Українська література » Класика » т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Читаємо онлайн т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.
якесь пальто з жовтими костяними ґудзиками. Горбач міг би, принаймні, помінятися «хуражками».

Як тут бути? Що зробив би вельосипедист? Він би махнув рукою, закричав би, щоб йому не докучали дурницями, тут же попрохав би вибачення за крик і кудинебудь заклопотано побіг би. Піня ж так не міг. Староста на те й староста, щоб усі були задоволені.

Він прийшов до Горбача й запропонував йому помінятись «хуражками». Але це був такий ловкий, славний кашкетик, так привабно червоніло на ньому «околушко», так, нарешті, Горбач звик до нього, що мінятись на старий, з порепаним козирком картуз Корнієнка йому страшно було навіть подумать. Він рішуче одмовився. Тоді Піні, само собою, нічого іншого не лишалось, як гарненько прочистити цього франта.

- Ви стидітьця, товаришу! Фе! Який же з вас соціяліст, коли ви не хочете поділитися з своїм товаришем, не хочете. Ви повинні ще сами сказать: «У Корнієнка єсть студентська шинеля? Нема. А жовті башмаки є? Нема. А хуражка? Нема. Ну, то я дам йому хуражку». От так роблять соціалісти. А так, як ви хочете, то се роблять тільки буржуї. Дайте йому хуражку, я вам кажу! Када вам говорить староста, то ви повинні слухатись.

І Горбач мусів віддати свого ловкого, славного картузика з дворянським, червоним «околушем». Мусів, бо так хотів староста.

Або, наприклад, так. У старости суть певні, точно визначені адміністративні години. Не можна його цілий день шарпати то за тим, то за сим. Що тобі треба,- од такої до такої сміливо звертайся до товариша старости і все тобі буде зроблено. Ні, дядюшки не такий народ. Вони серед ночі готові сіпать чоловіка, щоб він дав йому паперу й конверта, бо йому чогось, бачите, не спиться, скучно за ріднею й хочеться листа їй написати.

Піня в таких випадках був непохитний.

«Нема» - і кінець.

Я пам’ятаю таку сцену.

Уже вечір. За вікном галасує й б’ється в шибки вітер. Рами тоскно пориплюють і дме холодом. На нарах, подалі від вікна, в напівтемному кутку лежать анархісти й «конституціоналісти» в дружому й тісному безладді. Видно ноги, руки, спини, носи. Одні лежать, підклавши під голову подушки, а другі - живіт або коліно сусіди. Але всім зручно й затишно. Вони всі співають «Ревуть-стогнуть». Це пісня про те, як сиділи колись запорожці в турецькій неволі: третій рік уже минав за ґратами, а їх усе не йшли виручать «брати, орлята України». І запорожцям було журно. І мабуть, була якась рідність у долі запорожців з хористами, бо ця пісня співалася завжди з особливим чуттям. Тепер же під холодне й зле виття вітру, вона співається майже з побожністю. Тимошка строгий, блідий і грізно позира на Живчика, який часто фальшивить. Залєтаєв хмуро-задумливий. Замирайло розм’як і, схиливши голову на довірливо випнутий зад меншовика Зубковського, обережно й любовно заливає своєю октавою усі дефекти Живчика. А очі його мрійно й неодривно кліпають до світла лямпочки на загальнім столі.

За цим столом дядя Дум-Дум і Теоретик грають у шахмати. Дядя Дум-Дум похожий на лисого, кучерявого апостола Петра, яким його малюють малярі. Дядя зробив заповіт: коли його будуть вішать, хай перед смертю хтонебудь хоч крізь стінку, загра з ним у шахмати. Тоді він помре, як слід революціонерові, спокійно й з гідністю. Але тепер він грає, як партач: пісня йому заваджає. Річ у тім, що він пісню також любить і навіть сам співав умильним здавленим тенорком.

А тут ще «Ревуть-стогнуть». Нічого дивного, що Теоретик цим невеликодушно й жадно користується. Дядя Дум-Дум партію програє.

- Шах королю! - чується весь час упертий, уважний шепіт Теоретика.

- А щоб вас чорт...- перестає підтягувать дядя Дум і визирається на дошку.

Піня до всього цього відноситься безпричасно. Він сидить за столиком, заглиблений у господарські рахунки. Ні вітер, ні пісня, ні тиха туга тюремного вечора його не діймають,- сьогодні з города доставили знов цих яєць. Ну, маєте собі: в коридорі є сімдесят душ, а яєць усього п’ятдесят. От і поділи нарівно.

І от під таку хвилину являється якийнебудь дядюшка. Йому треба тютюну, в їхній камері весь вийшов. Хто його знає. Якось так трапилось, що викурили до строку.

Дядюшка депутатом від камери. Почуваючи, взагалі, незаконність своєї місії, а крім того маючи на увазі неположений час, депутат підходить до столу навшпиньках. Зупинившись, він деякий час чекає мовчки, заявивши про свою присутність тільки легким кашлем.

Піня зирка на нього й знов нахиляється до цифр. Дядюшка озирається до співаків, слухає, дивиться на шахматистів, узагалі дає Піні зрозуміти, що він не якийнебудь нахаба і зайнятому чоловікові не хоче навалитись на голову. Він собі підожде.

Але Піня рахує й рахує, а по шепотінню його зовсім непомітно, що він гадає дати собі якусь павзу. Тоді депутат прокашлюється, щоб дати відповідний тон голосу, й м’яко говорить:

- Товаришу-старосто!

Товариш староста навіть голови не підводить.

Депутат зідхає:

- Товаришу-старосто!

- Ну?

- В нашій камері, знаєте, тютюнцю…

- Нема! - лаконічно перебиває Піня й з шумом перегортає папір. Потім раптом кида його й строго звертається до прохача:

- Вам не стидно, ні? Ви же собі спите вдень, правда? Ви собі курите папіроски, а староста бігає. Так? Ну? І за то ви приходите морочить йому голову, коли він сидить за ділом, коли?.. Яка камера?

- Шоста,- винувато говорить депутат.

- Що-о?! - обурюється Піня.- Та я ж у суботу дав вам чотири пачки? У середу получка. Нема!

Дядюшка чує по голосу, що справа безнадійна, нічого не говорить більше і помалу йде із камери.

Сцену чують, але ніхто й не посміхається. Пригорнувшись одне до одного, як викинені на берег після аварії, вони з тихою, тайною журбою співають:

 

«Гей, ви, хлопці-запорожці,

Сини вольной волі,

Чом не йдете визволяти

Нас в тяжкій неволі?..»

 

За вікном казиться вітер. Піня рахує.

 

_________

 

 

Безумовно, в цій історії з Пінею ми мали диво такого самого характеру, я думаю, як в казках, коли герой її - миршавий, забитий, занехаяний всіма Іванко-дурник раптом дістає звідкись талісман і робиться знаменитим багатирем, царевичем і т. д. У казках процесу

Відгуки про книгу т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: