т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

_________

Але тут діло ускладнялось. Річ у тім, що певній частині коридору такий стан його подобався. Деяким просто «так собі», а деяким з принципу. Принципіяльними прихильниками цього безладдя були анархісти-індивідуалісти, а найпаче голова їхній Залєтаєв. У цій обстановці Залєтаєв почував себе страшенно благодушно, спокійно й затишно, як у теплій ванні. Він цілими днями сидів по сусідніх камерах, або лежав на койці поруч з Тимошкою й Замирайлом, своїми найближчими приятелями. Вони співали, грали в карти, робили вправи швайцарської та французької борні. Книжки Залєтаєв зневажав і тільки тоді звертав на них увагу, коли не вистарчало папіросного паперу. Тоді він вибирав з найтоншим папером (частіш усього через це прихильність його спадала на нелеґальні видання) і видирав з неї довгі стьожки. До протестів відносився спокійно й з юмором. Коли ж його дуже допікали, лице його насичувалось бурою кров’ю, сиві очі з білявими віями загострювались і він починав боронитись. Себто: підходив до найпалкішого протестанта, хапав його за барки, сильно, як грушу, тряс і хрипів:

- Ти чого? Чого верещиш? Що треба? - А за ним зараз же підводились з койок Тимошка, Замирайло, Живчик, Архип і, розминаючи руки, з інтересом поглядали на опонентів. Звичайно, що дискусія в такій постановці питання хутко переривалась і Залєтаєв, заспокоївшись, з цигаркою в зубах, зробленою з проклямації «До всіх горожан», вилізав на вікно, пацав ногами по стіні й виспівував:

«На базарє сідіт кот

У нєго боліт жівот

А напротів єго кошка

І у ней боліт нємножко».

З койок підхоплювали, вносили більше жвавости й експресії в мелодію. Тоді Залєтаєв зстрибував, одкидав в куток стіл з середини камери й зачинав танцювать. Для цього хор моментально переходив на іншу.

- Халєру! - кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.

Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчику й починав:

«На окнє лєжіт прікмєта

З вінограду квєта.

Віноград растьот на вєткє

Соловєй пойот у клєткє».

Залєтаєв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.

- Жару більше! - кричав він.

Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струсював вищипаною борідкою й розлягався:

«Спой пєсню свою

Про жість горкою мою.

А жість горкая моя

До чего ти довела.»

Що далі розвивалась історія «горкой жисті», з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаєв. Коли доходило до кінця, він упадав в екстаз і разом із хором задихано й хрипло вигукував:

«Ти холєра поді проч,

Кавалєра не мороч.

Как такому кавалєру

Да любіть таку холєру.

Поді, поді, стєрва, проч!»

І після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена й зовсім була схожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч би він найгладше зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених усів).

Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселости. Спочатку пробували умовляти Залєтаєва, але він реготав і одповідав нам:

- Пішли ви к чортам собачим! А що, ми повинні співать: «На бой кровавий»? Подумаєш! Гадає, як заспіва: «На бой кровавий», так і справді кровавий. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, як ви щось робите?

Це правда: він ніколи не заважав робити нам, що ми хотіли. Іноді ми вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на якийнебудь один день. Треба було читати як найшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.

_________

У крайньому разі він міг розважитись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько денебудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залєтаєв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг,- він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.

- Ну, Піню, на волю хочеш? - питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.

- А хто не хоче на волю? - одповідав Піня, кривлячись від болю.

- Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.- Та треба зауважити, що Піня, як рили підкіп, страшенно боявся й не міг спати від страху. Чого він боявся - невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.

Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку, дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі, лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.

- Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.

І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив: «Тук, тук, тук!» Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав - «Кто там?»

- «Мі» - одповідав собі ж тоненьким солоденьким і приниженим голоском.

- «Хто мі?» - суворо.

- «Зади».

- «Скольки вас?»

- «Раз»...

Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він єврей).

Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.

Я думаю, це було неспроста. Напевне колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у «жестяного мастера» в науці, коли той бив його паяльником по голові, або як «ґоїше їньґеле» цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: «Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі і