Брат на брата - Борис Грінченко

своєму мiс­цi зши­ток з на­пи­сом на пер­шо­му бо­цi дру­ко­ва­ни­ми лi­те­ра­ми: "Да­рую тат­ко­вi Ко­рецько­му!" Це був зши­ток Во­лодько­вих ма­люн­кiв: там бу­ли - все з пiд­пи­са­ми - i "тат­ко, як вiн у шко­лу йде", i "ма­му­ся Лi­ду ве­де", i сам Во­лодько, i ба­ба Хим­ка з дi­дом Те­реш­ком, i Ка­тай - усi стра­шен­но по­хо­жi один на од­но­го, тiльки Ка­тай тро­хи од­рiз­нявсь од iн­ших. Усi бу­ли вер­ти­кальнi, а вiн го­ри­зон­тальний. Ко­рецький за­люб­ки зос­тав­ся б розг­ля­да­ти цi ма­люн­ки й ба­зi­ка­ти з дiтьми, але вже був час iти в го­род у ре­дак­цiю. Не­хо­тя взяв­ся за шап­ку. Але на по­ро­зi зуст­рiв йо­го Пет­ро, зблiд­лий i за­тур­бо­ва­ний.

- Що то­бi та­ке, Пет­ре? - зди­ву­вав­ся Ко­рецький.

- Ви нi­чо­го не чу­ли, Євге­не Пет­ро­ви­чу?

- Нiчого… А що?

- В го­ро­дi жи­дiв б'ють…

- Та нi!..

- Я оце тiльки з го­ро­ду… Хо­дять ху­лi­га­ни з дрюч­ка­ми, з ло­ма­ми… Роз­би­ва­ють крам­ни­цi, все, що там є, роз­тя­га­ють або тро­щать на га­муз… Жи­дiв, якi по­па­дуться, б'ють без жа­лю… Я сам од­но­го вби­то­го ба­чив…

- А що ж по­лi­цiя?

- Полiцiя… По го­ро­ду ка­жуть, що вий­шов доз­вiл на три днi жи­дiв би­ти… По­лi­цiя хо­дить слiд­ком та ди­виться… та смiється.

Корецький спо­важ­нiв… Ви­ди­ма про­во­ка­цiя…

- Та тут ще й у нас не без ли­ха, - ка­зав да­лi Пет­ро. - Вже з тих ху­лi­га­нiв кiлька душ i до нас при­бiг­ло… Зiб­ра­ли­ся в Се­ме­ню­ти… Там уже з ни­ми i Кар­пен­ко, i Ста­рос­тен­ко, i Ва­люш­ний…

- Як? Ва­люш­ний?.. Та вiн же…

- Еге, ми­ну­ло­ся!.. Те­пер уже кри­чать усi гур­том: "До­мок­ра­ти хо­чуть зем­лю в нас одiб­рать та жи­дам од­дать, - не по­пус­ти­мо!" Хо­дять ули­ця­ми, бi­лий хлак со­бi по­че­пи­ли… Приїхав ста­но­вий та їм на­зуст­рiч: "А што реб'ята, ка­кая сот­ня го­ру бе­ре: крас­ная чи чор­ная?" - "Чор­ная, ва­ше бла­го­ро­дiє!" "Хто у вас тут пер­вий за­чин­щик?" Во­ни всi: - "Учи­тель Ко­рецький!" "Ви йо­го пров­чiть, реб'ята!" - "Пров­чи­мо, ва­ше бла­го­ро­дiє, так, що не бу­де й ряс­ту топ­тать!" "Нет, за­чем так, - штоб че­го пло­хо­го не выш­ло: ви его только пот­ре­пай­те хо­ро­шенько!" - "Та ми вже знаєм як: не бу­де бiльш не то на мi­тин­гах, а й нi­як го­во­ри­ти!" "Ну, как знаєте! Креп­ко дер­жi­тесь… Ура!" - То­дi всi: ура! Вiн поїхав, а во­ни пiш­ли пiд мо­но­по­лiю та й ста­ли там пи­ти… Тре­ба пос­пi­ша­ти­ся, Євге­не Пет­ро­ви­чу, а то щоб ско­ро й тут во­ни не бу­ли…

- Євгене, що ж це?.. - по­чув­ся трем­тя­чий го­лос, i Ко­рецький по­ба­чив пе­ред се­бе зблiд­ле Та­лi­не об­лич­чя з ши­ро­ко розк­ри­ти­ми очи­ма.

Корецькому теж за­би­ло на мить дух, але вiн пе­ре­мiг­ся. Тро­хи по­мов­чав i про­мо­вив:

- Талю, то­бi тре­ба заб­ра­ти дi­тей i пi­ти звiд­си.

- А ти, Євге­не?.. А ти?..

- Я зос­та­ну­ся тут.

- Але ж по­ду­май, Євге­не: во­ни ж те­бе вб'ють!..

- Не вб'ють… Я по­ви­нен бу­ти тут, щоб спи­ни­ти їх, умо­ви­ти, вти­хо­ми­ри­ти… шко­лу збе­рег­ти… А ти йди!..

- Нi, в та­ко­му ра­зi i я по­вин­на тут бу­ти, i я зос­та­ну­ся!

- А про дi­ти й за­бу­ла, Та­лю? Во­ни ж мо­жуть так їх пе­ре­ля­ка­ти, що на все жит­тя зос­та­неться… - про­мо­вив Ко­рецький, по­ка­зу­ючи на Лi­ду, що спо­кiй­но гра­ла­ся з со­ба­кою, та на Во­лодька, що вже прис­лу­хав­ся до роз­мо­ви.

Таля гля­ну­ла на дi­тей i по­хи­ли­ла го­ло­ву…

- Але ж ти!.. Хо­дiм i ти з на­ми!.. - го­во­ри­ла во­на, вхо­пив­ши йо­го за ру­ку.

- Не мо­жу, моє сер­денько, - ти­хо вiд­ка­зав Ко­рецький, по­ма­лу виз­во­ля­ючи в неї свою ру­ку. - Не ба­ри­ся, - по­жа­лiй дi­тей!.. Iди до Пет­ра… Вiзьми з со­бою Хим­ку, хай во­на по­не­се Лi­ду… А Пет­ро про­ве­де вас…

- Треба спо­вiс­ти­ти на­ших, - ка­зав Пет­ро. - Я вже до де­ко­го по до­ро­зi за­бi­гав, та як на злiсть тiльки Яко­ва та Па­на­са до­ма й зас­тав… Ва­силь та Дмит­ро в го­ро­дi, Iван десь пi­шов… Тре­ба ще до де­ко­го…

- Але по­пе­ред усього од­ве­ди їх… Дi­ти вже бу­ли го­то­вi, - мож­на бу­ло йти. Але Та­ля знов спи­ни­ла­ся.

- Євгене! що з то­бою бу­де?

- Нiчого не бу­де… Я їх умов­лю… Iдiть!

Вiн по­цi­лу­вав жiн­ку, дi­тей, що нi­чо­го не ро­зу­мi­ли, i по­вiв їх з ха­ти в са­док. Пiш­ли не ву­ли­цею, а че­рез яр. Ко­рецький сто­яв на хвiрт­цi i ди­вив­ся їм ус­лiд. Пi­дож­дав, по­ки яр пе­рей­шли раз, уд­ру­ге i пок­ри­лись за вер­ба­ми на го­ро­дах, - то­дi за­вер­нув­ся до­до­му.

Дома нi­ко­го не бу­ло, бо й дiд Те­реш­ко одп­ро­сив­ся ще зран­ку зад­ля сво­го дi­ла до­до­му. Ко­рецький прой­шов у клас, обiй­шов йо­го мовч­ки, вер­нув­ся на­зад у свою свiт­ли­цю, прой­шов i по їй, по­тор­кав по­ли­цi з книж­ка­ми… пе­рей­шов до Та­лi­ної ха­ти, пог­ля­нув на ди­тя­чi лiж­ка, по­тор­кав за­сув на вiк­нах… i сха­ме­нув­ся: чо­го це вiн хо­де? Тре­ба не хо­ди­ти та ди­ви­ти­ся, а по­ду­ма­ти, що ро­би­ти.

Вернувся до своєї ха­ти, сiв бi­ля сто­лу. Вiн зас­по­ко­ював Та­лю, але сам не був спо­кiй­ний. На­дi­яв­ся, що вмо­вить їх, але…

Якби бу­ли то­ва­ри­шi з гро­мад­ки, йо­го уч­нi, - мож­на бу­ло б од пог­ром­ни­кiв од­би­ти­ся: пев­не їх уже не так ба­га­то… Але їх не­ма… та й обо­ро­ни­ти­ся нi­чим - з го­ли­ми ру­ка­ми не обо­ро­ниш­ся… Нi, ко­ли вiн чим пе­ре­мо­же, то сло­вом… не сло­вом влас­не, а всiм своїм по­пе­ред­нiм жит­тям, усiм, що вiн тут ро­бив i зро­бив… Ад­же гро­ма­да не раз йо­му дя­ку­ва­ла… Так, гро­ма­да… Але вiн ма­ти­ме тут дi­ло не з гро­ма­дою, а з пог­ром­ни­ка­ми - з зви­чай­ни­ми ху­лi­га­на­ми або з людьми, до­ве­де­ни­ми до ху­лi­ганст­ва брех­нею про вiд­да­ну жи­дам зем­лю…

Ще й з п'яни­ми… Що та­ким лю­дям уся йо­го по­пе­ред­ня ро­бо­та, все йо­го жит­тя?

Одначе не мож­на ж так зос­та­ва­ти­ся, тре­ба ж щось ро­би­ти, при­го­ту­ва­ти­ся до бо­ротьби!..

Приготуватися до бо­ротьби… про­ти ко­го? Про­ти то­го на­ро­ду, з яким уку­пi хо­тiв ста­ти за йо­го пра­во жи­ти людським жит­тям?

Нi, це не мо­же бу­ти!.. Щоб тi са­мi лю­ди, з яки­ми вiн дев'ять ро­кiв жив, як свiй, пра­цю­вав, якi зна­ють усе йо­го жит­тя i всю йо­го при­хильнiсть до їх, щоб цi са­мi лю­ди прий­шли йо­го роз­би­ва­ти?!.. Це щось не­людське, щось та­ке, що не мiс­титься у йо­го в го­ло­вi, чо­го вiн зро­зу­мi­ти не мо­же. Це не мо­же бу­ти!

А в ду­шi по­чу­вав, що це бу­ти мо­же, пев­ний був, що це наб­ли­жається…

З ули­цi по­чув­ся го­мiн… Спер­шу ти­хий, по­тiм усе дуж­чий та дуж­чий…

Устав, пi­дiй­шов до вiк­на… Го­мiн по­бiльшав, чу­ти бу­ло ба­га­то го­ло­сiв, але нi­ко­го не бу­ло вид­ко за за­во­рот­кою.

Корецький вий­шов на рун­дук i вiд­ра­зу по­ба­чив, ступ­нiв п'ятде­сят од се­бе, стов­пи­ще.

Попереду, га­ла­су­ючи, без шап­ки, розх­рис­та­ний i ви­ди­мо п'яний, швид­ко йшов ви­со­кий ху­дий чо­ло­вiк з роз­куд­ла­ною бi­ля­вою бо­ро­дою. Вiн ви­ма­ху­вав ру­ка­ми i раз у раз ви­гу­ку­вав: