т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Ми чекали якогось екстраваґантного випаду.

І, дійсно, так і сталось.

Раз уранці, як тільки піднялось питання про голосування над виставленими кандидатами, Тимошка виліз у нашій камері на стіл і попрохав слова. Коли стихло, він рішуче й силкуючись бути серйозним заявив:

- Господа, п’ята камера! Наша партія доручила мені ось що сказать вам. Ми довго обмірковували питання і рішили виставити кандидатом... товариша Піню.

І, помітивши рух серед нас, поспішно закричав далі:

- Не думайте, що це жарт! Ми серйозно. Попереджаєм, що, коли його не буде вибрано, ми оповіщаємо війну не на життя, а на смерть. Раз влада належить таким, як Піня - то й ми собі вибираємо Піню! По всіх правилах. Хай живе староста Піня!

- Урра! - підхопили анархісти.- Урра, староста Піня! Піня! Піня!

Крики здивовання, обурення одної партії змішалися з криками «Піня» і реготом другої. Це було сигналом для всього коридору. Скрізь залунали вигуки: «Піня, Піня, Піня». Десь узялися плакати з портретом Піні, досить удачного малюнка, на яких було написано: «Хай живе влада! Хай живе староста Піня!»

Ім’я Піні літало, як м’яч, по всіх камерах, ним гралися, перекидувалися. Навіть дійсні прихильники влади захопились таким надзвичайним кандидатом і з реготом кричали: «Піня!!»

Нам прийшлось пильно задуматись. Не вибрати Піню - це, значить. розтягнути хаос на безмежний час. Вибрати? Ідея мати старостою Піню наводила на нас і сміх, і сором, і злість.

Але все ж таки рішили вибрати. Нехай, ми виберем Піню, але примусимо поважати його, поважати в його лиці нашу волю, нашу, переложену на нього, владу над самими собою. Згода! Хай живе староста Піня!

Серйозно, строго, без натяку на насмішку ми заявили, що пристаєм на кандидатуру Піні. І в той же вечір при співах і реготі, з феєрверком із насичених нафтою ганчірок, було оповіщено всій тюрмі, що на «нижньому угловому коридорі» тепер старостою - Піня 1-й.

_________

Піню спочатку зовсім не вразила така увага до його персони. Коли ім’я його на всі голоси вигукувалось під низькими стелями камер, він тільки посміхався своєю звичайною посмішкою. Його тягали по камерах, висаджували на столи, говорили над його головою палкі промови в його честь,- Піня тільки кумедно поводив головою й добродушно показував усім свої ріденькі зуби.

- Хочеш бути старостою, Піня?

- А чому ні? Хто не хоче бути старостою? - розуміючи жарт, одповідав Піня також жартом.

Але коли Тимошка, Сердюков, дядя Дум-Дум, Замирайло й декільки членів з «аристократії» цілком серйозно, поважно і навіть суворо заявили йому, що він є староста, коли перенесли його паршивеньку ковдру й подушчину на матрац старости, коли дали йому списки товаришів, весь папір, тютюн, цукор, сіль, ящик оселедців, коли сказали, що з цього моменту порядок, спокій й добробут коридору лежить на його плечах,- тоді Піня перестав посміхатись і став такий блідий, що навіть на підборідді видно було ластовиння.

- Ви розумієте, товаришу, що це не жарт, а серйозна й відповідальна річ,- сказав товариш Сердюков. Сам товариш Сердюков, якому завжди передавали в блискучих кастрюльках пресмачні котлети з города. Сам товариш Сердюков, який читав по-німецькому другий том Маркса й ніколи не вступав ні з ким в якінебудь ближчі відносини.

Піня почав щось говорити про те, що він не годиться на старосту, що він нічого не знає, що він собі малообразований робітник... Але його не слухали навіть, це й без його добре всім було відомо.

- Ну, тепер, братику, кінець! - рішуче проговорив Тимошка. (Між іншим, це його була пропозиція - вибрати Піню старостою).- Проголосували - і шабаш, нічого не зробиш. Тепер, брат, тільки старайся, щоб у тебе все було добре. Провір списки, хазяйство своє проконтролюй, словом - як слід веди діло.

Піня тривожно, неймовірно бігав очима по лицях. Але всі були серйозні. Правда, недалеко на койці сидів Залєтаєв, качав ногами і, крутячи кудлаті вуси, хитро посміхався. Ну, так це ж був Залєтаєв, а не хто інший. Усі ж, навіть Замирайло, відносились цілком серйозно.

І Піня помалу, незграбно взяв список товаришів у руки й почав читать. Довгенький, синенький зшиток дрібно, як змерзлий листок восени, дрижав у його руках.

_________

Мені в ту ніч чогось не спалось. Чого саме - не пригадаю; мало хіба причин може бути для цього там, де на вікнах ґрати, на дверях замки, а між ними в тісній скрині стін - дванадцять тяжко сплячих людей, котрі й у сні почувають себе хворими, нещасними, злими.

Я не спав і тихо лежав у своєму кутку. Сердюков коло мене обережно схлипував носом. Здавалось, він після кожного хлипання прислухався, яке воно робить вражіння на камеру. Коло Піні, на столику старости, горіла лямпочка того сорту, який вживають у поганеньких готельчиках на чорних сходах.

Спочатку там не помічалось ніякого руху. Але о годині, може другій-третій вночі помалу підвелася з койки невеличка постать і сіла. Це був Піня. По його рухах, виразу лиця я бачив, що він не спав зовсім. А вираз лиця був цікавий, якого я ніколи ще не бачив у Піні. Він робив вражіння людини, яка прислухається до процесу всередині себе і при тому до такого процесу, котрого сама не розуміє. Очі широко розплющені, незрячі, губи одвисли не то дурнувато, не то скорбно. Він довго сидів, не рухаючись, тільки часом глибоко зідхаючи. Потім раптом злякано озирнувся по камері, але, не помітивши нічого підозрілого, заспокоївся і зліз із койки.

Я мусів підвестися на лікті, щоб побачити, що він робив. Піня перекладав оселедці на папір і шепотом по-єврейськи рахував: ейн, цвей, драй, фір, финиф. Оселедців було не п’ятнадцять, як казав товариш Петро, що часово заміщав старосту, а всього одинадцять.

Піня заклопотано й непохваляюче похитав головою.

Потім він узявся за цукор. З цею справою у нього затягнулося, бо цукру було аж дві великі торби. Мені надокучило чекать кінця і я знову ліг, слухаючи, як Піня сухо стукав грудочками, шепочучи: «финіфендрайцик, зексендрайцик, зибендрайцик»...

І під цей шепіт я несподівано заснув.