Брат на брата - Борис Грінченко

Два ди­тя­чих лi­жеч­ка за­лiз­них, по­ла­ма­нi й пок­ру­че­нi, скор­чи­ли­ся як двi ка­лiч­ки, по­се­ред ха­ти, а шмат­ки по­ру­ба­них со­ки­рою мат­ра­си­кiв роз­ки­да­но бу­ло скрiзь. На од­но­му з шмат­кiв та са­ма лялька, що вчо­ра при­но­си­ла йо­му Лi­да, ле­жа­ла впо­пе­рек, роз­ки­нув­ши ру­ки, але без го­ло­ви; че­реп­ки з неї ва­ля­ли­ся бi­ля стi­ни: пев­не хтось роз­бив її го­ло­ву об стi­ну, а то­дi ки­нув. Ко­мод ле­жав, ви­вер­нув­ши про­би­ту чимсь стi­ну, а шух­ля­ди з йо­го ва­ля­ли­ся зов­сiм по­рож­нi. По­рож­ня бу­ла й одеж­на ша­фа з вир­ва­ни­ми двер­ка­ми, але тро­хи по­роз­ди­ра­ної оде­жi де-не-де ва­ля­ло­ся по ха­тi.

У кух­ню тiльки гля­нув, про­хо­дя­чи проз неї - там бу­ла ку­па по­би­то­го че­реп'я. Вий­шов у сад.

Зараз од вi­кон тяг­ли­ся бi­лi сму­ги пу­ще­но­го на вi­тер пiр'я. Да­лi…

Далi не бу­ло зов­сiм са­ду. Квiт­ча­нi гряд­ки ви­топ­та­но - чор­нi­ла по­ри­та зем­ля. Си­ла мо­ло­дих де­рев ле­жа­ла вик­ру­че­на з зем­лi, жа­лiб­но вис­та­вив­ши пiд хо­лод осiннього не­ба нiж­нi обiр­ва­нi ко­рiн­цi, пе­ре­мi­ша­нi з зем­лею. Од бiльших де­рев сто­яли са­мi стов­бу­ри з пуч­ком гi­лок уго­рi, а зни­зу все бу­ло об­ла­ма­не, об­би­те ло­ма­ка­ми, i ку­пи гi­лок то з зе­ле­ним, то з по­жовк­лим лис­том уми­ра­ли ко­ло кож­но­го де­ре­ва до­лi. Тiльки ве­ли­кi ду­би й ли­па сто­яли не­зай­ма­нi; але вiд сто­ли­ка пiд їми зос­тав­ся тiльки стовп­чик, а ос­лiн був пе­ре­лом­ле­ний над­воє. Той са­мий ос­лiн, на яко­му вчо­ра, пiд зо­ря­ним не­бом. Та­ля й вiн пла­ка­ли з ра­до­щiв, що вже не бу­де бiльше не­во­лi й мук, на­сильства й кро­вi…

Пройшов да­лi i вий­шов у хвiрт­ку. Стеж­ка вiд неї збi­га­ла вниз, в'ючи­ся по кру­чу­ва­тих реб­рах яру. Ко­рецький пi­шов нею, по­ма­лу сту­па­ючи. По­ба­чив на стеж­цi нiж з ви­дел­кою; тро­хи ниж­че бли­щав до­лi за­губ­ле­ний грант з са­мо­ва­ру.

- Певне нес­ли сю­ди… - по­ду­мав Ко­рецький.

Аж на днi в яру знай­шов ще од­ну за­губ­ле­ну рiч: бла­кит­неньку Та­лi­ну хус­точ­ку. Цю вже вiн пiд­няв, спи­нив­ся i, див­ля­чись на неї, по­чав зга­ду­ва­ти…

Таля… Що са­ме вiн му­сить зро­би­ти… щось до Та­лi… Але що са­ме?.. Торк­нув­ся ру­кою до ло­ба, зно­ву по­чув кров i спус­тив ру­ку…

Таля… Та­ля…

Ах, так!.. Тре­ба до­вi­да­ти­ся, що з Та­лею, з дiтьми…

Пiшов швид­ко-швид­ко де­ру­чи­ся кру­чу­ва­тою стеж­кою вго­ру. Вид­рав­ся ско­ро i сто­яв уже бi­ля це­гельнi, але в го­ло­ву зно­ву зас­ту­ка­ло, по­ча­ла об­нi­ма­ти млость. Бо­яв­ся, що впа­де, не хо­тiв ле­жа­ти тут i ввiй­шов у тем­ну шо­пу. Хи­та­ючи­ся, прой­шов аж до краю її, аж ту­ди, де ко­лись хо­вав­ся з дiтьми вiд до­щу, i впав там на со­ло­му, втра­тив­ши при­том­нiсть.

Два знай­омих го­ло­си:

- Та не­ма йо­го тут, - ка­зав один; i Ко­рецький доб­ре пiз­нав Ва­люш­но­го.

- А, бiс йо­го батько­вi!.. - Да­ли ми, брат ти мой, зiв­ка! - од­по­вi­дав дру­гий, i це був стар­ши­нин Ми­хай­ло. - Утьок уже! Тре­ба бу­ло то­дi вер­нуться до йо­го та гля­нуть, чи тьоплий, чи вже за­хо­лов.

- Ну, так тре­ба ж бу­ло до­до­му по­од­но­сить, - од­ка­зав Ва­люш­ний.

- Набрались бе­бе­хiв тяг­ти, а дi­ло за­бу­ли… Я взяв ча­си - i до­вольно з ме­не: бу­ду я вся­ку дрянь тас­кать.

- А За­хар­ко!.. За­хар­ко!.. - за­ре­го­тав­ся Ва­люш­ний.

- Хо-хо-хо! - до­дав сво­го Ми­хай­ло. - I знам'я своє по­ки­нув та за са­мо­вар!..

- Та го­ро… ха-ха-ха!.. го­ро­да­ми!.. - не вга­вав Ва­люш­ний. - А во­да з йо­го дзю­рить!..

- Ну, брат ти мой, - да­ли чо­су!.. Хоч i не до­би­ли, а да­ли… I по­пользу­ва­лись на­шi… На ме­не пiд­жак - як улип… А в те­бе шап­ка як?..

- Прийшлась, - од­ка­зав Ва­люш­ний.

- Добра шап­ка, - пох­ва­лив Ми­хай­ло, - на де­сять год ста­не… Чорт йо­го знає - хтось гро­шi ви­няв з пар­та­манєту… Пар­та­манєт знай­шов, а деньги який­сь су­кин син уже ви­тяг… А в учи­те­ля, долж­но, бу­ли… Ну, брат, пай­дьом дальше!.. По­шу­каємо ще… Ех, єслi б най­тiть: вже б я йо­го дог­ла­див по го­лов­цi оцiєю за­лi­зяч­кою.

- Добрий шво­рiнь…

- Пайдьом дальше!..

Вийшли. По­ма­лу за­ти­ха­ла хо­да…

Корецький зро­зу­мiв: во­ни шу­ка­ли йо­го. Але вже не бу­ло нi стра­ху, нi ба­жан­ня втi­ка­ти чи бо­ро­ни­тись. Якась бай­ду­жiсть стра­шен­на… i вто­ма… Сон на­ля­гав на очi… Зап­лю­щив їх i зра­зу ж зас­нув.

Прокинувся, як уже бу­ло зов­сiм тем­но. Вдив­ля­ючи­ся в тем­ря­ву, лед­ве по­мi­тив тро­хи яс­нi­ший клап­тик хмар­но­го не­ба, вид­ний крiзь две­рi в дру­го­му кiн­цi шо­пи. Пiд­вiв­ся i встав, - по­чу­вав у со­бi си­лу. Го­ло­ва не бо­лi­ла вже так. Мiг iти. Ку­ди?

Вiдразу все зга­дав. Не знає, де Та­ля й дi­ти i що з ни­ми. Страх об­няв йо­го. Ки­нув­ся з шо­пи й ви­бiг пiд не­бо.

Глянув че­рез яр на шко­лу: нi од­но вiк­но не свi­ти­ло­ся. До­ма не­ма її, - му­сить бу­ти в Пет­ра. По­зир­нув ту­ди, де уяв­ляв со­бi Пет­ро­ву ха­ту, але й там бу­ло тем­но. Нев­же вiн так дов­го спав, i це вже бу­ла глу­па нiч? Хо­тiв гля­ну­ти на го­дин­ник, але не знай­шов йо­го. Зга­дав, що Ми­хай­ло хва­лив­ся йо­го го­дин­ни­ком. А, он що: йо­го шу­ка­ють, мо­жуть уби­ти… тре­ба бу­ти обе­реж­ним… Та все ж му­сить за­раз пi­ти до Пет­ра, до­вi­да­ти­ся про Та­лю й дi­тей.

Враз по­мi­тив по той бiк яру, ко­ло шко­ли щось… щось, мов чо­ло­вiк вер­хи… Вiн об'їздив сад, по­вер­тав ко­нем ту­ди й сю­ди. По­тiм десь узяв­ся й дру­гий та­кий, з'їха­ли­ся й то­дi по­вер­ну­ли на­зад та й пок­ри­лись у тем­ря­вi.

Силкувався зро­зу­мi­ти, що во­но та­ке, та нi­як не мiг до­га­да­ти­ся. I враз йо­го дум­ки пе­ре­пи­нив який­сь згук - жа­лiб­ний, без­на­дiй­ний… Вiн пе­ре­бив ти­шу й по­тяг­ся в по­вiт­рi дов­гою-дов­гою нит­кою… Там, у тем­ря­вi, бi­ля шко­ли…

- Гаву-у-у-у!.. га­ву-у-у!..

Було стiльки су­му й од­чаю, стiльки бо­лю в то­му вит­тi, що ста­ва­ло мо­то­рош­но. Ко­рецький пiз­нав го­лос: це був Ка­тай. По­ки­ну­тий, са­мот­нiй, вiн пла­кав на зруй­но­ва­но­му дво­ри­щi…

Вiн пла­кав… йо­му бу­ло жал­ко… А тi… а тим, що руй­ну­ва­ли…

Але де ж Та­ля? Ка­тай по­бiг то­дi з нею…

Швидко пi­шов, прос­ту­ючи до Пет­ро­вої ха­ти. Прой­шов до яру, де вiн за­вер­тає, зiй­шов на­низ i зно­ву ви­дер­ся прос­то до Пет­ро­во­го го­ро­ду. Пе­ре­лiз че­рез тин i, плу­та­ючись у яко­мусь по­сох­ло­му ба­дил­лi, прой­шов до то­ку, а з то­ку фiрт­кою в двiр. У ха­тi не свi­ти­ло­ся. Гавк­нув був со­ба­ка й ки­нув­ся до Ко­рецько­го, але, пiз­нав­ши йо­го, за­раз стих i по­чав ла­щи­ти­ся.

- А хто там хо­дить? - по­чув­ся ти­хо Пет­рiв го­лос, i з-пiд ха­ти од­рiз­ни­ла­ся тем­на пос­тать i пiш­ла на­зуст­рiч Ко­рецько­му.

- Це я, Пет­ре…

Петро ки­нув­ся до йо­го, вхо­пив за ру­ку i, не ка­жу­чи нi сло­ва, по­вiв на­зад на тiк у клу­ню. Ввiй­шли в се­ре­ди­ну. Пет­ро при­чи­нив две­рi й мовч­ки по­вiв йо­го се­ред тем­ря­ви аж у най­дальший ку­ток.

- Сiдайте тут! - про­мо­вив по­шеп­ки Пет­ро й сiп­нув Ко­рецько­го вниз. Обид­ва по­сi­да­ли на сно­пи. То­дi, схи­лив­ши­ся йо­му до ву­ха,