то не міг же він думати, що такою брехнею заспокоїть того? Підніме вона його? Зробить його очі твердими перед поглядом товариша? Сам же Віталій добре зна, хто написав, значить, знатиме, що Танґ збрехав, навмисне збрехав. І хіба від цього йому стане легше? Мусів же про це ж думати Танґ?

А може... а може, справді, правда іменно в записці?

Аж холодом пройняло від цеї думки.

Я схопив першого звожчика й погнав додому. Але Танґа не застав. На моєму ліжкові, сперта на пачки проклямацій, стояла записка:

«Ти, стара калошо! Чом же ти не їдеш до цегелень? Бійся бога, не гай ні хвилинки. Я буду коло Івана Безп’ятого чекати на тебе. Хай буде добре! Запечатаний».

Вирази «стара калоша», «хай буде добре» Танґ уживав тільки в найкращому настрої.

Тю, ти бісова душе! Я нічого не розумів. Щоб Танґ міг так уже брехати в виразах, в настроях, цьому я вже ні за що не повірив би.

Але, в такому разі, в записці неправда? Для чого ж писати, що він автор? Може, думав, що невідомо, хто написав. Коли Віталій, ну що ж, буде тільки брехня. Коли не Віталій - Віталій швидше всього повірить такій брехні.

Не знаючи, що думати, що почувати, перебираючи все в голові, я летів на звожчику до цегелень, горячи від бажання яко мога швидше подивитись на Танґа. Мені вже він не збреше, хоч і хотітиме. Мені тільки в очі його зазирнуть.

Дуже добре пам’ятаю, що я ні разу не подумав про те, що Віталій може скористуватися цею запискою й пошкодити Танґові. Чи тому не думав, що дуже зайнятий був питанням: правда чи брехня,- чи й у думці не міг уявити, що можна бути таким підлим, надужити довір’ям чоловіка, котрий хай би й зробив низький вчинок. Не знаю.

Але знайшов я Танґа не хутко. Коло цегелень був якийсь осінній Великдень. Веселі крики, уривки пісень, насіння, навіть гармошка й балабайка! Куди там найти кого б не було! Всі бачили Танґа, але ніхто не міг показати, де він. «Тут десь, тількищо бачили». Нарешті, несподівано наткнувся просто на нього в дверях чайної.

- А-а! - піднімаючи руки, як для обіймів, скрикнув він.- Ти ж де, калошерія, лазиш? Бачив? Бачив? Тисяч десять уже єсть, а ще буде стільки ж! Я шукаю Гамана, ти не стрічав його? Ходім! Зараз будемо починать.

Ні, в записці була брехня! Таким гарним (я свідомо кажу це слово) таким фізично гарним я ніколи й уявить собі не міг його. Та й думки про таку уяву не могло би бути щодо Орангутанга. І от цей самий Орангутанг з його доісторичними щелепами й носом, з його губами-підковою був гарний! У руках дивна легкість, ноги, хода така, наче набив на свої хлюпаючі калоші вершків по п'ять резини. В очах певність, вільність і одвертість радости.

Почасти так мусить почувати себе чоловік, який увільнився від чогось, що заваджало йому радіти, і через те немов з подвійним чуттям переживає ту радість. Зрозумів я також, що коли б я йому сказав тепер про його брехню, він тільки легко одмахнувся б од мене рукою. Та й, справді, що могла значити тут ця дурниця? Та хіба кожний не зробив би того самого, щоб могти без перешкоди приймати в себе гомін живого моря, щоб яко мога ширше розгорнутись і всіма легенями душі своєї вдихати цей дух маси, свіжий, гострий, як дух землі весною!

Я не витримав: повний подяки йому і захвату, я зцапав його за голову, притягнув до себе й серед натовпу голосно поцілував. (Хотів у губи, а з поспіху попав якраз у ніс).

Він визволився, дивлячись у моє лице очима, в яких трипотів сміх, розуміння (не зовсім правильне) і трохи не закоханість; соромливо, але прикрившись жартом, голосно скрикнув:

- Ти! Що з тобою? Ще арештують, як п’яних!

Але нас виручив якийсь робітник. Дивлячись на нас ласкавими очима, й засунувши руки в кишені суконної жовтої блюзи які були десь аж на грудях, він заспокоююче сказав:

- Нічево... Тепер ми самі арештуєм поліцію.

Ми засміялись більше, ніж того вимагали слова робітника, сами щось додали й пішли далі.

У мені все співало. Тепер і я бачив «тисячі» круг себе. А ще мало бути вдвоє більше!

 

_________

 

 

У той день ми більше не бачились. Нас незабаром розлучили, а потім після мітингу Танґа вибрали в «Комісію народньої оборони» і він зараз же з другими пішов на своє дежурство. (Про Коня ми й забули!)

Дома він не ночував. Другого дня в столовці, де ми звичайно обідали, його не було. Замість того бачив Віталія. Він тримався зовсім інакше, ніж раз-у-раз при людях. Якась не то задума, не то поважність була в усій постаті. Одначе вираз лиця не був уже такий, як учора. Мені не вірилось, я думав, що помилився й хотів підійти до нього; але він, побачивши мене, одвернувся, немов не помітивши, і вийшов.

- Що з Віталієм? Не знаєте? - спитав мене Петрусь.- Кажуть,