Брат на брата - Борис Грінченко

- Оце ви­га­да­ли чорт вiть що!

- Треба, - ка­жуть ху­лi­га­ни, - "жи­дiв" i всiх "де­мок­ра­тiв" би­ти… i всiх тих, що за де­мок­ра­тiв та за ма­нi­фест… пог­ром тре­ба зро­би­ти…

- Ну, нi, - пог­ро­му ми їм не по­пус­ти­мо зро­би­ти, - про­мо­вив Ко­рецький. - Нам справ­дi не­ми­ну­че тре­ба зiб­ра­ти в Ла­дин­цi мi­тинг i все це лю­дям ви­яс­ни­ти.

Почали ра­ди­ти­ся, ко­ли зби­ра­ти. Завт­ра бу­ла се­ре­да, бу­ден­ний день, - на­род за дi­лом… Кра­ще б у не­дi­лю… Од­на­че, щоб яко­го ли­ха чор­но­со­тен­цi тим ча­сом не на­ро­би­ли… Ну, га­разд - спро­бу­ва­ти завт­ра пiс­ля обiд… Ко­рецький уран­цi шви­денько схо­дить на ча­си­ну в ре­дак­цiю, а Пет­ро з Яко­вом опо­вiс­тять про мi­тинг тим ча­сом. Ста­ли об­мiр­ко­ву­ва­ти, як упо­ряд­ку­ва­ти вi­че, хто й що там го­во­ри­ти­ме… Бу­ло вже пiз­но, як по­роз­хо­ди­ли­ся гос­тi.

Корецький зос­тав­ся сам у своїй свiт­ли­цi. Лам­па при­вiт­но ося­ва­ла зо сто­лу всю цю за­хис­ну хат­ку, по­ли­цi з книж­ка­ми… порт­ре­ти письмен­ни­кiв на стi­нах… ве­ли­ку гра­вю­ру в рям­цях: Ра­фа­еле­ва ма­дон­на в крiс­лi з Хрис­том на ру­ках… бi­лий Шев­чен­кiв бюст на сто­лi…

Корецький пе­рес­ту­пив у дру­гу ха­ту. Там стiл уже був по­рож­нiй, дi­ти спа­ли й тiльки бi­ля­ву та чор­ня­ву го­лiв­ки вид­но бу­ло з-пiд лiж­ни­кiв. Та­лi не бу­ло.

Вiн вий­шов у са­док i пi­шов стеж­кою. Нiч бу­ла свi­жа, але не хо­лод­на. Да­ле­кi зо­рi миг­тi­ли при­вiт­ним про­мiн­ням. Ко­рецький прой­шов аж до кiн­ця стеж­ки, ту­ди, пiд ве­ли­кi де­ре­ва, де був ос­лiн­чик. Там, на то­му ос­лiн­чи­ко­вi, вiн по­ба­чив тем­ну пос­тать.

- Ти, Та­лю? - спи­тав вiн, пiд­хо­дя­чи.

Це бу­ла во­на, але не вiд­ка­за­ла нi­чо­го. Сiв бi­ля неї i взяв її за ру­ки. Враз по­чув, що во­на хли­пає.

- Талю! - зля­кав­ся вiн. - Що то­бi, сер­це? Ти пла­чеш?

Таля при­па­ла йо­му на гру­ди i зап­ла­ка­ла ще дуж­че.

- Талю, моє до­ро­ге сер­денько! Ска­жи, чо­го ти?

- Господи, нев­же ж та­ки справ­дi… справ­дi?.. - ше­по­тi­ла во­на крiзь сльози.

- Що? Пiп справ­дi? - пи­тав­ся Ко­рецький, не ро­зу­мi­ючи.

- Невже ж та­ки справ­дi нi­чо­го цього не бу­де?

- Чого?

- Цього всього… Цих тю­рем… зас­лан­цiв… не­во­лi… мук… ши­бе­ниць… кро­вi… I лю­ди бу­дуть жи­ти вiльно - як лю­ди, не як ра­би… i як бра­ти… i нi­ко­ли во­но не вер­неться?.. Нi­ко­ли?.. Нев­же ми до­жи­ли до цього?

I во­на зно­ву вся зат­рем­тi­ла з ри­дан­ня. А вiн при­гор­нув її, гла­див i цi­лу­вав їй го­ло­ву i, не по­чу­ва­ючи, як йо­го влас­нi сльози ка­па­ли Та­лi на об­лич­чя, ка­зав:

- Не бу­де, сер­це, не бу­де не­во­лi!.. Скiн­чи­ло­ся її па­ну­ван­ня… Бу­де но­ве жит­тя… вiльне… бра­терське жит­тя… щас­ли­ве…

I во­ни пла­ка­ли вдвох сльоза­ми ве­ли­ко­го щас­тя, сльоза­ми на­му­че­них не­во­лею i виз­во­ле­них не­вольни­кiв…

А вго­рi над ни­ми миг­тi­ли зо­рi при­вiт­ним сяєвом i теж, зда­ва­ло­ся, ка­за­ли:

- Не бу­де… не бу­де не­во­лi!..

III

Другого дня, тiльки встав­ши, Ко­рецький вий­шов у шкiльний сад. Гро­ма­да да­ла до шко­ли ве­ли­ченький двiр - де­ся­ти­ни з пiв­то­ри, i за дев'ять ро­кiв про­бу­ван­ня в цiй шко­лi Ко­рецький, пра­цю­ючи то сам, то вку­пi з шко­ля­ра­ми, зро­бив з то­го дво­ру пу­тя­щий са­док. Мо­ло­дi яб­лу­нi, гру­шi й виш­нi вже тре­тiй рiк доб­ре ро­ди­ли i що­ро­ку на спа­са Ко­рецький ро­бив своїм шко­ля­рам, що пра­цю­ва­ли в са­ду, ма­леньке свя­то, на­дi­ля­ючи їх са­до­ви­ною.

Вiн прой­шов стеж­кою, по­мiж бе­ре­га­ми зе­ле­ної ро­ся­ної тра­ви, аж до краю сад­ка. Там кiлька ста­рих ду­бiв та ли­па, що рос­ли тут ще з дав­нiх да­вен, ро­би­ли гар­ний хо­ло­док, - тут вiн уко­пав сто­лик з ос­ло­ном. Вiн зга­дав, як учо­ра знай­шов тут пла­чу­щу Та­лю, i ввесь учо­раш­нiй день ожив пе­ред ним од­ра­зу. Як каз­ка, ча­рiв­ний i див­ний був той день… та­ка каз­ка, що пе­ред нею блiд­ли най­фан­тас­тич­нi­шi з усiх ка­зок, якi вiн знав. Убо­гий па­ру­бок, що за­хо­див у го­род, шу­ка­ючи ро­бо­ти, i нес­по­дi­ва­но ста­вав там ца­рем, не мiг по­чу­ва­ти й по­ло­ви­ни то­го, що по­чу­вав вiн, Ко­рецький, вий­шов­ши нес­по­дi­ва­но з тюр­ми, щоб про­мов­ля­ти на вi­чу до виз­во­ле­но­го на­ро­ду!..

Вiн пi­дiй­шов до краю са­ду, до ти­ну. За­раз там по­чи­нав­ся яр, а по той бiк йо­го, прос­то са­ду, сто­яли пiвз­руй­но­ва­нi бу­дiв­лi ста­рої це­гельнi. В од­нiй з тих ха­ла­буд то­рiк во­ни хо­ва­ли­ся - вiн з Та­лею й дiтьми, - як їх зне­нацька за­хо­пив дощ. Iш­ли вiд Пет­ра, й дощ уда­рив та­кий, що тре­ба бу­ло за­раз же хо­ва­ти­ся. За­би­ли­ся в най­дальший ку­ток, де не про­тi­ка­ло, i там си­дi­ли, смi­ючи­ся, на куп­цi ста­рої со­ло­ми. Яр тут ро­бив ко­лi­но по­пiд се­лом, по­пiд го­ро­да­ми, i пе­рiя хат, вид­на вiд­цi­ля зза­ду, теж ро­би­ла ко­лi­но i зда­ва­лась ве­ли­чез­ною ду­гою, один кi­нець якої був шко­ла, а дру­гий, прос­то про­ти неї, геть да­ле­ченько - Пет­ро­ва ха­та, з якої вид­ко бу­ло сю­ди тiльки пок­рiв­лю. Ко­рецький сто­яв i ди­вив­ся на се­ло, по­тiм зно­ву пi­шов са­дом. Бу­ло теп­ло. Вiн по­зир­нув уго­ру на синє не­бо, на сон­це, що вже ви­со­ченько пiд­би­ло­ся, i не­са­мо­хiть по­чав про­ка­зу­ва­ти:

Висне не­бо синє,

Синє, та не те;

Сяє, та не грiє

Сонце зо­ло­те.

- Нi, ще грiє! - по­ду­мав вiн, ус­мi­ха­ючись i за­люб­ки по­чу­ва­ючи на своєму тi­лi йо­го теп­ло. - Та й як би ж во­но не грi­ло - те­пер, ко­ли не­вольни­кам за­ся­ла во­ля? - до­дав вiн i сам со­бi ра­дiс­но зас­мi­яв­ся. - Хоч при­ро­да й бай­дуж­на до на­ших ра­до­щiв i мук, але те­пер му­сить же й во­на ра­дi­ти!

I, все ще всмi­ха­ючи­ся, вiн ши­ро­ко дих­нув за­паш­ним хо­лод­ну­ва­тим по­вiт­рям.

"Дышется лег­ше, в три чет­вер­ти гру­ди…" - ви­хо­пив­ся йо­му з пам'ятi вiрш Нек­ра­со­ва про за­кор­дон­нi вiльнi краї.

- А ми хо­че­мо й бу­де­мо ди­ха­ти на всi гру­ди! - ска­зав вiн сам до се­бе вго­лос i зно­ву зас­мi­яв­ся.

Почув га­лас i гав­кот­ню. Озир­нув­ся до шко­ли й по­ба­чив, що стеж­кою бiг­ло троє: по­пе­ред усiх ве­ли­чез­ний чор­ний Ка­тай; вче­пив­ши­ся йо­му в спи­ну од­нiєю ру­кою, пос­пi­шав­ся за ним Во­лодько, а тро­хи да­лi швид­ко-швид­ко ло­по­тi­ла ко­ро­теньки­ми нiж­ка­ми бi­ло­го­ло­ва Лi­да. Ка­тай з ве­ли­кої втi­хи гав­кав, дi­ти ве­ре­ща­ли i всi втрьох бiг­ли прос­то на Ко­рецько­го.

- Чаю пи­ти ма­ма кли­че!.. - сил­ку­вав­ся пе­ре­гук­ну­ти Ка­тая Во­лодько.

- Цаю, ма­ма!.. цаю, ма­ма!.. - пи­ща­ла й со­бi Лi­да.

- Гав-гав-гав! - до­да­вав своє Ка­тай.

Катай плиг­нув Ко­рецько­му аж на гру­ди i ви­ма­зав йо­го ла­па­ми, дi­ти опа­ли батька. Вти­хо­ми­рив­ши їх усiх, Ко­рецький пi­шов до­до­му. На­зуст­рiч їм уже йшла Та­ля, - її ху­деньке лич­ко бу­ло все ро­же­ве, во­на тро­хи щу­ли­лась од сон­ця, що би­ло їй прос­то в вi­чi, а бi­ля­ве во­лос­ся зда­ва ло­ся зо­ло­тим у со­няч­но­му про­мiн­нi.

Сiвши в ха­тi за стiл, Ко­рецький знай­шов на