т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Вночі о першій годині по знаку Піні ми тихо підвелися й по одному стали залазить під нари, поклавши замість себе зарані наготовлені опудала. Піня заліз останнім.

Між іншим, пам’ятаю, що ще там під нарами, при невеличкому світлі лямпи я звернув увагу на його очі. В них був такий вираз, якого я не бачив і в царевича Піні: напружено-хиже, мало не жорстоке, гостре, все помічаюче й ніби нічого не бачаче. Але приглядатись не було коли.

Наш підкіп виходив з-під фундаменту. Фундамент же був виведений так, що біля його попід усім будинком тюрми йшов досить широкий рівчак, немов іще один коридор. У цьому коридорі перед діркою підкопу ми всі зупинились. У дяді Дум-Дума в руках був електричний лихтарик, який кидав сліпучий сніп молочного світла на вогкі чорні стіни рівчака. Чи від цього світла, чи від чого іншого, у всіх обличчя здавались дуже блідими, а очі надзвичайно блискучими.

Балакали пошепки. У Сердюкова в руках був револьвер, один на всіх. Але стріляти з його Сердюкову можна було тільки тоді, коли він повалить вартового на землю, приставивши револьвер до самого тіла. Тоді і згук буде приглушений і шансів більше за те, що не промахнеться.

- Ідіть! - прошепотів Піня.

Сердюков якось поривчасто й мовчки потиснув нам руки і, ніби впавши додолу, поліз у дірку підкопу. У мене ще довго після того, як зникли в дірі його ноги, стояло перед очима його гарне, розумне лице, скривлене якоюсь непотрібною гримасою посмішки. План був такий: Сердюков прориє вихід на поверхню, вернеться, тоді ми всі поліземо за ним. Вистромивши голову з підкопу, він піджидає вартового. Коли той рівняється з ним, вискакує, кидається на нього, а ми всі біжимо у ярок. Там слухаєм: як не буде вистрілу з револьвера, або не прибіжить він сам, тікаємо без його.

Тихо було, як у домовині, ні одного звуку, ні свисту вартових, ні шороху вітра, нічого, що звичайно чути найглухішої ночі в камері. Тільки наше дихання та свист у носі Залєтаєва. (Залєтаєв чисто виголився, підстригся, вимився, зачесався, але все таки робив вражіння кошлатого). Дядя Дум-Дум курив цигарку за цигаркою, так що Тимошка мусів йому порадити покинуть, бо з дірки підкопу повалить такий дим, як із фабричного димаря. Але дядя підморгнув і закурив нову цигарку об недокурок старої.

Піня стояв коло мене і я бачив, як він напружено витягував шию і сторожко водив нею, немов гадюка, що чує небезпеку. Залєтаєв щось зашепотів Голубову.

- Ша там! - строго крикнув Піня.

Залєтаєв різко повернувся в бік Піні, але Голубов потягнув його за руку і він нічого не сказав.

Піня ж навіть не помітив руху Залєтаєва і слухав. Потім тихенько поліз нагору, щоб спитать, як у камері.

У цей час якраз виліз із дірки Сердюков. Він мав дикий, трохи не божевільний вигляд. Весь у землі, з розчучвереним волоссям, з бігаючими, напруженими очима, задиханий.

- Що? Що таке?! Що?

Сердюков сперся об стіну.

- Пропало, товариші! - переривчастим, судорожним шепотом заговорив він.- Не можна. Нас, здається, накрили. Там салдати.

Ми похололи.

- Ви бачили? - спитав дядя Дум, наводячи на Сердюкова ліхтар.

Сердюков прижмурився.

- Я не бачив... Так, я бачив. Там рух... Вартовий стоїть біля будки і не рушиться... Я не знаю... По-моєму, неможливо... Я бачив три чи чотири фігури, які рухались біля стіни... Нас видав хтонебудь... Що робить тепер, що робить?

- Та ви бачили салдат?! - раптом люто визвірився Голубов.- Говоріть ви, чорт би вас узяв!

Сердюков неспокійно закліпав од світла й розсердився:

- Говорю ж вам, що бачив... Ради бога, одведіть свій ліхтар, він мені ріже очі!..

Дядя Дум-Дум напрямив світло на стелю, але воно все ж таки зачіпало лице Сердюкова з вимазаним у чорне носом і щокою, з чудними, розтеряними, дикими, підозрілими очима.

- Та ви, мабуть, помилились, товаришу,- протиснувся наперед Тимошка.- Підіть ще раз. Та швидше... Що ж це таке? Дірка там... Вартовий зразу побачить... Ах ти ж, господи,- хіба можна так? Ідіть!

- Та не можна... Я не піду… Я не можу… Ми всі погибнемо... Це абсурд... Я вам кажу, там салдати. Це безумство йти... Нам треба подумать… - гаряче зашепотів Сердюков.

- Та що думать! - зашипів Залєтаєв.- Ви просто злякались, чорт вас забери, от і все! Ви - боягуз паршивий, дрянь! Ідіть, ви витягнули жеребок ідіть зараз же!

Сердюков притулився всею спиною до стіни й не рушився. По виразу його лиця було видно, що він ні на крок не відступить із свого місця, хоч би його різали.

- Я не піду... Це безумство...- бурмотів він і це викликало сліпу, звірячу лють проти нього. Хотілось одідрать його від стіни і втовкмачить головою в дірку,- лізь!

У рівчаку піднявся кошмарний, повний непотрібної ненависти, страху, безпорадности гомін. Один шипів, що треба кидать удруге жеребок, другий тряс за барки Сердюкова, третій рознімав їх і лякливо озирався. Було таке чуття, ніби нас зараз же захоплять усіх.

І от в цей мент, пам’ятаю, мене хтось сильно одпихнув до стіни і проліз наперед. Це був Піня.

- Що тут таке? Ша! Ви сказились, чи що!? - голосним шопотом крикнув він.- Залєтаєв, я вам кажу, киньте, ша! Дайте я скажу. Ну?!

У голосі його було щось таке, що примусило всіх мимоволі замовкнути. Чулось, що чоловік із таким голосом має підставу так говорити, має щось сказати і скаже те, що нас вирятує. Навіть Залєтаєв на мент замовк, не то здивований, не то обурений, не то чекаюче.

- Дайте сюди ваш левольверт! - коротко сказав Піня Сердюкову. В цей мент світло лихтаря упало на всю його невеличку постать. Він весь дрібно-дрібно дрижав, як дрижить будинок, під яким скажено проноситься поїзд. Сіренькі очі були поширені, і чоловічок у них гостро й чудно чорнів.

Сердюков машинально, покірно подав револьвер.

Піня взяв і повернувся до нас.

- Щоб мені тут було тихо! Я піду замісто товариша Сердюкова.