т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

З кожним днем колишній безодмовний, з приниженою посмішкою Іванко-дурник одмирав, а на його місці наростав царевич. Де зістався старий Піня, де в йому заховався новий, коли саме почалось перерождення - все це було тайною. Єдине, що нам ясно було, це те, що старий Піня зник, замість його у нас турботливий, вертлявий, досить умілий староста Піня. У нас тепер завжди був сніданок, обід часто прикрашувався фруктами, газета доставлялась акуратно. А пошта ніколи не була так добре поставлена, як тепер. Більше того: пошта всеї тюрми йшла вже тепер через Піню. Тут уже треба було мати талант. Варто було тільки бачити, як він уперто й завзято вистоював цілими годинами десь на сходах, піджидаючи дозорця-листоношу. Або вираз його лиця, коли він веде переговори з цим дозорцем: ласкавий, то таємний, раптом байдужий, потім умить палкий, надхненний.

- Ну, брат Піня! Не ждав! - дружно обнімаючи його за стан, із захопленням іноді говорив Тимошка. Але Піня з делікатною твердістю визволився з його обіймів і біг куди небудь. Фамільярности він не любив.

_________

Але, звичайно, не всі так увірували в Піню й забули, що він був раніш. І найпершим із таких, само собою, був Залєтаєв.

Залєтаєв ще міг терпіти, коли з Піні сміялися, коли перебільшено-поштиво звали його «товаришем-старостою», він сам підставляв йому стільця з прислужливою міною. Але коли він побачив, що Піня цілком серйозно, безоглядно й щиро увірував у себе, коли ця віра дивним дивом передалася навіть Тимошці, Залєтаєв перестав жартувать. Це було занадто образливо, занадто глумливо, щоб можна було відноситись до цього так легко. Якийсь вишкребок людини, якась недобита нікчемність може панувати над усіма. І то тільки через те, що йому дали владу. О, раби нікчемні, заґіпнотизували себе словом і задоволені. Їм постав бездушний пень і скажи: «це влада» й вони будуть падать перед ним. Без цього вони не можуть.

Але запал Залєтаєва вже через щось не мав впливу навіть серед найщиріших його прихильників. А з Тимошкою вийшла навіть сварка з цього приводу. Тимошка не розумів, чого Залєтаєву хочеться від Піні: староста зразковий, чудесний, чого більше.

Залєтаєв же аж пінився. В тому й річ, що чудесний, на жаль! Ідеальний. Треба тільки подивитись,- як цей шморкляк ставиться тепер до селян, робітників. Це йому плебс, нижчі істоти, він тепер тільки з аристократами водиться. А тон який? А їсть він як? Окремо й все найкраще.

Це все була правда. Тимошка признавав це, але що зробиш, як це вже такий порядок: староста, голова ніби.

Залєтаєв люто плювався й одходив, а один раз так вилаяв Тимошку, що той мусів одповісти тим же й після цього їхня дружба розірвалася.

Але зате Залєтаєв вимещував усе над Пінею.

- Ну, ти? Чай скоро? Швидше там повертайся! - гукав він на нього, як на слугу.

Піня, звичайно, нічого не одповідав йому, немов не помічав ні тону, ні самого Залєтаєва. Спочатку, правда, він дивувався; не ображався, а дивувався, як дивується чоловік, коли бачить, що хтось сам собі старається плюнути в лице. Піню було вибрано за старосту, Піня був представником усіх, Піня - це коридор, це і Залєтаєв, і Сердюков, і дядя Дум-Дум, і аґрарники,- всі. Плювать на Піню,- це, значить, плювать на себе. Хто ж так робить? Тільки божевільний, «несознательний» чоловік. Ну, що ж говорить з божевільним? І Піня одмовчувався. Але не так, як раніш, не з покірливо-ласкавою посмішкою, а серйозно, неуважно, вдаючи, що зайнятий чимнебудь.

Залєтаєва ж це ще більш розпаляло,- щоб принизить Піню, він частіше, ніж уперед, підходив до нього й жартував:

- «Тук, тук, тук!» - Хто там? - «Мі» - Хто мі? - «Зади» - Скільки вас? - «Раз».

Але в голосі його вже не було теплого добродушшя, а сухий-злий сміх, чулось чекання зачіпки, щоб дати волю своїм почуванням.

Піня в такі хвилини непомітно й заклопотано вибігав кудинебудь із камери.

Пахло чимсь серйозним і тяжким.

_________

І от раз увечорі Залєтаєв несподівано зібрав усіх, хто мав колись тікать, і суворо, одривистим і ворожим тоном заявив:

- Я хочу кінчити справу з побігом.

- Як саме?

- Так. Ви перед виборами старости казали, що його найбільше треба для того, щоб дати лад коридорові, щоб упорядкувати зносини з волею. Це все єсть?

- Ну,... єсть,- нерішуче й сухо одповів Сердюков. Ми вже догадувались, до чого хилить Залєтаєв.

- Добре. В такому разі ми, значить, можемо приступити до скінчення побігу. Зносини з волею єсть, староста у нас ідеальний, ніщо не стоїть на перепоні. Коли ми почнем копать і як? Треба обміркувати. Інакше я сам робитиму.

Так, ми вже розуміли, що тут було найголовніше.

Дядя Дум-Дум засміявся, видув недокурок з цигарочки й м’яко взяв Залєтаєва за лікоть.

- Ех, братіку, киньте ви бідного Піню, дайте й собі, і йому спокій. Як то кажуть: «аби лихо та тихо».

Залєтаєв нетерпляче одшатнув руку.

- Та при чому тут Піня? От маєте собі. Діло йде про серйозну справу, а ви свого Піню тикаєте під ніс. Ну, що ж?

Ясно, що Залєтаєв рішив неодмінно дискредитувати бідного старосту.

Що Піня в цій справі здрефить, в цьому ніхто з нас не сумнівався. Досить було пригадати, як він трусився щоночі, коли ми копали. Він ще тоді сам не брав участи. Як же тепер буде? Доведеться йому, певно, іти з староства. Знов піде в коридорі катавасія, перевибори старости, сварки, дискусії, скандали, безладдя.

Ми спробували похитрити: треба, мовляв, ще трошки почекати, потім обережно змінити старосту, а тоді...

Але Залєтаєв не дав навіть скінчить.

- Якого ж ви чорта вибирали такого старосту, котрий не годиться на найбільш важну справу ув’язнених? Тимошка? Анархісти? Брехня! Знать не знаю! Або зміняйте його зараз же, або хай береться. Я ждать більше не можу, я хочу на волю, буде з мене.

- Що робити?

- Що ж, треба покликать Піню,- сказав, зідхаючи, дядя Дум-Дум: - запропонуєм