Брат на брата - Борис Грінченко

- Не вид­ко вже нi­ко­го, - ру­шай­те швид­ше!

I все ж сил­ку­ючи­ся ро­би­ти яко­мо­га мен­ше ше­лес­ту, во­ни вий­шли з яру в по­ле. Ко­рецький гля­нув навк­ру­ги - нi­ко­го не вид­ко бу­ло нi­де. Хi­ба хтось схо­вав­ся. На­хи­ля­ючи­ся i при­па­да­ючи ча­сом до зем­лi, пiш­ли по­мiж куп­ка­ми ча­гар­ни­ку й верб i йшли так з верст­ву - аж по­ки ви­би­лись на вiльне по­ле.

Нiчим не мож­на бу­ло ру­чи­ти­ся, що й тут, на до­ро­зi до во­ни не стрi­нуть ко­за­кiв, але iн­шо­го спо­со­бу до­би­ти­ся до лi­су в їх не бу­ло.

Пiшли швид­ко-швид­ко по­лем…

А навз­до­гiн за їми лу­нав да­ле­кий со­ба­чий плач, мов ту­жiн­ня на руїнах роз­би­тої шко­ли…

V

Дерева шу­мi­ли сум­но й по­ну­ро, як на­лi­тав на їх вi­тер, i а то­дi за­ти­ха­ли, ше­по­чу­чи жа­лiб­но, мов на ко­го на­рi­ка­ючи. Вi­тер ча­са­ми хлюс­кав до­щем у тон­ку го­ро­же­ну стiн­ку, а як вiн за­ти­хав, дощ ля­по­тiв по лис­тю й по кат­ра­зi од­но­ма­нiт­ним i до­куч­ним ля­по­тiн­ням i зда­ва­ло­ся, що йо­му не бу­де й кiн­ця. Зоб­гав­ши­ся на со­ло­мi, Ко­рецький ди­вив­ся в тем­ря­ву, слу­ха­ючи од­нос­тай­ний плюс­кiт нас­тир­но­го осiннього до­щу. Бу­ло хо­лод­но, вог­ко й без­на­дiй­но сум­но. Так без­на­дiй­но, що не хо­тi­ло­ся вже нi жа­лi­ти­ся, нi на­вiть кри­ча­ти з бо­лю, хо­тi­ло­ся тiльки зiб­га­ти­ся ще дуж­че, ску­ли­ти­ся, як ста­рий, хво­рий со­ба­ка пiд ота­ким до­щем, зап­лю­щи­ти очi, щоб уже нi­чо­го, нi­чо­го не ба­чи­ти, - i вмер­ти.

Дев'ять лiт пра­цi!.. Пра­цi щи­рої, пов­сяк­час­ної, та­кої, що всi її ра­до­щi й бо­лi ста­ли їх осо­бис­ти­ми ра­до­ща­ми й бо­ля­ми. На­вiть ко­хан­ня їх, под­руж­нi спра­ви - так тiс­но злу­чи­ли­ся, пе­реп­ле­ли­ся з тiєю пра­цею, що все те тво­ри­ло од­но цi­ле - ча­сом гiр­ке й тяж­ке, але ра­зом з тим та­ке гар­не, по­зо­ло­че­не сяєвом ра­дiс­них на­дiй!..

I все за­ги­ну­ло!..

Спершу сам, то­дi вдвох - во­ни ви­ко­ха­ли кiлька по­ко­лiнь мо­ло­дi­жi, ося­яної хоч не­ве­ли­ким свi­том знан­ня й гро­ма­дянської са­мос­вi­до­мос­тi. Во­ни влас­ним своїм прик­ла­дом, своїм жит­тям зав­сiг­ди сил­ку­ва­ли­ся не рiз­ни­ти з тим, чо­го нав­ча­ли лю­дей; iш­ли зав­сiг­ди, де тiльки мог­ли, на по­мiч усiм, ко­му то­го тре­ба бу­ло, iш­ли не че­рез те тiльки, що так ве­лi­ла їм iдей­на по­вин­нiсть, але й то­го, що їм лю­бо бу­ло пiр­на­ти в на­род­не мо­ре, зас­по­ко­юва­ти бо­лi; то­го, що во­ни лю­би­ли цих тем­них, приг­нi­че­них тяж­кою до­лею, лю­дей i сил­ку­ва­ли­ся ви­яви­ти ту лю­бов, як мог­ли…

Може не­доб­ре? Ма­ло?

Хто знає… Але з усiєї си­ли - скiльки змог­ли… I зда­ва­ло­ся - не по-дур­но­му. Зда­ва­ло­ся, вже тво­ри­ли круг се­бе яс­не ко­ло лю­дей, що жи­вуть но­вим, кра­щим i ви­щим жит­тям… Зда­ва­ло­ся, що й шир­ша гро­ма­да вже ро­зу­мi­ла їх i ви­яв­ля­ла свою при­хильнiсть… на­вiть не­дав­но, вже як вiн у тюр­мi був, пос­та­нов­ле­но до­би­ва­ти­ся, щоб йо­го ви­пу­ще­но й вер­не­но в шко­лу.

I ось - до­сить бу­ло нi­се­нiт­ни­цi, ви­ди­мої дур­ни­цi про те, що хтось хо­че му­жицькi зем­лi вiд­да­ти жи­дам, щоб од­ра­зу все вiд­мi­ни­ло­ся, щоб цей страх му­жицький - не впус­ти­ти з рук зем­лю - за­ту­ма­нив зов­сiм го­ло­ви, за­бив усiм па­мо­ро­ки. I той са­мий Се­мен або Де­мид, що мо­же двад­цять ра­зiв заз­на­вав од йо­го за­по­мо­ги щи­рої бра­терської - сло­вом i дi­лом - цей Де­мид пiд­няв над йо­го го­ло­вою ло­ма­ку тiєю са­мою ру­кою, що вiн, Ко­рецький, ви­гоїв йо­му для чес­ної ро­бо­ти!..

Чи мо­же що бу­ти страш­нi­ше, без­на­дiй­нi­ше?

I хi­ба це з ним тiльки? Он уже є звiст­ки, - Пет­ро ка­зав, - про пог­ро­ми в Києвi й по iн­ших го­ро­дах. Скiльки мук, скiльки тяж­кої ти­та­нiч­ної пра­цi й бо­ротьби, не­чу­ва­них жертв во iм'я лю­бо­вi до во­лi й на­ро­ду i ось - тiльки блис­нув пер­ший про­мiнь во­лi й на­дiї на кра­ще жит­тя, той са­мий на­род, во iм'я яко­го вiд­бу­ва­ла­ся та див­на бо­ротьба, вiд­по­вi­дає на цей про­мiнь пог­ро­ма­ми, уби­ва­ючи своїх обо­рон­цiв i при­хильни­кiв та слух­ня­но йду­чи на на­ли­га­чi за ти­ми, що зав­сiг­ди во­ди­ли йо­го в тяж­ко­му яр­мi.

Вiл пiд'ярем­ний, те­пер вiн ви­раз­но по­ка­зує, що вiн раб не тiльки спо­кон­вiч­ний, але й до­вiч­ний, без­на­дiй­ний.

I сонце встане

I осквернену землю спалить -

згадалося йо­му. Тiльки то­дi, ко­ли мо­гу­че сон­це спа­ли­ло б цю оск­вер­не­ну зем­лю, ви­ни­щи­ло б код­ло вiч­но по­хи­ле­них ра­бiв i да­ло б жит­тя но­вiй, не рабськiй по­ро­дi - тiльки то­дi мож­на бу­ло б чо­гось спо­дi­ва­ти­ся. Але во­но, сон­це - во­но не прий­де i не спа­лить, i все бу­де, як бу­ло: бу­де раб i пан, кров i пог­ро­ми i кай­да­ни!..

Якби нi­чо­го цього не бу­ло, як­би вiн зос­тав­ся в тюр­мi або на­вiть зас­ла­но йо­го на Си­бiр, хоч би й на ка­тор­гу, - i то­дi б йо­му бу­ло лег­ше, нiж те­пер. I ко­ли б вiн уми­рав там, - i то­дi мiг би вi­ри­ти, що над йо­го тру­пом та­ки за­сяє ко­лись сон­це во­лi й щас­ли­во­го людсько­го жит­тя!..

А те­пер - як вiн мо­же те­пер вi­ри­ти?

Умерти, тiльки вмер­ти, щоб не зна­ти, не по­чу­ва­ти цього!..

Дощ од­но­ма­нiт­но, до­куч­но хлюс­кав по кат­ра­зi, де­ре­ва жа­лiб­но на­рi­ка­ли, мов хли­па­ючи сти­ха, i чор­на безп­рос­вiт­ня нiч на­ля­га­ла на ду­шу. Зоб­гав­ся, ску­лив­ся ще дуж­че й за­нi­мiв у нев­пин­но­му, без­мiр­но­му, ту­по­му й без­на­дiй­но­му бо­лi…

Не спав, хо­ча й не був при­том­ний. Як оп­ри­том­нiв, сi­рий свiт пох­му­ро­го ран­ку вже за­зи­рав крiзь щi­ли­ни в две­рях. Ус­тав i, хи­та­ючись, вий­шов з кат­ра­ги. До­щу вже не бу­ло, але зем­ля, лiс, не­бо - все бу­ло мок­ре, сi­ре, по­ви­те хма­ра­ми й ту­ма­на­ми.

Тремтiв, бо бу­ло йо­му хо­лод­но.

Десь да­ле­ко, в се­ре­ди­нi щось бо­лi­ло ту­по й гид­ко, але вiн уже знав, чо­го той бiль; го­ло­ва теж бо­лi­ла, бу­ла тяж­ка i не хо­тi­ла нi­чо­го ро­зу­мi­ти. Сiв на пеньку бi­ля кат­ра­ги, си­дiв трем­тя­чи.

Помалу хо­лод вер­тав йо­му свi­до­мiсть. Пi­шов до кри­нич­ки вми­ти­ся. На го­ло­вi, з лi­во­го бо­ку, во­лос­ся за­пек­ло­ся в кро­вi й заш­ка­руб­ло, мов ко­ра. Поз­ми­вав кров, де мож­на, тро­хи при­че­пу­ривсь. Вер­нув­ся до кат­ра­ги й на­дiв Пет­ро­ву чу­мар­ку, щоб зiг­рi­ти­ся, але не мiг.

Згадав за Та­лi­но­го лис­та й ви­тяг, щоб ще раз про­чи­та­ти. Пи­са­ла, що во­на й дi­ти цi­лi й здо­ро­вi, про­ха­ла не тур­бу­ва­ти­ся за їх i не од­вi­ду­ва­ти їх за­раз, а їха­ти прос­то до Києва: пев­не й за нею є дог­ляд, i йо­го мо­жуть у неї заб­ра­ти. Че­рез те са­ме й во­на приїде аж у Київ - там лег­ше бу­де по­ба­чи­ти­ся й не на­вес­ти на йо­го слiд… Ра­дi­ла, що йо­го пог­ром­ни­ки не за­ня­ли (це їй Пет­ро ска­зав), пiд­бадьорю­ва­ла йо­го, сил­ку­ва­ла­ся впев­ни­ти, що тро­хи зго­дом усе по­вер­неться на кра­ще…

- На кра­ще!.. - гiр­ко всмiх­нув­ся Ко­рецький. - Де во­на цiєї на­дiї на­би­рається?.. Ко­ли