Брат на брата - Борис Грінченко

- Який я ра­дий… - але го­лос ури­вається йо­му, а навк­ру­ги зма­гається все дуж­чий i дуж­чий крик:

- Корецький!.. Ко­рецький!..

Чорнявий про­мов­ник за­мов­кає. Лав­рен­ко ма­хає обо­ма ру­ка­ми на на­товп, про­ся­чи мов­чан­ня. Як тро­хи при­ти­хає, вiн го­лос­но, на ввесь май­дан, гу­кає:

- Громадяни! Во­ля справ­дi нас­ту­пи­ла… Пер­ший день на­шо­го конс­ти­ту­цiй­но­го жит­тя вже заз­на­чив­ся: пе­ред на­ми вже не в тюр­мi, а на во­лi один з бор­цiв за йо­го, за щас­тя на­род­не, - Євген Пет­ро­вич Ко­рецький.

- Ура, Ко­рецький!.. Ура!.. Хай жи­ве во­ля!.. Ура, Ко­рецький!..

Корецький ба­чить пе­ред со­бою мо­ре го­лiв, а над ним - геть скрiзь по май­да­ну - ку­па­ючись у зо­ло­то­му сяй­вi, в'ються, то згор­та­ючись, то роз­гор­та­ючись, чер­во­нi пра­по­ри з яки­мись на­пи­са­ми… А он один бi­лий - це той, що на­пи­са­но: "Амнiс­тiя"… i чор­ний… Пра­по­ри ма­ють, мо­ре го­лiв хви­люється, ру­ки знi­ма­ються вго­ру - ма­ха­ють бри­ля­ми, бi­ли­ми хуст­ка­ми… I навк­ру­ги з бу­дин­кiв - у вiк­нах, на ган­ках i на­вiть на пок­рiв­лях теж товп­ляться лю­ди, ма­ха­ють хуст­ка­ми, пра­пор­ця­ми, i мо­гу­чий го­лос виз­во­ле­но­го на­ро­ду гре­мить аж до осяй­но­го, ра­дiс­но­го, щас­ли­во­го не­ба:

- Хай жи­ве во­ля!..

Помалу кри­ки вти­ха­ють, ру­ки з бри­ля­ми й хуст­ка­ми втом­ля­ються ма­ха­ти. Ко­рецько­го са­дов­лять тут же за стiл. Чор­ня­вий ора­тор мо­же кiн­ча­ти свою про­мо­ву. Ко­рецький ди­виться на стов­пи­ще. Во­но за­ли­ло ввесь май­дан i ближ­чi час­ти­ни ву­лиць, що схо­дяться до йо­го. Сту­дентськi каш­ке­ти, ро­бiт­ницькi бри­лi, жi­но­чi бри­ли­ки, до­ро­гi панськi бри­лi, на­вiть ци­лiнд­ри, - все змi­ша­ло­ся в од­ну ве­ли­чез­ну мi­ша­ни­ну… Он кiлька се­лянських ша­пок, - ма­буть се­ля­ни з ближ­чих сiл… Он три бi­лих хус­точ­ки сес­тер з Чер­во­но­го Хрес­та… I скрiзь, скрiзь чер­во­нi стрiч­ки - в пе­тельках, на бри­лях i бри­ли­ках… Он який­сь хлоп­чик без шап­ки. Злiз на лiх­тар­ний стовп i обв'язує йо­го смуж­кою чер­во­ної ки­тай­ки. А он два офi­церськi мун­ди­ри… нi, то вiй­сько­вi лi­ка­рi… i в тих на­вiть чер­во­нi стрiч­ки в пе­тельках пальта… По­ки Ко­рецький роз­див­ляється, чор­ня­вий про­мов­ник го­во­рить про важ­нiсть мо­мен­ту, про ве­ли­ку спра­ву виз­во­лен­ня про­ле­та­рi­ату, та йо­го, ви­ди­мо, не ду­же слу­ха­ють i лед­ве вiн змов­кає, - за­раз зри­вається но­вий крик:

- Корецького… про­си­мо Ко­рецько­го ска­за­ти!.. Хай Ко­рецький ка­же!..

Лавренко по­вер­тається до Ко­рецько­го.

- Мусите го­во­ри­ти.

Корецький блiд­не i, не зма­га­ючись, ус­тає. Про що вiн го­во­ри­ти­ме, - сам не знає, але по­чу­ває, що те ве­ли­ке й гар­не, що на­рос­та­ло й на­рос­ло у йо­го в ду­шi, за­раз ви­хо­питься на во­лю. Вiн прос­тя­гає ру­ку i ввесь май­дан сти­хає.

- Громадяни! - по­чи­нає вiн. - Не вам му­шу я роз­ка­зу­ва­ти, яки­ми свя­ти­ми сльоза­ми, якою бла­го­род­ною кров'ю змо­че­но шлях виз­во­лен­ня… I нi­ко­ли цих слiз i кро­вi не про­ли­ло­ся стiльки, як те­пер, та за­те ж i нi­ко­ли не до­бу­ва­ли­ся ми та­кої вiд­по­вi­дi, як те­пер. Це впер­ше по­чу­ли ми сло­во, що на­га­дує те, чо­го ми хо­че­мо. По­ки що - це тiльки сло­во, на па­пе­рi на­пи­са­не, але вiд нас за­ле­жить, щоб во­но ста­ло­ся дi­лом… I на це ми по­вин­нi те­пер од­да­ти усю свою си­лу, ввесь свiй ро­зум, всю свою лю­бов до во­лi.

Вiн го­во­рить i враз по­мi­чає там, се­ред стов­пи­ща, прос­то по­мос­ту, щось знай­оме… Бла­кит­на ву­алька на прос­тенько­му бри­ли­ко­вi, а пiд ним… Нев­же це во­на? Нев­же це Та­ля?.. Так-так, - во­на, за­пев­не во­на!.. Ди­виться на йо­го, смiється, ки­ває йо­му… Без­мiр­на ра­дiсть об­нi­має йо­го всього, вiн ус­мi­хається ши­ро­ким щас­ли­вим ус­мi­хом i сло­ва са­мi рвуться йо­му з уст:

- Тут, у на­шо­му го­ро­дi, мо­же на цьому са­ме май­да­нi, де ми те­пер зiб­ра­ли­ся вiдс­вят­ку­ва­ти зо­рю но­во­го жит­тя на­шо­го, схо­ди­ла­ся ко­лись ко­зацька ра­да, ра­да вiльно­го, ра­да виз­во­ле­но­го ук­раїнсько­го на­ро­ду. Тяж­кою бо­ротьбою до­був со­бi на­род во­лю, виз­во­лив­ся з пут, щоб справ­ди­ти в рiд­но­му краї iде­али гро­мадської во­лi, рiв­нос­тi… Прав­да, ми прог­ра­ли то­дi, си­ли тем­ря­ви й не­во­лi, си­ли пох­му­ро­го дес­по­тиз­му бу­ли дуж­чi за на­шу мо­ло­ду но­во­на­рож­де­ну во­лю, - во­ни зла­ма­ли її… Але тi iде­али, за якi наш на­род бо­ров­ся, не жа­лi­ючи сво­го жит­тя, - тi iде­али не мог­ли в ду­шi йо­го зла­ма­ти нi­який дес­по­тизм, нi­яка тем­ря­ва. I та ве­ли­ка пе­ре­мi­на, яка те­пер ро­биться, - не чу­жа во­на нам: ми жда­ли її, виг­ля­да­ли її в тем­нiй не­во­лi крi­пацт­ва, в тяж­ко­му по­не­вi­рян­нi пiс­ля крi­пацько­го жит­тя, бо­ро­ли­ся за неї, - i ось во­на прий­шла, спо­дi­ва­на й рiд­на нам! I ко­ли був час, що на­род наш по­рiз­нив­ся з iн­те­лi­ген­цiєю, то те­пер цей час ми­нув­ся: на­род ви­рiс, на­род зро­бив­ся вже свi­до­мим твор­цем сво­го влас­но­го щас­тя i та свi­до­мiсть об'єднує йо­го з iн­те­лi­ген­цiєю в од­ну ве­ли­ку сiм'ю. I ця сiм'я бор­цiв iде на­зуст­рiч зо­ло­то­му сон­це­вi виз­во­лен­ня ро­бо­чих мас, виз­во­лен­ня рiд­но­го на­ро­ду i всiх на­ро­дiв з iр­жа­вих пут ста­рої не­во­лi… Во­но го­рить, сяє вже, це зо­ло­те сон­це, i кли­че нас: впе­ред! ви­ще! до ви­со­кос­тiв щас­ли­во­го, вiльно­го, мо­гу­чо­го ро­бiт­ницько­го жит­тя!..

Буря оп­лес­кiв, кри­кiв: "бра­во! сла­ва!" гро­мом гре­мить се­ред май­да­ну i зно­ву ма­ють хуст­ки й пра­пор­цi, i ся­ють ра­дiс­нi очi з-пiд бри­ли­ка з синьою ву­алькою…

II

Вже бу­ло над­ве­чiр, як Ко­рецький їхав уд­вох iз жiн­кою до­до­му. Во­ни бу­ли на май­да­нi, аж по­ки скiн­чи­ло­ся вi­че, по­тiм, уку­пi з Яко­вен­ко'м, опи­ни­ли­ся в ре­дак­цiї га­зе­ти - Ко­рецький тро­хи пра­цю­вав у їй, да­ючи ту­ди до­пи­си й не­ве­ли­кi ста­тей­ки, а те­пер пi­шов на збiр­ку спiв­ро­бiт­ни­кiв: ма­ли об­мiр­ку­ва­ти спра­ву, як да­лi дер­жа­ти­ся. Пос­тав­ле­но бу­ло: ста­ти цiл­ком на той грунт, що ма­нi­фес­том 17-го лис­то­па­да за­ве­де­но во­лю сло­ва, й не по­си­ла­ти га­зе­ти на по­пе­ред­ню цен­зу­ру. Ко­рецький узяв­ся пе­рек­лас­ти по-вкраїнсько­му й по­яс­ни­ти ма­нi­фест, щоб завт­ра ж мож­на бу­ло йо­го вид­ру­ку­ва­ти й ро­зiс­ла­ти пiс­ля­завт­ра вку­пi з га­зе­тою та й так пус­ти­ти мiж лю­ди. Яко­вен­ко ру­чив­ся за дру­кар­ню, що во­на не зре­четься дру­ку­ва­ти на пiдс­та­вi ма­нi­фес­ту, - вiн на­вiть уже за­бi­гав ту­ди по до­ро­зi i тро­хи по­го­во­рив там про це. Ви­ди­мо бу­ло, що пре­сi на­ле­жа­ти­ме у всiх дальших по­дi­ях ве­ли­чез­на роль, ще бiльша, нiж до­сi… Ко­рецький ду­же доб­ре ро­зу­мiв усе те й за­люб­ки зго­див­ся прис­та­ти до ро­бо­ти. Пев­ний був, що тро­хи зго­дом вер­неться зно­ву до своїх шко­ля­рiв i цього йо­му ду­же хо­тi­ло­ся, але по­ки що - га­зе­та бу­ла спра­вою пер­во­ряд­ної ва­ги. Вiн мав у їй го­во­ри­ти пе­ре­важ­но для се­ла i ви­мо­вив со­бi пра­во пи­са­ти по-українсько­му.

Пiсля цього Ко­рецько­го зак­ли­ка­ли ще на од­ну збiр­ку, але хоч i кор­тi­ло там бу­ти, - дуж­че хо­тi­ло­ся до­до­му. I те­пер во­ни їха­ли вдвох. Пош­тарський во­зик то­рох­тiв шля­хом, ма­лий хло­пець пош­та­рiв то ляс­кав ба­то­гом, то щось му­ги­кав со­бi пiд нiс. Та­ля опо­вi­да­ла про те, що дi­яло­ся в їх до­ма й на се­лi, по­ки вiн був у не­во­лi. Дi­ти