Брат на брата - Борис Грінченко

- Татоцко приїхав!.. Та­тоц­ко приїхав… - зад­рi­бо­тi­ла ма­ленька бi­ло­го­ло­ва Лi­да, в'ючи­ся ко­ло ко­лiн у батька.

Корецький ухо­пив її на ру­ки та й по­чав цi­лу­ва­ти їй що­ки, ве­ли­кi сi­рi очi, руч­ки…

Тодi спус­тив її до­до­лу, нат­ра­пив на ба­бу Хим­ку, по­цi­лу­вав­ся з нею, по­тiм по­ба­чив пе­ред се­бе си­во­бо­ро­де об­лич­чя шкiльно­го сто­ро­жа, дi­да Те­реш­ка, i з ним по­чав цi­лу­ва­ти­ся… Враз по­чув по­важ­ний ди­тя­чий го­лос:

- Як це ти, тат­ку, з усi­ма здо­ров­каєшся, а ме­не не по­мi­чаєш?

Шестилiтнiй чор­но­го­ло­вий Во­лодько за­яв­ляв пре­тен­зiю за не­уваж­нiсть до йо­го осо­би. Се­ред смi­ху пок­ривд­же­ний вмить опи­нивсь у батька на ру­ках, об­няв йо­го за шию… Дер­жа­чи йо­го на од­нiй ру­цi, дру­гою Ко­рецький стис­кав ру­ки Пет­ро­вi й Яко­ву i цi­лу­вав­ся з ни­ми, а Во­лодько вже пру­чавсь:

- Ну, те­пер пус­ти: я ж не ма­ленький, щоб на ру­ках си­дi­ти.

Знову смiх…

- Ми вас тут уже дав­но до­жи­даємо, - ка­за­ли гос­тi.

- А ви ж як до­вi­да­ли­ся, що я приїду? - спи­тав­ся Ко­рецький.

- Дак ми ж у го­ро­дi на мi­тин­гу бу­ли, - вiд­ка­зав Якiв. - Ще й Iван Пет­рен­ко з на­ми… Тiльки вiн ще в го­ро­дi зос­тав­ся, а ми за­раз вер­ну­ли­ся до­до­му пiс­ля мi­тин­гу… Та вже все се­ло знає, що вас ви­пу­ще­но…

Ледве по­сi­да­ли за стiл, - по­чу­ла­ся ту­пот­ня­ва в сi­нях i ввiй­шло ще троє то­ва­ри­шiв: один, так са­мо, як Пет­ро з Яко­вом, ко­лиш­нiй шко­ляр Ко­рецько­го, те­пер уже мо­ло­дий батько, а двоє - стар­ших ха­зяїнiв з тих, що хо­ди­ли на чи­тан­ня до вчи­те­ля й по­тiм прис­та­ли до гро­мад­ки. Зно­ву по­чу­ли­ся при­вi­тан­ня. Та­ки по­сi­да­ли, за­хо­ди­ли­ся пи­ти чай… Го­во­ри­ли, ури­ва­ючи, пе­рес­ка­ку­ючи вiд од­но­го до од­но­го, пос­пi­ша­ючись про все ска­за­ти… Пет­ро­вi й Яко­ву стра­шен­но спо­до­бав­ся мi­тинг.

- От як­би й у нас, у Ла­дин­цi, зiб­ра­ти та­кий мi­тинг! - ка­зав пал­кий Якiв, i очi в йо­го так i бли­ща­ли iск­ра­ми енер­гiї й ра­до­щiв. - Як би це доб­ре бу­ло - роз­ка­за­ти про все лю­дям!

А Пет­ро, зав­сiг­ди мов­чаз­ний, так i сяв увесь своїм не­че­пур­ним ти­хим об­лич­чям з гли­бо­ки­ми сi­ри­ми очи­ма. Як зви­чай­но, тро­хи горб­ля­чи­ся над сто­лом своїм мiц­ним тi­лом, вiн ка­зав:

- Треба!.. Ду­же тре­ба!.. Лю­ди цi­кав­ляться… Дех­то як вер­нув­ся з ба­за­ру з го­ро­да та як при­вiз звiст­ку про ма­нi­фест, то за­раз де­якi ки­ну­лись до по­па пи­та­тись: який там ма­нi­фест про во­лю вий­шов.

- А що ж пiп ка­зав? - спи­та­ла­ся Та­ля, на­ли­ва­ючи чай.

- Не знаю.

- А я знаю, - оз­вав­ся Па­нас, один з стар­ших ха­зяїнiв, ви­со­кий чо­ло­вiк з пiдст­ри­же­ною бо­ро­дою. - Двоє йшло - Де­мид та Кор­нiй…

- А, Де­мид! - пе­ре­пи­нив Ко­рецький. - А як йо­го по­ру­ба­на ру­ка? За­гоїла­ся вже зов­сiм? Бо я то­дi не вспiв до­гоїти…

- Загоїлася - вже ро­бить. Ка­же, що ви йо­го зно­ву на ха­зяй­ст­во нас­та­но­ви­ли…

- А на чи­тан­нях бу­ває?

- Нi, пiс­ля вас нi ра­зу не був.

- Шкода… Ну, то що ж пiп?

- Ну, то во­ни ото пiш­ли, дак i я з їми: ану, ду­маю, пос­лу­хаю, що пiп ка­за­ти­ме. Ка­же: все те брех­ня, нi­яко­го ма­нi­фес­ту не­ма.

- От та­кої! - зди­ву­вав­ся Ко­рецький. - Та нев­же?

- Та хi­ба ж ви не знаєте, який вiн у нас?

- Та знаю; але щоб уже й ма­нi­фес­ту не приз­на­вав, то цього вiд йо­го не спо­дi­вав­ся.

- I ба­га­ти­рi на­шi, - ка­зав да­лi Па­нас, - не приз­на­ють ма­нi­фес­ту; ка­жуть - то па­ни та "де­мок­ра­ти" ви­га­да­ли. По ха­тi оз­вав­ся смiх.

- Вигадали!.. Ну, во­ни ду­же ско­ро по­ба­чать, що це не ви­гад­ка!..

Корецький по­чув, що щось дря­пається до йо­го на ко­лi­на. Це бу­ла Лi­да - лiз­ла з своєю най­улюб­ле­нi­шою лялькою. Батько по­са­див її на ко­лi­на.

Знову за­го­мо­нi­ли, але дiв­ча все вов­ту­зи­лось i штов­ха­ло батька.

- Що то­бi, Лi­до? На­що ти ме­нi ляльку даєш?

- Соб та­тоц­ко грав­ся…

В ха­тi зас­мi­яли­ся, але Та­ля по­важ­но по­яс­ни­ла:

- Вона ра­да, що тат­ко приїхав, i дає йо­му свою ляльку.

Батько дя­ку­вав доч­цi й обi­цяв­ся кон­че по­гу­ля­ти з нею i з її лялькою, тiльки тро­хи зго­дом. А Во­лодько, сто­ячи навп­ро­ти, при­хи­лив­шись спи­ною до ша­фи, по­важ­но i тро­хи по­горд­ли­во про­мо­вив:

- Татко не мо­же гра­ти­ся лялькою… Муж­чи­ни в ляльки не гу­ля­ються… Я тат­ко­вi на­ма­лю­вав книж­ку.

- Яку книж­ку? - спи­тав­ся Ко­рецький.

- Книжку зро­бив i всю ма­люн­ка­ми зма­лю­вав, щоб то­бi бу­ло на що ди­ви­ти­ся… Я завт­ра то­бi по­да­рую, бо сьогод­нi то­бi нi­ко­ли… А не ляльку… - I по­тiм до­дав, пог­ля­да­ючи на Лi­ду: - Стра­шен­но ма­ленькi дiв­ча­та люб­лять ла­зи­ти на ко­лi­на.

- Ну, ти, ве­ли­кий, - зас­мi­яв­ся Ко­рецький, - iди кра­ще й ти сю­ди, до ме­не.

Великий спер­шу за­ва­гав­ся, але не вдер­жавсь i со­бi по­лiз на дру­ге ко­лi­но.

Баба Хим­ка при­нес­ла вдру­ге наг­рi­тий са­мо­вар i як во­на йо­го ста­но­ви­ла на стiл, - щось за­вов­ту­зи­лось у Ко­рецько­го бi­ля нiг.

- Катай, Ка­тай прий­шов! - зак­ри­чав Во­лодько, ска­ку­ючи з ко­лiн.

- Собака вско­чив: це ж я две­рi ки­ну­ла! - скрик­ну­ла ба­ба Хим­ка.

Величезний чор­ний пес ра­дiс­но ви­ляв хвос­том, штов­хав но­сом у ко­лi­на Ко­рецько­му i клав на їх свої товс­тi ла­пи.

- Не зай­май­те йо­го, не зай­май­те! - кри­чав Во­лодько Хим­цi, що хо­тi­ла ви­га­ня­ти Ка­тая. - Вiн прий­шов поз­до­ров­каться з тат­ком!.. Ма­му­сiч­ко, дай йо­му бул­ки… Ад­же сьогод­нi тат­ко вер­нув­ся, - тре­ба й йо­му бул­ки!..

- I ски­боц­ку… i ски­боц­ку ков­ба­си! - же­бо­нi­ла Лi­да. Зчи­нив­ся га­мiр i ме­туш­ня. На­реш­тi Ка­тая зос­та­ви­ли в ха­тi, да­ли йо­му бул­ки i ски­боч­ку ков­ба­си, i вiн роз­лiг­ся бi­ля нiг у Ко­рецько­го, по­ра­ючись iз своєю ве­че­рею.

Одчинилися две­рi i ввiй­шов Iван Пет­рен­ко ще з дво­ма то­ва­ри­ша­ми.

- Знаєте, що в го­ро­дi ро­биться? - по­пи­тав вiн, лед­ве вспiв­ши при­вi­та­ти­ся.

- А що?

- Ходять по го­ро­ду якiсь ху­лi­га­ни та й роз­ка­зу­ють, що це фальши­вий ма­нi­фест, - "де­мок­ра­ти" ви­га­да­ли… А ви­га­да­ли на те, що хо­чуть зем­лю щоб не му­жи­кам, а щоб жи­дам дос­та­ла­ся… бо всi де­мок­ра­ти - то або жи­ди, або з жи­да­ми по­ли­га­ли­ся…

- Ну, та й дур­ни­ця! - ви­гук­нув Якiв.

- Он, ка­жуть, у "до­мок­ра­ти­чеських" бу­маж­ках на­пи­са­но "рав­ноп­ра­вие ев­ре­ев", а зем­лю щоб усiм, - ну, зна­чить i жи­дам… А ви знаєте, скiльки жи­дiв? То це те­пер му­жи­ко­вi вдвоє мен­ше при­па­де зем­лi че­рез жи­дiв… Це во­ни на­шим же се­ля­нам, що в ба­за­рi бу­ли, роз­ка­зу­ють. Бач, - ка­жуть, - якi жи­ди пло­дю­щi, а як да­ти їм зем­лi, то й уд­воє пло­ди­ти­ся бу­дуть; i не сха­ме­неться му­жик, як усю зем­лю по­ся­дуть… а му­жик то­дi в най­ми до жи­да… Цар хо­тiв, щоб усю зем­лю му­жи­кам од­да­ти, а де­мок­ра­ти - щоб по­по­лам iз жи­да­ми… Це так се­ля­нам… А го­родським ка­жуть, що жи­ди вам тор­гов­лю пе­ре­би­ва­ють та ду­рять вас, та десь за