Брат на брата - Борис Грінченко

Це був Гав­ри­ло, - Ко­рецький пiз­нав йо­го. За­раз бi­ля йо­го йшов здо­ро­вий па­ру­бок у пiд­жа­ку, з кар­ту­зом на по­ти­ли­цi - Ми­хай­ло-стар­ши­нен­ко, роз­би­ша­ка й п'яни­ця. Да­лi су­ну­ла куп­ка ста­рi­ших i мо­лод­ших чо­ло­вi­кiв, теж ви­ди­мо не тве­ре­зих - чо­ло­вi­ка з де­ся­ток. В ру­ках у де­ко­го бу­ли ло­ма­ки, а вго­рi над ни­ми те­лi­пав­ся на дрюч­ку бi­лий хлак з на­пи­сом, яко­го Ко­рецький не мiг ро­зiб­ра­ти. За ни­ми, тро­хи вiд­да­лiк, ще душ двад­цять, а ще да­лi i по бо­ках - ди­тин­ча­та, за­цi­кав­ле­нi надз­ви­чай­ною по­дiєю. Вся юр­ба га­ла­су­ва­ла, во­ру­ши­ла­ся i швид­ко наб­ли­жа­ла­ся до шко­ли. Ко­рецький зiй­шов з рун­ду­ка i став на зем­лi.

- Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. - по­чу­ли­ся го­ло­си. Стов­пи­ще пiш­ло тих­ше i спи­ни­ло­ся за кiлька ступ­нiв од Ко­рецько­го. Га­лас стих.

- Здоровi бу­ли, лю­ди доб­рi! - про­мо­вив Ко­рецький. - А що ска­же­те доб­ро­го?

Всi мов­ча­ли, - нiх­то не зва­жу­вав­ся вiд­по­вi­да­ти… Враз по­чув­ся го­лос iз се­ре­ди­ни:

- А те ска­же­мо, що не бун­туй­сь!..

- Не бун­туй­сь!.. Рi­шу!.. - крик­нув Гав­ри­ло i про­тяг обид­ва ку­ла­ки до Ко­рецько­го.

- Хто ж бун­тується? - спи­тав Ко­рецький. - Я стою со­бi спо­кiй­но ко­ло своєї ха­ти, а ви прий­шли до ме­не з ку­ла­ка­ми, з ло­ма­ка­ми… Хто ж бун­тується?..

Стовпище знов за­мовк­ло, а Ко­рецький го­во­рив да­лi:

- Може я пок­рив­див ко­го? - так ска­жiть, лю­ди доб­рi! Ко­жен чо­ло­вiк по­ми­ляється: мо­же й я яку крив­ду ко­му зро­бив, - не­хай ска­же. От ви, Де­ми­де, - оз­вав­ся вiн до мо­ло­до­го ще чо­ло­вi­ка з тем­ною бо­рiд­кою i з ло­ма­кою в ру­цi, - мо­же ви що ска­же­те? А як ва­ша ру­ка? Чи не бо­лить те­пер? Доб­ре ро­би­те нею?

Демид по­чер­во­нiв i нi­яко­во за­го­во­рив:

- Та нi… спа­си­бi вам… як ви ви­гоїли, то те­пер усе доб­ре роб­лю… Дай, бо­же, вам здо­ров'я!

- Хвалити бо­га!.. А з вас, Се­ме­не, вже не пра­вить Се­ме­ню­та тi пiв­сот­нi?

- Нi, я нi­чо­го… Спа­си­бi, що пок­ло­по­та­лись то­дi в го­ро­дi - не пра­вить…

- Кажiть же, лю­ди доб­рi, ко­му й яку крив­ду я зро­бив? - пи­тав­ся зно­ву Ко­рецький.

- Та нi… Крив­ди од вас не зна­ли… спа­си­бi вам!.. За­по­ма­га­ли нас зав­сiг­ди… То вже дя­куємо… - за­го­мо­нi­ли се­ред стов­пи­ща ок­ре­мi го­ло­си.

- Може дi­ти не так учив? Мо­же нав­чав їх крас­ти, пи­ти, батькiв зне­ва­жа­ти?..

- Нi, за дi­тей спа­си­бi… Дi­ти нi­чо­го… Гар­нi дi­ти ви­хо­ди­ли од вас…

- Та що ви йо­го слу­хаєте? - скрик­нув на­ла­зя­чи Гав­ри­ло, але йо­го за­раз же спи­ни­ли:

- Стривай, не ре­пе­туй!.. Дай чо­ло­вi­ко­вi ска­за­ти!.. Ще пос­пiємо, ко­ли що…

- Та що ка­зать! - скрик­нув сер­ди­то Се­мен. - Яка там крив­да!.. Нi­якої крив­ди од вас не бу­ло!.. Це нас зби­ли та й го­дi… Ма­нi­фес­том отим!..

- Манiфестом? - пе­ре­пи­нив Ко­рецький. - Гар­ний ма­нi­фест цар дав i сьогод­нi не тре­ба нам нi гнi­ва­ти­ся, нi би­ти­ся, а бра­та­ти­ся тре­ба. Та­кий ма­нi­фест, щоб не бу­ло зну­щан­ня з лю­дей, щоб ви­бор­нi з на­ро­ду лю­ди кра­щий лад за­ве­ли…

- А зем­лю?!.. А жи­дам зем­лю му­жицьку од­да­ти, то не ви, прок­ля­тi де­мок­ра­ти, ви­га­да­ли?! - за­ве­ре­щав чийсь го­лос, i Ко­рецький по­ба­чив пе­ред се­бе пе­рек­рив­ле­не зо злос­тi об­лич­чя Ва­люш­но­го.

- Жидам зем­лю! Зем­лю жи­дам!.. - ре­пе­ту­вав Гав­ри­ло, со­ва­ючи ку­ла­ки.

- Люди доб­рi!.. - по­чав був Ко­рецький.

- Бий йо­го, бре­ху­на! - скрик­нув стар­ши­нен­ко Ми­хай­ло i, роз­мах­нув­шись з усiєї си­ли, вда­рив Ко­рецько­го в ви­сок.

Корецький схит­нув­ся, але вдер­жавсь, ухо­пив­ши­ся за шта­хет­ки.

Але ту ж мить ку­ла­ки по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву, на об­лич­чя, на пле­чi.

Вiн пiд­няв був ру­ки, щоб за­хис­ти­ти го­ло­ву, i враз по­ба­чив пе­ред се­бе по-звi­ря­чо­му злоб­не об­лич­чя Де­ми­до­ве, а в йо­го ру­ках ви­со­ко пiд­ня­ту ло­ма­ку.

Корецький ба­чив, як во­на мелькну­ла в по­вiт­рi, як упа­ла йо­му на го­ло­ву, - i враз ут­ра­тив при­том­нiсть.

IV

Сонце ду­же пек­ло в го­ло­ву й вiн про­ки­нув­ся.

Але сон­ця над їм не бу­ло, тiльки го­ло­ва го­рi­ла, мов її при­пi­ка­ло лiтнє сон­це. Хо­тiв до­торк­ну­ти­ся до неї i по­чув, що ру­цi бо­ля­че во­ру­ши­ти­ся. Та­ки звiв ру­ку, до­торк­нувсь, - щось мок­ре й лип­ке зас­тиг­ло в йо­го на ло­бi. Гля­нув - i по­ба­чив на ру­цi кров.

Силкувався зро­зу­мi­ти - де вiн i що з ним.

Вгорi бу­ло не­бо, зас­ла­не сi­ри­ми хма­ра­ми. По­ма­лу пе­ре­су­ва­ли­ся, то куп­чи­ли­ся, то роз­ла­зи­ли­ся - нуд­нi й огид­нi. Ди­вив­ся на їх i не роз­би­рав, де во­ни взя­ли­ся. На­реш­тi зро­зу­мiв, що вiн не в ха­тi, а на дво­рi. Збо­ку бi­ля се­бе по­ба­чив шта­хе­ти, торк­нув­ся ру­кою вни­зу, - ле­жав до­лi. Зди­во­ва­ний хо­тiв швид­ко пiд­вес­ти­ся, але в го­ло­ву стук­ну­ло так, що впав на­зад i му­сив кiлька ча­су по­ле­жа­ти. То­дi по­ма­лу пiд­вiв­ся й сiв, зi­пер­шись на шта­хе­ти.

Глянув на шко­лу й по­ба­чив по­би­тi шиб­ки. Вiд­ра­зу зга­дав усе: п'яне стов­пи­ще, ку­ла­ки, ло­ма­ку в Де­ми­до­вiй ру­цi… по­то­му, ма­буть, був пог­ром…

Сидiв який­сь час, по­тiм по­сил­ку­вав­ся i встав. У го­ло­ву сту­ка­ло, свiт ту­ма­нiв у очах. По­ма­лу, спи­ра­ючи­ся на бильця, зiй­шов по схiд­цях на рун­дук i ввiй­шов че­рез сi­ни в свою свiт­ли­цю.

Просто пе­ред по­ро­гом ле­жа­ли че­реп­ки а ки­ну­тої об по­мiст лам­пи i смер­дi­ла ка­лю­жа ке­ро­си­ну. Роз­ла­ма­на на шмат­ки по­ли­ця ва­ля­ла­ся се­ред ха­ти, а за­мiсть кни­жок скрiзь бу­ло на­ки­да­но ку­пи роз­дер­то­го, пом'ято­го, по­топ­та­но­го но­га­ми па­пе­ру. Стiл жа­лiб­но по­хи­лив­ся до­до­лу, дер­жа­чись тiльки на од­нiй но­зi, а все, що бу­ло на йо­му - па­пе­ри, ка­ла­мар, рям­цi, бюст - усе в друз­ках ле­жа­ло до­лi; i бi­лi гру­доч­ки гiп­со­во­го Шев­чен­ка втоп­та­но бу­ло в чор­ну ка­лю­жу з ка­ла­ма­ря. Вся ха­та бу­ла за­ки­да­на яко­юсь мi­ша­ни­ною шмат­кiв де­ре­ва, клап­тiв па­пе­ру, скля­нок, ли­ка з роз­дер­то­го мат­ра­цу i чо­гось та­ко­го, що йо­го вже Ко­рецький не мiг i пiз­на­ти, чим во­но бу­ло - та­ке во­но бу­ло по­би­те, знi­ве­че­не, по­топ­та­не. Зда­ва­ло­ся, нi­би який­сь ве­ли­чез­ний страш­ний цiп за­лiз­ний по­мо­ло­тив усю ха­ту на га­муз. Ду­же щи­ро по­ни­ще­но бу­ло книж­ки - Ко­рецький не мiг по­ба­чи­ти нi од­нiєї цi­лої - тiльки клап­тi та по­рож­нi по­ла­ма­нi оп­ра­ви. По всiй ха­тi ле­жа­ли ве­ли­кi карт­ки з iлюст­ро­ва­но­го Дан­та, а на ку­пi по­би­тих пля­ше­чок з шкiльної ап­теч­ки ле­жа­ла час­ти­на "Iсто­рiї культу­ри", - вiн пiз­нав її по ма­люн­ках. Пе­рес­ту­па­ючи че­рез увесь цей мот­лох, пi­дiй­шов до две­рей у дру­гу свiт­ли­цю i са­ме на по­ро­зi по­ба­чив рам­цi з ве­ли­кої Ра­фа­еле­вої Ма­дон­ни: зiр­ва­но її зо стi­ни, ки­ну­то так, що во­на од­ним кiн­цем зi­пер­ла­ся на по­рiг, а по­тiм про­дав­ле­но наск­рiзь чо­бо­том. Чо­бiт од­да­вив го­ло­ву ди­ти­нi й Ма­дон­нi i по­зос­та­ва­ли­ся тiльки ска­лi­че­нi без­го­ло­вi тi­ла. Ко­рецький пiд­няв ма­лю­нок, по­ди­вив­ся й на­щось по­ло­жив йо­го на ку­пу по­тов­че­но­го мот­ло­ху.

Тодi пе­рес­ту­пив у дру­гу свiт­ли­цю…

Здалося, що то снiг. При­ди­вив­ши­ся, по­ба­чив, що то пух бi­лий з ро­зiр­ва­ної по­душ­ки. Вiн ук­ри­вав увесь по­мiст i ку­пу улам­кiв, що ле­жа­ли до­лi.