т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Другого дня всі прокинулися в настрою веселої й нетерплячої цікавости. Першою думкою у більшости було: ну, як там наш Піня? А Піня був уже давно на ногах. Він замів камеру, прибрав на столі, порозкладав усім порції цукру (по шість, а не по вісім грудок кожному) і стукав у двері дозорцеві.

- Надзиратель! Надзиратель! Гаврилюк!

Голос його лунав незвично серйозно, хоч і не зовсім упевнено. (Раніш він тільки висовував ніс у вовчок і тоненьким, несмілим, прохаючим голоском протягував: «Господи-ин надзиратель, п’ятая камура проситься до вєтру»).

- Чуєте, надзиратель? Що це таке? Одчиняйте вже двері. Ну? Старості треба сахар роздавать.

І вже з деякою нетерплячістю лупив кулачком по товстелезних дверях.

Ми мовчки, скидаючись очима, слухали. В коридорі почувся брязкіт ключів і заспаний голос Гаврилюка:

- Ну, чого там? Чого стукаєш? Чого треба?

- «Чого треба». Треба кип’яток. Ну? Одчиняйте двері, мені нада йти.

Гаврилюк чомусь мовчав. Мабуть, сонно й зневажливо одійшов і сів собі на свою тубаретку в кутку.

Піня затарабанив дужче.

- Ну, чого б’єш двері, ти! - десь з глибини пробубонів Гаврилюків голос.

Піня розсердився.

- Що значить «чого б’єш»? Када староста каже одчинить, то треба одчинить, а не чуть лі йти та садитьця собі на табуретку. Одчиняйте вже камуру. Ну?

На нарах, як по команді, вибух дружний регіт.

- Бий, Піню, двері. Пантуфлею їх в трісочки рознеси! - крикнув Залєтаєв.- Що він позволяє собі з старостою жартувать!

Піня озирнувся й здивовано подивився на нас:

- Я не понімаю, що ж тут смішного? Як він не буде одчинять старості, то кому вже він буде одчинять, кому?

Регіт з дужчою силою розлігся по камері.

Але тут нахмурено й мовчки підвівся з койки Сердюков, напнув на себе ковдру і рішуче пішов до дверей.

- Гаврилюк! - різко й виразно крикнув він у вовчок.- Одчиніть старості двері.

Зараз же затупали ноги й брязнули ключі, заклацавши в замку. Двері роззявились і Сердюков, уступаючись з дороги, з повагою повів рукою до Піні:

- Прошу, товаришу-старосто.

Піня взяв кошик із цукром і строго сказав Гаврилюкові:

- Ідіть за мною й одчиняйте камури. Мені треба цукор роздавать. Швидше!

Гаврилюк, певно, забув, що було вчора вибрано старостою Піню. Тепер він ізгадав і почував, певне, себе ніяково. Коли Піня вийшов, він хутенько зачинив за ним двері й бігцем пішов з ключами вперед.

У камері стояв сміх і гомін.

_________

Але дивна річ: не минуло й тижня, як цей сміх почав зникать. Перші дні кожне слово Піні викликало цілі вихорі веселощів і насмішок. За ним ходили, немов прислужники його, попередливо розчиняли перед ним двері, подавали йому пальто, калоші.

І дійсно, трудно було, не звикнувши, байдуже дивитись на Піню. Цей маленький комік рішуче не хотів зрозуміти свого становища й цілком серйозно та поважно поставився до свого старостування. Треба було бачити, як він балакав, наприклад, з начальником тюрми. З самим начальником тюрми. Раніше, коли останній заходив до нас у камеру, Піня тільки одним оком визирав десь позаду із-за спин товаришів і, мабуть, мови не знайшов би, коли б до нього звернувся сам начальник. Тепер же він не давав йому проходу з банею. Коридор по місяцю не буває в бані. Що це таке?! Піня не міг цього так лишити. Раз його вибрано старостою, так він мусить дбати, щоб коридор мав усе, що йому полагається. Баня полагається два рази на місяць. Давайте нам баню і вже.

Піню питали:

- А ви не боїтесь балакать з начальником? («Ти» йому тепер уже мало хто казав).

- Боятись? А чого би я мав боятись? Коли староста буде боятись, то хто не буде боятись, хто?

І коли сміялись, то він абсолютно не розумів, що тут бачили смішного. Сміялись також, наприклад, з того, що Піня на рахунок комуни завів собі гребінець і дзеркальце, перед яким щоранку ретельно зачісував своє іржаве волосся. Або з того, що він вибирав собі найкращі штани, піджак, капелюх, пальто.

- Це - прерогатива влади! - кричав Залєтаєв.

Піня не знав, що то таке «прерогатива» та, але як же могло бути інакше? Хіба він не перший чоловік у коридорі, не староста, якого вибрали майже одноголосно? Ну, значить, нехай староста коридору ходить, як якийсь халамидник? Це була б добра справа.

Нічого не було вже комічного в тім, що Піня з строгим і заклопотаним виглядом замикав у шкафу цукор, тютюн і, взагалі, всю маєтність. Навпаки, це було дуже добре, краще, ніж за вельосипедиста-старости, коли один день було багато, а другий нічого, коли всяк, хто хотів, брав собі сам, скільки знав.

Не сміялись також і з того, що Піня в певні години, коли по «конституції» камери установлена було «тиша», чіплявся до тих, хто порушував цей пункт. Анархістам, звичайно, закон не писано, але після того як трохи не дійшло до бійки з «конституціоналістами», вони для свого власного спокою перестали учиняти занадто великий гамір.

Навіть те, що Піня казав «када вам говорить староста» - уже не здавалось ультракомічним.

_________

Особливо ж легко призвичаїлись до старостування Піні «дядюшки-аґрарники». Вони трохи не на другий день уклали цей факт у своє світорозуміння, дали йому відповідну оцінку і вже нічому не дивувались - «єврейська голова, чого ви хочете».

Правда, треба сказати, що Піня умів таки поводитись із ними, як слід.

Це просто діти були та й годі, інакше Піня не міг на них дивитись. Наприклад, така історія. Раз до Піні прийшов Корнієнко з 8-ої камери, і з справжніми сльозами почав жалітися, що його обидили. Обидили ж його тим, що коли прийшов з Червоного Хресту новий транспорт одежі й роздавали її, то не йому дісталась студентська шинеля, а Горбачу! Це тим паче було обидно й боляче йому, що у Горбача була вже «хуражка» з червоним «околушком», жовті черевики й навіть сорочка з манішкою. Для одного це було вже занадто, та ще в той час, як він, Корнієнко, дістав