т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері йшла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.

Коли з Піні сміявся хтонебудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того й до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у нього витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реаґував на те, як тоді, коли «жестяной мастер» одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.

Хто його зна, може це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохитно вірив, що він - найменший й найпослідній. А тому не було нічого дивного в тім, що навіть уголовні, які носили нам у казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:

- Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай! - А Піня й до їх посміхався так само. А що до Залєтаєва - само собою, що про ніякий протест у нього й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно й хотілось розважитись.

_________

Безладдя наше тягнулося. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.

- Ми не раби, чорт вас забирай! - вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори.- Сами собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми їх, досить.

Сам він був колишній підпоручик піхоти.

- Чим менше є влади, тим краще! З якої речі ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!

А тим часом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над тюрмою і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони якнебудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, не малу ролю грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, поперше, наткнулись на сипкий, незручний ґрунт, який міг щохвилини засипать нас. А подруге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.

Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкіп, стояв на тому, щоб покинуть і копати в іншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкіп далі і тікать з його «на-ура». Чим би ця суперечка скінчилась - невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня.

Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.

Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого «вельосипедиста» викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.

В той же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як улій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі аґітатори, читались проклямації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і надхненним лицем.

Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а - бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.

Багатьох з виборців, серед яких були навіть лояльні кадети, захоплювала ідея цілковитого самопорядкування.

- Ми хочемо хоч в тюрмі бути вільними! Кожний за всіх і всі за одного. Геть правительство! - От яка була їхня платформа. У многих прокинулись інстинкти прадідів - бурлак, які виривали з корінням молоді дубки і з цими тільки товаришами блукали по нетрях та степах. Ця частина коридора дала повну волю своїм нахилам. Вони цілі дні ходили з камери в камеру, міняли щогодини койку, обідали десь у біса, пролазили навіть у інші коридори й цілком здичавіли. Коли б не вечірні провірки, вони б і ночували по чужих камерах десь під столами.

Іншими керували більш матеріяльні інтереси й надії. Вони безрозсудно повірили Залєтаєву, що матимуть без старости по десяти грудок цукру і принаймні раз на тиждень по справжній котлеті. Бо при владі старостів - арґументував Залєтаєв - «аристократія» дістає з волі передачі й не ділиться з коридором, а їсть їх сама. Це, звичайно, був тільки несовісний спосіб аґітації, але мрія про котлету була така приваблива, що Залєтаєву охоче вірили.

Деяким просто подобався рух сам по собі і через те вони допомагали його розвитку всім, чим могли. Вони з охотою читали й писали проклямації, розносили їх по камерах, аґітували, розпаляли, але кінчать не хотіли.

Це був непевний час і важко сказати, чим би він скінчився, коли б до нас не вмішалась сама тюремна адміністрація. Офіціально ніяких тюремних старост вона не знала й не відала, але коридор без старости був для неї явищем анормальним, негарним і, головне, клопітливим. Замість того, щоб балакати з одним чоловіком, відомим, коректним, більш-менш досвідченим, начальству доводилось вступати в розмови з цілими камерами, повними ґвалту, махаючих рук, роззявлених ротів, свисту, гамору, реготу.

І через те неофіціяльно, але серйозно й поважно було зроблено пропозицію негайно вибрати старосту й припинить заколот. У противному разі будуть ужиті «відповідні міри».

Що таке «відповідні міри» - більшість з нас добре знала, і тому довелось серйозно задуматись над «іноземним вмішательством».

І от анархісти раптом стихли. Але ця тиша була якогось непевного, загадкового характеру. Вони шепотілися по кутках, бігали з камери в камеру, про щось палко