т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.
Була неділя. Селяни в жовтявих кожухах і рудих свитках поважно ходили по вулицях, залізаючи перед нами з дороги в глибокий сніг. У дівчат з намотаних на голові хустках визирали червоні від морозу щоки, ніс і кінчик підборіддя. Вони також легко й пухасто сміялись.
Біля одної хати, просторої, з віконницями, стояло декільки саней. Тут же тупкались мужики, гаряче про щось кричачи й чогось весь час нахиляючись. Я сказав припинити коней.
- А що там, дядьки?
Вони трохи розступились. На снігу напів лежав дядько і снігом мочив собі ніс. Круг його виднілись плями й кавалки снігу з кров’ю. Він тільки зиркнув на мене, покрутив головою й набрав нового снігу. На вусах і бороді йому замерзли червоні, кров’яні краплі. Ніс був синій та збухлий.
Деякі дядьки підійшли до мене, поскидавши шапки і з надією та допитливою цікавістю в очах почали обережно оповідати. Вони приїхали на суд у волость. Не так на суд - бо суду, мабуть, не буде - як поговорити з писарем. Тягне діло, закручує, замотує, а бог його святий знає, чого йому треба. Дали, що полагається: ні, мало, давай так, що вже й не сила їхня. Кажи йому, а він у кулаки,- побив чоловіка так, що снігом та водою одходили.
- А ви, пане, може, сюди... до нашого села їдете? Може з губерні будете?
Я не встиг одповісти: на подвір’ї хати з віконницями зчинився крик. Ми всі хутко повернулись у той бік. Біля порогу стояло двоє мужиків без шапок, а на самому порозі жінка в голубій, городській сукні. Вона голосно й сердито кричала на них. Щось знайоме мені було в цій крупній постаті.
І раптом жінка аж заточилась: з сіней, одпихнувши її вбік рукою, вистрибнув на двір чоловік без шапки, в довгому сюртуці.
- Ви чого?! Га?! Ви чого?! - майже стрибаючи на дядьків, заревів він.
Я весь аж підвівся: то був Терень. У нього тільки підросли вуса, та весь став неначе ширший. Але це, без усякого сумніву, був він. Навіть в окулярах, темних, круглих.
Дядьки щось почали говорити, злякано одступаючи назад, але він не слухав їх, налізав грудьми, часом п’яно хитаючись і зараз же ще з більшою люттю кидаючись уперед.
Один із дядьків насунувся на перекинений віз і не міг далі йти. Це неначе ще більш розлютило Тереня. Він ударив зо всеї сили мужика по голові, потім другою рукою, потім ще раз.
Я сильно пхнув кулаком у спину кучера і таким голосом сказав йому «Поганяй!!» - що і кучер, і дядьки аж з острахом подивились на мене.
Коні шарпнули, завищали санки й весело забігли в один бік. Потім розігнались - і в другий.
- Поганяй, я тобі кажу! - закричав я кучерові.
- Та я ж поганяю!..- вражено озирнувся він до мене.
Я подивився на нього, одвернувся і нічого не сказав.
У мене було жагуче бажання повернути на Грузьке, приїхати до мого старесенького, ласкавого попа і так здушити його за горло, щоб він уже ніколи більше не зміг давати кротких, розумних порад.
З Теренем я з того часу ніде не стрічався.
ТАЛІСМАН
Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в’язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу вітав наш короткозорий староста в пенсне і вельосипедистському картузику.
Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки й без усякого вагання переходить у другу. Там, розуміється, зараз же з цього приводу ґвалт, крик, протести, зібрання, дискусії. Цього вразив звук дверей у клозеті: він цілий день ходить і «стріляє» так, що подушки на койках підстрибують. Тютюн викурювався з такою швидкістю, наче ним топили в кухні. Пошта не доставлялась, провалювалась. Газети ми не бачили. Передачі крались по камерах і з’їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шести грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.
А найголовніше - побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкіп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Залєтаєву.
Правда нас тікало небагато, всього сім душ срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній камері, всі більш чи менш неґативно відносились до каторги і воліли бути на волі. Але цього було мало: для продовження підкопу треба було, щоб принаймні в нашій камері, звідки вівся підкіп, була абсолютна дисципліна.
Ну, а це з нашим вельосипедистом улаштувати так же легко, як із струмочком, що заклопотано й прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим іншим, як своєю старанністю, усердям, клопотливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні: він весь - рух, турбота. Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту і картузик промочувався спідсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він же сам робив так, що вся його метушня і стараність давала тільки шкоду. Як це йому щастило так устроюватись - не знаю. Але це був факт.
І зверх усього він був меншовик та ще спеціяліст по аґрарному питанню. Досить було зачутися в якомусь кутку «одрізки», «земля», «хазяйство», як картузик товариша Скрині вже там. А що він спішить завжди, то вривається в розмову наче бомба. І як арґументів у нього багато і всі треба яко мога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить, одбиваєтся, як його хотять спинить, і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ.
Крім усього, сам він з нами не тікав і його мали швидко одправить
