т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Як тут бути? Що зробив би вельосипедист? Він би махнув рукою, закричав би, щоб йому не докучали дурницями, тут же попрохав би вибачення за крик і кудинебудь заклопотано побіг би. Піня ж так не міг. Староста на те й староста, щоб усі були задоволені.

Він прийшов до Горбача й запропонував йому помінятись «хуражками». Але це був такий ловкий, славний кашкетик, так привабно червоніло на ньому «околушко», так, нарешті, Горбач звик до нього, що мінятись на старий, з порепаним козирком картуз Корнієнка йому страшно було навіть подумать. Він рішуче одмовився. Тоді Піні, само собою, нічого іншого не лишалось, як гарненько прочистити цього франта.

- Ви стидітьця, товаришу! Фе! Який же з вас соціяліст, коли ви не хочете поділитися з своїм товаришем, не хочете. Ви повинні ще сами сказать: «У Корнієнка єсть студентська шинеля? Нема. А жовті башмаки є? Нема. А хуражка? Нема. Ну, то я дам йому хуражку». От так роблять соціалісти. А так, як ви хочете, то се роблять тільки буржуї. Дайте йому хуражку, я вам кажу! Када вам говорить староста, то ви повинні слухатись.

І Горбач мусів віддати свого ловкого, славного картузика з дворянським, червоним «околушем». Мусів, бо так хотів староста.

Або, наприклад, так. У старости суть певні, точно визначені адміністративні години. Не можна його цілий день шарпати то за тим, то за сим. Що тобі треба,- од такої до такої сміливо звертайся до товариша старости і все тобі буде зроблено. Ні, дядюшки не такий народ. Вони серед ночі готові сіпать чоловіка, щоб він дав йому паперу й конверта, бо йому чогось, бачите, не спиться, скучно за ріднею й хочеться листа їй написати.

Піня в таких випадках був непохитний.

«Нема» - і кінець.

Я пам’ятаю таку сцену.

Уже вечір. За вікном галасує й б’ється в шибки вітер. Рами тоскно пориплюють і дме холодом. На нарах, подалі від вікна, в напівтемному кутку лежать анархісти й «конституціоналісти» в дружому й тісному безладді. Видно ноги, руки, спини, носи. Одні лежать, підклавши під голову подушки, а другі - живіт або коліно сусіди. Але всім зручно й затишно. Вони всі співають «Ревуть-стогнуть». Це пісня про те, як сиділи колись запорожці в турецькій неволі: третій рік уже минав за ґратами, а їх усе не йшли виручать «брати, орлята України». І запорожцям було журно. І мабуть, була якась рідність у долі запорожців з хористами, бо ця пісня співалася завжди з особливим чуттям. Тепер же під холодне й зле виття вітру, вона співається майже з побожністю. Тимошка строгий, блідий і грізно позира на Живчика, який часто фальшивить. Залєтаєв хмуро-задумливий. Замирайло розм’як і, схиливши голову на довірливо випнутий зад меншовика Зубковського, обережно й любовно заливає своєю октавою усі дефекти Живчика. А очі його мрійно й неодривно кліпають до світла лямпочки на загальнім столі.

За цим столом дядя Дум-Дум і Теоретик грають у шахмати. Дядя Дум-Дум похожий на лисого, кучерявого апостола Петра, яким його малюють малярі. Дядя зробив заповіт: коли його будуть вішать, хай перед смертю хтонебудь хоч крізь стінку, загра з ним у шахмати. Тоді він помре, як слід революціонерові, спокійно й з гідністю. Але тепер він грає, як партач: пісня йому заваджає. Річ у тім, що він пісню також любить і навіть сам співав умильним здавленим тенорком.

А тут ще «Ревуть-стогнуть». Нічого дивного, що Теоретик цим невеликодушно й жадно користується. Дядя Дум-Дум партію програє.

- Шах королю! - чується весь час упертий, уважний шепіт Теоретика.

- А щоб вас чорт...- перестає підтягувать дядя Дум і визирається на дошку.

Піня до всього цього відноситься безпричасно. Він сидить за столиком, заглиблений у господарські рахунки. Ні вітер, ні пісня, ні тиха туга тюремного вечора його не діймають,- сьогодні з города доставили знов цих яєць. Ну, маєте собі: в коридорі є сімдесят душ, а яєць усього п’ятдесят. От і поділи нарівно.

І от під таку хвилину являється якийнебудь дядюшка. Йому треба тютюну, в їхній камері весь вийшов. Хто його знає. Якось так трапилось, що викурили до строку.

Дядюшка депутатом від камери. Почуваючи, взагалі, незаконність своєї місії, а крім того маючи на увазі неположений час, депутат підходить до столу навшпиньках. Зупинившись, він деякий час чекає мовчки, заявивши про свою присутність тільки легким кашлем.

Піня зирка на нього й знов нахиляється до цифр. Дядюшка озирається до співаків, слухає, дивиться на шахматистів, узагалі дає Піні зрозуміти, що він не якийнебудь нахаба і зайнятому чоловікові не хоче навалитись на голову. Він собі підожде.

Але Піня рахує й рахує, а по шепотінню його зовсім непомітно, що він гадає дати собі якусь павзу. Тоді депутат прокашлюється, щоб дати відповідний тон голосу, й м’яко говорить:

- Товаришу-старосто!

Товариш староста навіть голови не підводить.

Депутат зідхає:

- Товаришу-старосто!

- Ну?

- В нашій камері, знаєте, тютюнцю…

- Нема! - лаконічно перебиває Піня й з шумом перегортає папір. Потім раптом кида його й строго звертається до прохача:

- Вам не стидно, ні? Ви же собі спите вдень, правда? Ви собі курите папіроски, а староста бігає. Так? Ну? І за то ви приходите морочить йому голову, коли він сидить за ділом, коли?.. Яка камера?

- Шоста,- винувато говорить депутат.

- Що-о?! - обурюється Піня.- Та я ж у суботу дав вам чотири пачки? У середу получка. Нема!

Дядюшка чує по голосу, що справа безнадійна, нічого не говорить більше і помалу йде із камери.

Сцену чують, але ніхто й не посміхається. Пригорнувшись одне до одного, як викинені на берег після аварії, вони з тихою, тайною журбою співають:

«Гей, ви, хлопці-запорожці,

Сини вольной волі,

Чом не йдете визволяти

Нас в тяжкій неволі?..»

За вікном казиться вітер. Піня рахує.

_________

Безумовно, в цій історії з Пінею ми мали диво такого самого характеру, я думаю, як в казках, коли герой її - миршавий, забитий, занехаяний всіма Іванко-дурник раптом дістає звідкись талісман і робиться знаменитим багатирем, царевичем і т. д. У казках процесу