т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Покликали Піню. Маленьке, чепурненьке личко його подивлялось на нас із цікавістю й легкою турботою.

Руде, жорстоке, як з іржавого дротика, волосся було старанно зачісане й пушилося над вухами.

- От, товаришу...- почав Сердюков: - ми тут зібралися, щоб розпочати знову справу з побігом.

На слові «побіг» очі Піні здригнулись, трошки поширились, а ніс став блідий. Дядя Дум-Дум одвів од його погляд і став душить ногою недокурок. Тимошка пощіпував борідку й гостро зиркав на Піню. Залєтаєв посміхнувся.

- Ви, як староста, повинні взяти в цьому участь. Коли хочете, сами можете з нами тікати, не хочете - зоставайтесь. Але без вашої допомоги обійтись неможливо. Треба зноситись з волею, слідкувати вночі за камерою, словом... необхідно. Ми обсудили і думаєм, що необхідно.

- Так, я теж думаю, що без старости вести справу не можна,- з натиском і потайною насмішкою підтвердив Залєтаєв, не зводячи очей з Піні.

Піня раптом здвигнув плечима.

- Нуда-а! - здивовано протягнув він.- А як же можна без старости таку серйозну справу робити? Який же там порядок буде, який? Я таки сам думав про це. Раз ми маєм уже такий підкіп, то нам же стидно, щоб ним не скористувались. А що ж! Ми, знаєте, як зробим?

Піня таємно озирнувся, потім гаряче, поспішно зашепотів, усе так же неспокійно бігаючи очима:

- Ми зробим так. Це дуже добре, що ви захотіли. Я думав, що ви вже не хочете більше... Так ми зробим так...

- Чекай! - грубо перебив його Залєтаєв,- як ми зробим, це ми сами знаєм. Ти згоджуєшся?

- Нуда, я згоджуюсь! А то як же!

- Ну, це й усе, що тебе питають. А тепер давайте обмірковувать...

Тимоха од задоволення вийняв портабак з буйно стрибаючою тройкою на кришці і, весело підморгуючи, підніс Піні цигарку.

- От це інше діло! - скрикнув він.- За це на, брат, папіроску! Бери, бери,- нічого, я другу зроблю.

Ми теж були здивовані і зрадувані таким поводженням Піні й обсипали б його «папіросками», виключаючи, звичайно, Залєтаєва. Не дивлячись на те, що, на його думку, без участи старости ніяк не можна було розпочинати справи, він цілком іґнорував Піню. Коли той хотів уставити слово, Залєтаєв обривав його, не слухав, повторяв його ж слова з таким виглядом, немов Піні тут зовсім не було і він не говорив цих слів. Піня потискував плечима, але, натурально, не міг мовчати в такій відповідальній справі. Він не перечив Залєтаєву, не звертався і до нього, але те, що думав, він висловлював. Він же в думках своїх мав повну рацію: наприклад, його рада була - знестися наперед із волею, дізнатись, чи там готові, як слід, чи будуть гроші, пашпорти, кватири, а тоді вже приступати до діла тут. Залєтаєв же зараз став проти цієї ідіотської пропозиції, як він сказав.

Треба насамперед провірити, чи не завалився підкоп, чи суть інструменти, чи можна далі копати, скільки треба на це часу, а тоді вже зноситися із волею.

Добре. Ми згодились із цим.

- Нехай так! - посміхнувся Піня.- І то таки розумна рада.

- А тебе не питають про це... Я пропоную цеї ж ночі розібрати стіну й спуститись у яму. Дуже добре було б, якби староста також спустився. Пропоную себе і старосту.

- А мене третього...- добродушно вставив дядя Дум-Дум. Цим він зразу притишив непокій, що перебіг по нас од пропозиції Залєтаєва.

У Піні знов побілів ніс і очі закруглились, забігали, але він дуже охоче згодився. Залєтаєв хмуро й злісно жмурив очі.

_________

Ніяких завалів у підкопі не виявилось, все було, як слід. Але от з копанням далі могла вийти неприємна історія. Багато було шансів за те, що ґрунт завалиться над нами.

Залєтаєв же катеґорично заявив, що він не береться там копати, риску багато, а потреби ніякої.

- Як так?!

- А так, що ми все одно не можемо далеко від доріжки вартового прокопатись. Вилазячи, ми однаково будемо замічені. Наші колишні плани прокопатись у ярок - дурниця, в дірці такої великої довжини не буде повітря. Копати ж далі на якийсь сажень нема ніякої рації.

У нас витягнулись обличчя.

- Чекайте, ми ж можемо робити ширшу дірку - сказав Сердюков.

- Ну, вибачайте, це буде через два роки! - сердито струсюючи землю з піджака, одповів Залєтаєв.- Я більше чекати не можу. Я вношу таку пропозицію: тікать через цей підкіп, що є. Але так: щоб усіх нас не перестріляли, один - передній - мусить кинутися сам на вартового, повалити його на землю і цим дати можливість усім останнім збігти в ярок, де будуть стояти екіпажі. От мій плян. Звичайно, один мусить пожертвувати собою для всіх. Кинем жеребок. А коли зможе вирватись і він, тим краще. Але рискує здорово. Ну, що ви на це?

Ми мовчали. Багато було правди в словах Залєтаєва, але погано те, що один все таки мусів загинути.

Риск, що й казати, річ хвилююча, ваблюча, але як смертний жеребок випаде?

- Ну, це дурниці! - флеґматично сказав Голубов, як і звичайно.

Залєтаєв живо покосився на нього.

- Як дурниці?

- Та так. З якої речі рискувать хоч одним життям. Краще спробувать з другого боку, в іншому місці, провірити ще раз тут. І взагалі, я тут бачу щось... непевне. Чого ради раптом тепер виявилося, що наші плани не годились? Чого повітря не стане? Хто то сказав?

Аж дивно було, що цей сонний, здоровенний дядя так розпалився й ожив. Дядя Дум-Дум лукаво посміхнувся й, підморгнувши до Сердюкова, сказав:

- А голубчику нашому, видно, не хочеться помирать.

Тоді Голубов повернувся до дяді всім важким тілом, серйозно подивився йому в лице і спокійно, рішуче промовив:

- Добре. Я згоджуюсь.

Дядя Дум-Дум засміявся й почав вибачатись, але Голубов уперто і вже знов флегматично твердив:

- Не хочу. Стою за план Залєтаєва.

- Ну, коли так, то й я! - задиркувато крикнув дядя Дум-Дум.

Виходило якесь чорзнащо, якесь