Брат на брата - Борис Грінченко

ста­но­ви­ще та­ке без­на­дiй­не!.. Кра­ще! А вiн не мо­же на­вiть ру­чи­ти­ся, що не прий­дуть пог­ром­ни­ки й до її батька, не пог­ром­лять i йо­го i. не по­роз­би­ва­ють ло­ма­ка­ми го­ло­ви Та­лi й дi­тям.

А вiн… вiн нi­чо­го не мо­же зро­би­ти, бо ко­ли б на­вiть вiн пi­шов ту­ди, до їх i бо­ро­нив їх зброй­ною ру­кою, то й це бу­ло б їм тiльки на гiр­ше…

Застогнав з ду­шев­но­го бо­лю, зас­ким­лив, як Ка­тай - там, на руїнах… го­то­вий був рва­ти на со­бi тi­ло… хо­тi­ло­ся вда­ри­ти­ся го­ло­вою об дуб, щоб роз­би­ти її вже до краю, щоб пе­рес­та­ла во­на ро­зу­мi­ти, щоб не ста­ло сер­це по­чу­ва­ти…

Залiз знов у кат­ра­гу, ту­ди, в ку­ток на со­ло­му, ску­лив­ся й ле­жав…

Побачив, що над­во­рi по­яс­нi­ша­ло. Вий­шов. На схо­дi по­ча­ло про­би­ва­ти­ся крiзь хма­ри сон­це. Спер­шу заз­на­чи­ло­ся блi­дим ма­то­вим кру­жа­лом, то мен­ша­ючи, то розп­ли­ва­ючись, а да­лi блис­ну­ло раз… уд­ру­ге… схо­ва­ло­ся i зно­ву блис­ну­ло й за­ся­ло на чис­то­му клап­ти­ко­вi бла­ки­тi.

Сiв про­ти сон­ця й по­чав грi­ти­ся. По­ма­лу вхо­ди­ло в тi­ло теп­ло, а з ним пот­ро­ху вер­та­ла­ся й си­ла.

Вже бу­ло опiвд­нi, як по­чув хо­ду - трi­ща­ли су­хi гi­лоч­ки пiд но­га­ми. Вже наб­ли­жа­ло­ся; мож­на вже бу­ло ро­зiб­ра­ти, що йде тiльки один чо­ло­вiк. На­реш­тi, на про­гай­льови­ну вий­шла лю­ди­на з вуз­ли­ком у ру­ках, i Ко­рецький пiз­нав Яко­ва.

Парубок спер­шу не по­ба­чив учи­те­ля, бо той си­дiв за кат­ра­гою збо­ку, i пок­ли­кав сти­ха:

- Євгене Пет­ро­ви­чу!

- Я тут, - оз­вав­ся Ко­рецький. Якiв уже ба­чив йо­го.

- Принiс вам обiд…

- Спасибi!.. Сi­дай!..

Якiв по­ло­жив вуз­лик пiд кат­ра­гу, а сам сiв за­раз же бi­ля Ко­рецько­го на ку­пi мок­рої со­ло­ми. Учи­тель пильнi­ше гля­нув на йо­го блi­де об­лич­чя й по­мi­тив, що гу­би в йо­го по­ча­ли нер­во­во тi­па­ти­ся i враз буй­нi крап­лис­тi сльози од­на за од­ною по­ко­ти­ли­ся в па­руб­ка по об­лич­чю.

- Якове, чо­го ти? - спи­тав­ся Ко­рецький. - Що ще ста­ло­ся?

- Нi, нi­чо­го, - од­по­вi­дав, лед­ве ви­мов­ля­ючи, Якiв. Нi­чо­го…

- Чого ж ти пла­чеш?

- Був у шко­лi.

I, зi­пер­ши­ся лiк­тя­ми в ко­лi­на, вiн об­хо­пив лоб ру­ка­ми i, так по­хи­лив­ши­ся, ти­хо, мовч­ки пла­кав…

I Ко­рецький по­чув, як i в йо­го щось пiд­ко­ти­ло­ся до гор­ла, так са­мо по­ча­ли трем­тi­ти гу­би й пер­ша пе­ку­ча сльоза ско­ти­ла­ся по об­лич­чю на хо­лод­ну зем­лю.

Сидiли вдвох, уче­ник i вчи­тель, i мовч­ки пла­ка­ли…

Затихли. Обом ста­ло мов тро­хи нi­яко­во нес­по­дi­ва­них слiз i обид­ва мов­ча­ли який­сь час.

Перший за­го­мо­нiв Якiв - роз­ка­зу­вав, що те­пер дiється в Ла­дин­цi.

Погромники вчо­ра ве­ли­ча­ли­ся, пи­ячи­ли й ре­пе­ту­ва­ли ввесь день, але сьогод­нi якось при­тих­ли й не ви­ла­зять iз своїх дво­рiв. Вiн стрiв Ва­люш­но­го на ву­ли­цi, - той од­вер­нув­ся, пох­ню­пив­шись, i швид­ко прос­ко­чив да­лi: со­ром бу­ло в вi­чi ди­ви­ти­ся.

Уже є звiст­ки про пог­ро­ми й по iн­ших се­лах. У Сол­ти­ко­вi пог­ро­ми­ли й за­ру­ба­ли со­ки­рою лi­ка­ря за те, що вiн "де­мок­рат", тро­хи не вби­ли вчи­тельки, а то­дi пiш­ли й пог­ро­ми­ли па­на; хо­тi­ли й йо­го вби­ти, та заз­да­ле­гiдь утiк. То­дi сол­ти­кiв­цi пiш­ли до своїх су­сiд у Го­ро­бей­ку та ра­зом з ти­ми пог­ро­ми­ли й го­ро­бей­сько­го па­на. Ка­жуть: "усi па­ни про­ти ца­ря: виб'ємо їх до но­ги, то­дi вся зем­ля на­ша бу­де". А па­ни по­бiг­ли до гу­бер­на­то­ра, щоб по­си­лав до їх ко­за­кiв.

А в їх з Ла­дин­ки ко­за­ки вже поїха­ли. Пет­ро чув, як во­ни го­мо­нi­ли про­мiж се­бе на ву­ли­цi, що вчи­тель, ма­буть, уже втiк поїздом. Мо­же їх пог­на­ли вже ту­ди, де па­нiв гром­лять; а мо­же зго­дом i знов нас­ко­чать, але все ж хоч па­ру день мож­на дих­ну­ти без їх.

Усе то­ва­рист­во тяж­ко зас­му­че­не. Сьогод­нi зби­ра­ються прий­ти сю­ди, - хо­чуть усi ба­чи­ти сво­го вчи­те­ля…

А Ко­рецький слу­хав йо­го й од то­го щи­ро­го го­ло­су ста­ва­ло мов лег­ше на сер­цi, мов при­сип­ля­ла тая роз­мо­ва огид­ний без­пе­рес­тан­ний бiль у ду­шi.

- Я вам при­нiс обi­да­ти, - на­га­дав Якiв, по­ка­зу­ючи на вуз­лик.

- У ме­не ще й те цi­ле, що Пет­ро дав, - ска­зав, лед­ве всмi­ха­ючи­ся, Ко­рецький.

- То ви нi­чо­го не їли? Вже дру­гий день? Та ви ж ох­ля­не­те!

- Не хо­тi­ло­ся…

- Давайте за­раз обi­да­ти, бо й я не обi­дав, а на по­лу­день нам при­не­суть.

Вiн за­хо­див­ся ха­зяй­ну­ва­ти: ро­зiс­лав руш­ник, по­роз­ки­дав на йо­му їжу… Ко­рецький по­чув, що й йо­му хо­четься їсти, i справ­дi став обi­да­ти…

Пообiдали. Якiв до­пи­ту­вав­ся, чи бо­лить ра­на на го­ло­вi й ра­див ляг­ти вiд­по­чи­ти: ад­же вно­чi вiн не спав i знов нiч у ва­го­нi їха­ти. Ко­рецько­го справ­дi хи­ля­ла зне­мо­га. Лiг на со­ло­му i швид­ко зас­нув твер­дим, спо­кiй­ним сном…

Прокинувся, гля­нув на не­бо крiзь две­рi, - бу­ло вже не­ра­но.

- Якове! - гук­нув.

- Ми тут! - оз­вав­ся той збо­ку.

Корецький вий­шов i по­ба­чив з Яко­вом Пет­ра й Па­на­са.

Вони прий­шли не­дав­но i до­жи­да­ли­ся, що ско­ро й iн­шi то­ва­ри­шi по­над­хо­дять. Справ­дi - тро­хи зго­дом прий­шов Iван Пет­рен­ко, на­вiть з жiн­кою - ве­се­лою бi­ля­вою мо­ло­дич­кою, ко­лишньою шко­ляр­кою. Си­дi­ли гур­том i пе­ре­ка­зу­ва­ли, що зна­ли, про вчо­раш­нi по­дiї на се­лi, а Ко­рецький роз­ка­зу­вав, що бу­ло з ним у шко­лi. Но­вi при­хо­ди­ли по од­но­му, по-двоє: тре­ба бу­ло бе­рег­ти­ся, щоб не по­мi­ти­ли пог­ром­ни­ки цих схо­дин. По­ма­лу пос­хо­ди­ли­ся… Не прий­шло шес­те­ро: двох зов­сiм не бу­ло на той час у се­лi, од­но­го за­бу­ли спо­вiс­ти­ти, а троє… не зна­ти чо­го не прий­шли… Та про їх не хо­тi­ли за­раз ду­ма­ти…

Сидiли куп­кою й сто­яли, гур­ту­ючи­ся ко­ло Ко­рецько­го - все мо­ло­дi щи­рi об­лич­чя; ста­рi­ших з бо­ро­да­ми бу­ло тiльки п'яте­ро, а се­ред їх Па­нас, один з най­при­хильнi­ших…

Петро го­во­рив до Ко­рецько­го, i йо­го по­важ­не, тро­хи ста­ре об­лич­чя ста­ва­ло мов ще ста­рi­ше вiд смут­ку, що й на йо­го на­ля­гав.

- Оце ви, Євге­не Пет­ро­ви­чу, їде­те од нас, а ми зос­таємо­ся… Як си­ро­ти… Са­мi вин­нi: не дог­ля­дi­ли вас як тре­ба, не да­ли вам по­мо­чi… Так ста­ло­ся, що й не сха­ме­ну­ли­ся, а вже ли­хо на­бiг­ло… Не гнi­вай­те­ся на нас за те, Євге­не Пет­ро­ви­чу!..

- Не гнi­ва­юсь, - ти­хо й щи­ро про­мо­вив Ко­рецький, - ба­чу, що не мож­на бу­ло iнак­ше…

- Та во­но б мо­же й мож­на бу­ло, - од­ка­зав Якiв, - як­би ми бу­ли кра­щi…

- Та вже не вер­неш!.. - зiтх­нув Па­нас. - Тiльки вже не ду­май­те, Євге­ну Пет­ро­ви­чу, що як во­но так тра­пи­лось, то це че­рез те, що ми пе­ре­мi­ни­ли­ся, не тi ста­ли… Нi, як уже ви нам по­ка­за­ли стеж­ку, то не­хай хоч i ко­ле­сом нас пе­реїде, то ми сво­го не по­ки­не­мо, бу­де­мо та­ки до­би­ва­ти­ся…

- Тiльки ви нав­чiть нас, - ка­зав да­лi Пет­ро, - як нам без вас бу­ти, як ку­пи вдер­жа­ти­ся й що ро­би­ти…

- Все роз­ка­жiть, що ро­би­ти!.. Як з чор­ною сот­нею во­юва­ти!.. - за­го­мо­нi­ли то­ва­ри­шi…

- I де ви бу­де­те,