т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- І Одарку візьмеш! От будь я трижди проклят, як не візьмеш! - спалахнув ентузіязмом Кендюх.- Я вже бачу, до чого воно йдеться. Ех, їдять його мухи з комарями! Як задєлається наш Терень на главного писаря, от буде кумедія! Зараз же, хлопці, забастовку на всю губерню!

Я не довго сидів у той вечір з хлопцями. Всім було якось не то ніяково, не то жалько чогось. Може справді, заздрили Тереневі, як одверто докоряв Кендюх? Не знаю. Я, не прощаючись, пішов додому вулицями. Біля подвір’я Осипа Копанки, як звичайно, було ясно й людно. Сиділи на приступках лавки, на дубках дядьки, лускаючи насіння й гомонячи. Вікна в великій, під залізом, хаті Копанки жовтіли на два боки. Копанкові невістка й сини торгували добре, одні в лавці, другі в пивній.

Я довго лежав на своєму сіні і крізь дірку в соломі даху дивився на кліпаючу в ній зірку. Коні смачно хрумкали в стайні, клацаючи залізом пут. Шумно й з полегшенням зідхали корови з другого боку. На подвір’ї, зарослому шпоришем, було тихо, мирно та кротко.

_________

Дійсно, на Тереня зміна в його становищі не зробила ніякого вражіння. Правда, він купив собі нового хворменого картуза з бархатним околушком, які носять семинаристи. Але це була вже форма, так мусить бути. Купив також новий піджак,- недобре при чистій роботі сидіти в якомусь лахмітті.

І очам, справді, стало зразу легше. Крім того поїхав якось із писарем в Гуляйполе і там земський лікар дав йому окуляри й лікарства. Через окуляри світ не так різав, а лікарство жар з очей забирало.

Але Терень ходив собі на вулицю так само, як і перед цим. Хлопців у його гурті тепер стало більше. Дівчата перестали ховатись і вступали до сміхів, танців та співів. Співали ж зовсім не лагідних пісень, а тих самих, не виключаючи й «Ой, чук, писарчук!» Словом, стало зовсім не гірше, а далеко краще.

Чим, зрештою, рискував Терень? Окулярами? А, їдять його мухи з комарями, що таке окуляри? Скло, пустяк! Що таке навіть хвормена фуражка? Ганчірка і більше нічого!

Діло не в окулярах і не фуражках.

Тепер усім ясно було, що Терень переміг. Правда, перемога була непевна, хистка, але все ж таки перемога. З голотою, значить, рахувалися. А її представника он як угору піднесли.

Терень став фігурою в селі.

Коли приходили до розправи, то вже насамперед зверталися до Тереня. А називали вже не інакше, як Терентієм Софроновичем. Терентій же Софронович добродушно собі сміявся з того й охоче робив усе, про що його просили.

Писар, староста, урядник були з ним смирні, делікатні і також називали Терентієм Софроновичем. А монопольщик - маєте собі! - звернувся до Тереня, щоб той склав йому пісеньку на іменини його жінки. Сама монопольщиця приходила до розправи з зеленою парасолькою і мережаною хусточкою в руках! Бідний Терень аж упрів, але пісню таки склав. Ловка пісня була. Кендюх її проказував, захлипуючись.

Всі навіть думали, що Тереня на іменини покличуть, але не покликали. Ну, певно, що він не пішов би, того й не покликали.

_________

Минув тиждень, два, місяць. Справа стояла на місці,- ні туди, ні сюди. Урядник не чіпав, староста не гримав, навіть піп у казанях не соромив хлопців. А Терень і хлопці, які були, такі й зосталися, хіба що не було такого напруження й гостроти, як раніше. Кендюх же, бережучи Тереня, старався поменше чіпати писаря. Ану його к лихій годині: тільки клопіт Тереневі буде. Та й Копанків дратувати не варто: могло статися, що Одарка таки піде за Тереня, на те щось скидалося. Раніше вона сміялася з очей Тереня, а тепер очі видужували, сміятися вже нема чого. А до того - Терень уже не Терень, а Терентій Софронович, ніби, як не як - сам начальство, служба, управленіє. Це вже не абищо, не репана мазепня - писар з розправи. В окулярах, у картузі з бархатним околушком.

Погано тільки, що Терень не покидав пити. Мало того, став частіше прикладатися до чарки. Тоді він робився злий, дурний, бив себе в груди, грозився порвати на шматки хвормений картуз, кидався когось бити, чи Копанку, чи писаря. Баба Секлета, Кендюх, а часто і Одарка мусіли його в’язати, щоб стримати від дурниць. Де бралася в таких випадках Одарка, ніхто не знав: Кендюх, здається, міг би щонебудь про це сказати, але він мовчав. На другий день Тереневі дуже боліли очі і він мовчки й похмуро робив на них примочки. Мене він у цей час почав чогось дуже уникати.

_________

Знов ми поїхали в повіт і я несподівано дістав листа від своїх,- треба було як найшвидше їхати. У той же вечір, приїхавши додому, я заявив попові, що беру рощот. Він дуже здивувався, схвилювався, думав, що я чимсь образився (він несправедливо вилаяв мене в дорозі), але я заспокоїв його, сказавши, що мушу йти додому, там - казав чоловік на базарі - щось лихе вдома у мене діється.

Пішов і до Тереня та хлопців попрощатися. Останній час я мало з ними бачився. Цілий день Терень у розправі, ввечорі часом дома, часом десь з Одаркою. Хлопці, стомлені жнивами, рано розходилися спати.

Усі також здивувались, що я так раптово відходжу. Терень же невідомо чого змішався, як я подав йому руку, хотів, здається, обняти, але не зробив того. Потім, як я вже пішов, догнав і провів мене аж до хати Копанки. Одначе нічого особливого ми й тепер не говорили.

- Ну, дай боже...- сказав я, бачачи, що він далі не хоче йти.

- Дай боже... Може, колись стрінемось...

І тут не обнялись. Думав я, що він хлопців соромився, при них не хотів попрощатись, як слід.

Я пішов у один бік, а він у другий. Озирнувшись, я помітив, що він звернув у перевулок до Одарчиної хати.

_________

Років через півтора я їхав на