т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Але Тимошка ж і покінчив мої вагання. Як-не-як, а в плані Залєтаєва те гарно, що тут, чорт забирай, зразу тобі воля. Риск є, але тільки для одного. В старому ж плані цей самий риск у меншому, правда, розмірі був для всіх. Так нехай же один пострада за всіх. Він, Тимошка, готов хоч зараз.

- А будемо копатись далі, марудитись, так нас і накриють. Тоді вже годі тікать!

- Згода! - сказав я. Зоставались Сердюков і Піня. Залєтаєв поглядав на останнього смакуючим поглядом. Піня став блідий, затихлий і чудно водив по нас широкими очима. Йому, мабуть, не вірилось, що це серйозно.

- Ну, Піня, а ти ж як, чого замовк, га,- піднято спитав Тимошка.- Рішайся. Ти, брат, староста. Не можна.

- Я слухаю, що ви говорите. Скажіть ви, скажіть, тоді я скажу...- тихо сказав Піня.

Сердюков нахмурив лоба й дивився кудись під ноги, маючи такий вираз, немов вираховував якусь задачу.

- Добре, я згоден,- підняв він голову й подивився на всіх зміненими очима. І при цьому посміхнувся непритаманною йому, якоюсь запобігаюче-винуватою посмішкою.

Зоставався один Піня. Він чогось дуже передихнув і хрипуватим голосом промовив:

- Ну, я згоден. Нехай буде так.

- Браво, Піня! - сильно ударив його по плечі Тимошка.- Отак справжні революціонери повинні говорить. Ну, браття, так коли ж ми жеребок кидаєм?

Залєтаєв після одповіді Піні подивився на нього довгим поглядом і хутко повернувся до Тимошки.

- Жеребок в самий останній момент! - сказав він.

- Розуміється,- засміявся дядя Дум-Дум.- Не дуже приємно з смертним присудом у кишені. А то все таки надія: може не я. Правда, Піню?

Тоді Піня прокашлявся і все ж таки хрипко сказав:

- А я просив би, щоб тепер, як це можна.

Залєтаєв умить злорадісно й жорстоко витягнув до нього лице:

- Ну, ні, голубе, ми вашого брата розуміємо. А потім одмовитись, заслабнути й тому подібне? Ні, вибачайте! Почекай уже до самого побігу. Побачимо, як ви свою одважність покажете... Я, панове, проти жеребка тепер!

Дійсно, це було незручно, ми мусіли згодитись із ним. Тоді Піня, блідо посміхаючись, сказав Залєтаєву:

- Я тільки для того, що в когось є мама або сестра, чи хтось другий, так щоб встигли приїхать побачитися. Може це дуже трудно їм.

- Ну, це ніжності! Можна й без мами обійтись. Мама, тато, бабуся ще.

- Годі про це. Кінець! - понуро перебив його Голубов.

Ми розійшлись по своїх койках.

_________

І от почалось готування до побігу. Підкіп ще протягнули трохи, так що лишилось всього стільки, щоб не провалилось під вартовим, кроки якого іноді ми чули. На це треба було покласти ночей сім, бо копали майже голими руками, щоб не робити шуму. За час копання вийшла знов сутичка Піні з Залєтаєвим. Залєтаєву конче хотілось, щоб Піня також копав, а Піня не хотів. Це не його була функція, його обов’язок дивитись, щоб усе йшло, як слід, а не копати. Чи вартовий пильнує біля дверей, чи немає гомону в коридорі, чи не треба кому з копаючих випить подать, це Пініне діло, а копать - ні.

- Ну, чекай же ти! - один раз пригрозився Залєтаєв. Що він думав, ніхто не знав, а найменше Піня. І це на нього не зробило ніякого вражіння. Це ж Залєтаєв, хіба можна серйозно ставитись до нього. Крім того, Піня був, очевидно, зайнятий іншими переживаннями. Тепер він зробився далеко поважніший, ніж раніш. Він так само бігав по камерах, ділив передачі, розносив сніданок і вечерю, але в поводженні його стало менше нервової хапливости: Іноді він навіть дещо забував, плутав і не міг пригадать. Часто задумувався і здригував усім тілом, як зверталися до нього. Часом уночі, прокинувшись, я дивився на Піню й бачив, що він не спав і лежав лицем догори з застиглими, широко розплющеними очима. Зачісуватись перед дзеркальцем перестав і навіть у другий коридор бігав з розкудовченою головою. Щоки зблідли й схудли.

Правда, всі ми, тікаючі, були в особливому настрої, але у нас це так не кидалось в очі, як у Піні. І на Піню почали поглядати з посмішкою. Знов зачувся сміх, жарти з його. Правда, жартувала тільки наша камера та й то неголосно, бо побіг у жартах грав неодмінну роль, але для Залєтаєва і цього було досить. Він і сам ще більш зачучверів, але робив усе можливе, щоб яко мога довше відтягнуть день жеребка. Чого йому хотілось,- ми не знали: все вже було наготовлено на волі і тут, лишилось тільки призначити день. Але ледве заходила розмова про день, Залєтаєв щось вигадував знов і мусили одкладати.

Чи не чекав він, що Піня не витримає мук чекання й одмовиться? Ну, то він дуже помилявся. Я балакав якось з Пінею.

- А що, страшно трохи, Піню?

Піня потиснув плечима і сказав:

- А що буде чоловік робить?

- Ну, як дуже страшно, то ніхто не силує, одмовитись можна. Я, принаймні, не знаю...

Мені хотілось подивитись, яке це зробить вражіння на Піню.

Він зідхнув.

- Нуда, вам таки можна одмовитись.

- А вам?

Піня вибачливо посміхнувся.

- А ви мені скажіть, когда параход потопає і всі рятуються, то капітан біжить поперед чи позад усіх? Ну? Чи страшно, чи ні - а стій. А як євреї колись у пустелі блукали, то вожді їхні позаду йшли? Вони тікали? Га?

Якщо Залєтаєв рахував на Пінін страх, то він рахунки міг покинути, бо у Піні було щось іще, крім страху.

Але, нарешті, настав таки той день, як уже ніщо не перешкоджало.

Увечорі тягнули жеребок і він випав Сердюкову.

Ні Сердюков, ні ми з цього приводу нічого особливого не виявили. Сердюкову - так Сердюкову, комусь мусіло випасти. Що було у Сердюкова та й у нас всередині - це інша річ, але зверху всі ми були серйозні, діловиті й хіба що занадто