Брат на брата - Борис Грінченко

бу­ли здо­ро­вi, во­на та­кож… Дру­го­го вчи­те­ля в шко­лу до­сi не прис­ла­ли й во­на, як мог­ла, са­ма справ­ля­ла­ся з усiєю ро­бо­тою. Це бу­ло й доб­ре: ко­ли б прис­ла­но вчи­те­ля, труд­нi­ше бу­ло б Ко­рецько­му вер­ну­ти­ся на ста­ру свою по­са­ду. Ну, але завт­ра вiн шко­ля­рiв не по­ба­чить: до­вi­дав­ши­ся вже опiвд­нi про ма­нi­фест, во­на за­раз пус­ти­ла дi­тей до­до­му, зро­бив­ши їм зад­ля та­кої по­дiї на завт­ра свя­то, а са­ма мер­щiй у го­род… Як ста­ви­ли­ся дi­ти до ареш­ту сво­го вчи­те­ля? О, ду­же доб­ре! Вiн не мо­же со­бi уяви­ти, як ду­же по­ши­ри­ла­ся те­пер свi­до­мiсть у їх на се­лi. Пам'ятає, як пе­ред дво­ма ро­ка­ми зроб­ле­но трус у лi­ка­ре­во­го си­на-сту­ден­та й ареш­то­ва­но йо­го? То­дi тем­но­та сiльська ка­за­ла, що вiн "хвальши­вi бу­маж­ки ро­бив". Те­пер же, як йо­го ареш­то­ва­но, то по се­лу скрiзь так i ка­за­но: "заб­ра­но, бо за му­жицьку во­лю ос­ту­павсь". Дi­ти ж це чу­ють… ну, та й ду­же во­ни йо­го, Євге­на, люб­лять… Це, що вiн вер­тається, на­ро­бить їм ба­га­то ра­до­щiв, - от вiн по­ба­чить…

Як їх ор­га­нi­за­цiя? О, дух у їй чу­до­вий! Бу­ло кiлька збi­рок. Три­чi зби­ра­ли­ся в лi­сi на Пет­ро­вiй па­сi­цi. Во­на не на всiх збiр­ках бу­ла, але це дар­ма; там те­пер усiм по­ряд­кує Пет­ро. Та­кий, як i по­пе­ре­ду, бiльш ду­має, а ма­ло го­во­рить, та кож­не сло­во до дi­ла. О, вiн знає, як тре­ба по­ряд­ку­ва­ти, - вiн ще дуж­че їх згур­ту­вав!..

I Якiв… Та­кий та­ла­но­ви­тий хло­пець, до­теп­ний, тiльки. час­то гост­рий i не­так­тов­ний. Дар­ма, - Пет­ро все за­ла­год­жує. Вiн най­свi­до­мi­ший i най­не­по­хит­нi­ший за всiх бу­де.

- Знаєш, Яко­ва та Йва­на, Пет­рен­ко­во­го Йва­на… їх кли­ка­но на до­пит - за те­бе пи­та­ли­ся… Чо­му са­ме їх, а не ко­го iн­шо­го, - ми не мог­ли зро­зу­мi­ти… Во­ни пре­гар­но там по­во­ди­ли­ся i те­пер тiльки пiдс­мi­ю­ються з тих…

- А вза­га­лi се­ля­ни як? - пи­тав­ся Ко­рецький, на­хи­ля­ючи­ся до Та­лi i при­гор­та­ючи її до се­бе близько, близько…

- Слухай, пош­тар же… - ше­по­тi­ла во­на, пру­ча­ючись.

- Вiн ку­няє, - смi­ючись од­ка­зав Ко­рецький, цi­лу­ючи її в очi. - Ну, то як же вза­га­лi се­ля­ни?

- О, в то­му ж то й си­ла!.. На­ша ор­га­нi­за­цiя… трьох де­сят­кiв душ у їй ще не­ма… а зу­мi­ла при­гор­ну­ти до се­бе все се­ло… Тiльки та­кi ба­га­ти­рi, як Се­ме­ню­та, Ста­рос­тен­ко, Кар­пен­ко, - тiльки тi дер­жаться ок­ре­мо й во­ро­же… вся бiд­но­та пiш­ла за на­ши­ми… У гро­ма­дi - ку­ди на­шi, ту­ди й уся гро­ма­да… Бач, я ж iще й не ска­за­ла!.. Яка я роз­зя­ва!.. Не­дав­но ж уся гро­ма­да пос­та­но­ви­ла: ви­ма­га­ти, щоб те­бе ви­пу­ще­но й вер­не­но в шко­лу… Спи­са­ли пос­та­но­ву й пос­ла­ли… Ба­га­ти­рi та їхнi по­ли­га­чi - чер­но­со­тен­ни­ки - хо­тi­ли бу­ли про­тес­ту­ва­ти, та гро­ма­да так на їх за­гу­ка­ла!.. Ур­ва­ла­ся вже їм ни­точ­ка!.. На­шi го­ру взя­ли… Ах, Ге­ню!..

Голос у Та­лi ра­дiс­но трем­тiв, як во­на швид­ко про все це роз­ка­зу­ва­ла, її справ­дi об­нi­ма­ла без­мiр­на ра­дiсть - i то­го, що Євген вер­нув­ся, i то­го, що конс­ти­ту­цiя, i то­го, що в їх на се­лi так гар­но!..

- Ах, Ге­ню!.. Ро­зу­мiєш ти? Те­пер уже зов­сiм не те!.. Зов­сiм!..

I во­на сi­па­ла Євге­на за ру­ку i все роз­ка­зу­ва­ла й роз­ка­зу­ва­ла, пе­ре­ли­ва­ючи своє по­чу­ван­ня i в йо­го, при­му­шу­ючи й йо­го трем­тi­ти ра­дiс­ним трем­тiн­ням. I враз се­ред опо­вi­дан­ня зас­мi­яла­ся, са­ма се­бе пе­ре­пи­нив­ши:

- Нi, ти не знаєш… Прос­то ди­во!.. Сте­пан Ва­люш­ний… ну, отой - Сту­ка­чiв зять… Ро­зу­мiєш, при­хо­дить ко­лись… "Дай­те ме­нi со­цi­ал-де­мок­ра­ти­чеську прок­ла­ма­цiю". - "Не­ма, - ка­жу, - в ме­не со­цi­ал-де­мок­ра­ти­чеської прок­ла­ма­цiї!" "Ду­же по­га­но, - ка­же, - тре­ба, щоб бу­ла, бо на­ша пар­тiя за де­мок­ра­ти­чеську рес­пуб­лi­ку стоїть". "А яка ж ва­ша пар­тiя?" - пи­таю. "Як то - яка? На­ша со­цi­ал-де­мок­ра­ти­чеська ро­сiй­ська пар­тiя… До нас агi­та­тор приїздив i за­вiв у нас пар­тiю…" Ду­ма­ла, що поб­рi­хує, як зви­чай­но… Роз­пи­та­ла­ся - аж нi. Слу­жив вiн щось мi­ся­цiв зо два чи зо три в го­ро­дi… чи на за­во­дi, чи двор­ни­ком десь, - не знаю до­ла­ду… Вер­нув­ся на се­ло вже з кни­жеч­ка­ми, а то­дi й справ­дi за йо­го слi­дом приїздив аж двi­чi агi­та­тор, ор­га­нi­зу­вав їх… На дру­гiй збiр­цi бу­ло там кiлька й на­ших… та во­ни не прис­та­ли.

Таля гля­ну­ла на хлоп­ця-пош­та­ря, що дрi­мав на пе­ред­ку, i, зов­сiм при­ту­лив­шись на гру­ди до чо­ло­вi­ка, за­го­во­ри­ла тих­ше:

- Був i в ме­не… той агi­та­тор… Умов­ляв, щоб i ми до їх… Звiс­но, я ка­жу, що нi… А вiн усе впев­няє: ввесь на­род вже свi­до­мо гор­неться до со­цi­ал-де­мок­ра­тиз­му i не­за­ба­ром, ка­же, ви опи­ни­тесь з своєю ма­ленькою куп­кою зов­сiм са­мот­нi­ми "за бор­том…" Са­ме во­но! - ду­маю со­бi…

- Багато ж там лю­дей? - спи­тав­ся Ко­рецький.

- Вони ка­жуть, що бiльш як сто… Але Пет­ро до­вi­дав­ся пев­не, що тiльки со­рок сiм.

- Все ж до­сить ба­га­то за та­кий ко­рот­кий час.

- О, во­ни ду­же рух­ли­вий на­род! Бi­га­ють, ме­ту­шаться, раз у раз у їх збiр­ки, лi­те­ра­ту­ри ба­га­то…

- Не знаєш, хто там у їх? Та­ля наз­ва­ла де­ко­го.

- Так со­бi лю­ди, - про­мо­вив Ко­рецький. - Ну, та все ж доб­ре, що во­ни во­ру­шать людську дум­ку.

- Та це доб­ре… по­га­но тiльки, що тро­хи за­ди­ра­ються з на­ми… А зав­зя­тий на­род. Ва­люш­ний, дак той на­вiть та­ке ка­же: "Знаємо ми ваш пар­ла­мен­та­ризм!" - "Та що ж ти знаєш?" - пи­тає Пет­ро. "Гос­подст­во бур­жу­азiї, - ка­же, - а вас ми роз­ка­си­руємо!"

Євген i Та­ля обоє зас­мi­яли­ся, уяв­ля­ючи со­бi Ва­люш­но­го з йо­го вит­рiш­ку­ва­ти­ми очи­ма, з йо­го наївною вi­рою, що над скар­ба­ми го­рять свiч­ки вно­чi й че­рез те вiн та­ки най­де ко­лись скарб, i з фра­за­ми про "пар­ла­мен­та­ризм" i "гос­подст­во бур­жу­азiї".

Вже смер­ка­ло­ся. Во­ни їха­ли в тем­ря­вi м'якою на­ко­че­ною до­ро­гою, бли­зенько при­гор­нув­шись од­не до од­но­го. Хло­пець-пош­тар дав­но вже дрi­мав, по­хи­ту­ючись на пе­ред­ку, i ко­нi са­мi со­бi бiг­ли доб­ре знай­омим шля­хом. Ось уже за­миг­тi­ли пе­ред ни­ми вог­ни­ки в вiк­нах ла­динських хат, i не­за­ба­ром во­ни в'їха­ли в се­ло. Пош­тар про­ки­нув­ся, свис­нув на ко­ней, ляс­нув ба­то­гом, i ко­нi по­бiг­ли швид­ше.

Дарма, що бу­ден­ний день, а на ву­ли­цi бу­ло чи­ма­ло на­ро­ду, най­бiльше чо­ло­вi­кiв, i всi про вi­щось жва­во роз­мов­ля­ли. Ко­рецький зро­зу­мiв, що це - вiд­гук сьогод­нiшньої по­дiї. Вiн би за­люб­ки спи­нив­ся по­го­во­ри­ти з ни­ми, та до­до­му тяг­ло ще дуж­че. I во­ни швид­ко ми­на­ли лю­дей, здо­ров­ка­ючи­ся з ни­ми. Дех­то пiз­нав Ко­рецько­го, i в тем­ря­вi чу­ли­ся го­ло­си:

- Дивись: учи­тель!.. Вер­нув­ся!.. Вже ви­пус­ти­ли… Ось на­реш­тi й шко­ла. Та по­ло­ви­на, де клас, тем­на, а дру­га, де їх квар­ти­ра, ди­виться ве­ли­ки­ми ос­вi­че­ни­ми вiк­на­ми, їх до­жи­да­ють.

Конi спи­ни­ли­ся пе­ред рун­ду­ком. Ко­рецький пер­ший збiг на схiд­цi й ки­нув­ся в ха­ту. Спи­нив­ся на мить, зас­лiп­ле­ний свi­том… Бу­ло пов­но лю­дей… Стiл се­ред ха­ти… са­мо­вар па­рує на сто­лi…

- Євген Пет­ро­вич приїха­ли!..