Брат на брата - Борис Грінченко

I

Учитель ла­динської шко­ли Євген Ко­рецький, про­ки­нув­ши­ся в своїй ка­ме­рi 18-го лис­то­па­да 1905-го ро­ку, за­раз зга­дав, що сьогод­нi як­раз ви­хо­дить два мi­ся­цi, вiд­ко­ли вiн по­павсь у не­во­лю. Вiн поїхав до Києва, пот­ра­пив ту­ди са­ме то­дi, як вий­шов ма­нi­фест 6-го серп­ня про Дер­жав­ну Ду­му. Всi ро­зу­мi­ли, що пiс­ля всього то­го, що бу­ло - пiс­ля кри­ва­вої вiй­ни в Маньчжу­рiї, ро­ку нап­ру­же­ної бо­ротьби до­ма, пiс­ля всiх тих вiч, страй­кiв, бун­та­цiй, по­же­жi й кро­вi, не­са­мо­ви­тих пог­ро­мiв i на­род­них бун­тiв, - пiс­ля всього то­го це бу­ло за­над­то ма­ло, за­над­то блi­до. Ко­жен ро­зу­мiв, ба­чив, що це не мо­же нi­ко­го за­до­вольни­ти, що всi країни, всi на­ро­ди ве­ли­чез­ної дер­жа­ви, стис­не­нi й до­сi в ста­рих пу­тах, не зас­по­ко­ю­ються цим ма­лим здо­бут­ком i спра­ва вiд­бу­ва­ти­меться й да­лi… Лю­ди з за­па­лом чи­та­ли прок­ла­ма­цiї, в яких по­яс­ня­ло­ся, че­рез що ре­фор­ма не мо­же, i не по­вин­на нi­ко­го за­до­вольни­ти…

З та­кою прок­ла­ма­цiєю в ки­ше­нi, з куп­кою но­вих кни­жок на по­лi­тич­нi те­ми та з па­пе­ром, олiв­ця­ми й пiд­руч­ни­ка­ми, куп­ле­ни­ми в шко­лу, їхав Ко­рецький з Києва; i як вий­шов з ва­го­ну на вок­зал у своєму не­ве­лич­ко­му го­ро­дi, - за­раз же йо­го ареш­то­ва­но.

На до­пи­тах йо­му ка­за­но:

- А, вы там конс­ти­ту­ци­он­ные при­го­во­ры сос­тав­ля­ете!.. На­род­ные изб­ран­ни­ки!.. Шко­ла ук­ра­инс­кая!.. Конт­роль над бю­рок­ра­ти­ею!.. Ну-с, - так обож­ди­те нем­но­го: вы очень по­то­ро­пи­лись!..

Вiдома рiч, що й ареш­то­ва­но йо­го най­бiльше че­рез ту спра­ву з "конс­ти­ту­ци­он­ным при­го­во­ром". Звiс­но, справ­ник уже дав­но на­ма­гав­ся в шкiльнiй ра­дi, щоб Ко­рецько­го ски­ну­то з учи­те­лю­ван­ня… Але все ж ця спра­ва на­ро­би­ла то­дi ве­ли­ко­го ше­лес­ту в їх не­ве­лич­ко­му го­ро­дi. Ко­рецьким i йо­го се­лом за­цi­ка­ви­ли­ся пос­ту­по­вi лю­ди з мiс­це­вої iн­те­лi­ген­цiї… Пiш­ла спра­ва на­вiть у пре­су, - ну, звiс­но, що все це взя­то бу­ло до ува­ги, i Ко­рецький му­сив "обож­дать нем­но­го" та й до­жи­дає вже два мi­ся­цi…

За цi два мi­ся­цi йо­му тiльки раз доз­во­ле­но по­ба­чи­ти­ся з жiн­кою - на де­сять хви­лин при жан­дар­мi… На­вiть дi­тей не пус­ти­ли, хоч Та­ля взя­ла бу­ла обох… То­дi ще її не прог­на­ли з шко­ли, де во­на бу­ла в йо­го по­мiч­ни­цею; але тiльки че­рез те, що за неї в шкiльнiй ра­дi ос­ту­пив­ся Мо­ловський… Дру­го­го ра­зу йо­го мо­же не бу­ти, i то­дi… З чо­го ж то­дi во­ни жи­ти­муть? А мо­же вже й те­пер тре­ба про це пи­та­ти­ся? Хi­ба вiн знає? Скiльки вже ча­су нi­яких звiс­ток з во­лi! Спер­шу вiн мав де­якi, бо при­хо­ди­ли до тюр­ми но­вi ареш­то­ва­нi. Знав, що з Япо­нiєю вже за­ми­ри­ли, знав про вся­кi роз­ру­хи… Але от уже три тиж­нi нi­ко­го но­во­го не при­во­дять, заб­ра­ли й тих, що си­дi­ли з ним у ка­ме­рi, - нi га­зет, нi лю­дей: нi­чо­го не знає, що дiється за ци­ми му­ра­ми.

Знає тiльки, що там жит­тя ки­пить, лю­ди бо­рються, до­би­ва­ються… Го­рi­ла йо­го ду­ша, по­ри­ва­ючи­ся й со­бi ту­ди ж… Хо­тi­ло­ся ро­би­ти й бо­ро­ти­ся i бу­ло страш­но жал­ко за своїм се­лом. Дев'ять ро­кiв ви­був вiн там у шко­лi. Ба­га­то йо­го шко­ля­рiв єсть та­ких, що куп­чаться ко­ло йо­го й Та­лi, як од­на ду­хов­на сiм'я. Скiльки книг з їми про­чи­та­но, скiльки роз­мов бу­ло!.. Тро­хи знан­ня та­ки да­но їм… Вiн з Та­лею пе­ре­да­ли їм час­ти­ну сво­го влас­но­го я, во­ни мов уже рiд­нi їм зро­би­ли­ся - як же не жал­ко їх по­ки­да­ти? А над­то те­пер, ко­ли ввесь на­род зво­ру­шив­ся, рветься до кра­що­го жит­тя, ко­ли їм усiм так тре­ба до­по­мо­ги - сло­вом i дi­лом… Звiс­но, -

Раз доб­ром на­ли­те сер­це

Вiк не про­хо­ло­не! -

нiщо не змо­же зни­щи­ти зов­сiм ту на­цi­ональну й по­лi­тич­ну свi­до­мiсть, яку да­ли во­ни вдвох своїм уч­ням, але все ж на­род жи­ве в та­кiй страш­нiй тем­ря­вi, що се­ред неї лег­ко зблу­ка­ти­ся на­вiть то­му, хто, здається, нi­би й знає до­ро­гу!.. I так би хо­тi­ло­ся їх усiх ба­чи­ти… Най­бiльше Пет­ра та Яко­ва.

Та де там їх по­ба­чиш, ко­ли й Та­лi до йо­го не пус­ка­ють… дi­тей на­вiть!.. Чо­го ж уже дi­тей не пус­ти­ли? Що тiї дi­ти мог­ли вдi­яти? I де во­ни те­пер усi троє? Чи здо­ро­вi? Ще нi­ко­ли не бу­ло йо­му так сум­но, так жа­лiс­но-бо­лю­че без їх… без ти­хих Та­лi­них очей, без ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня ди­тя­чо­го…

Хоч би на хви­ли­ну, на од­ну хви­ли­ну по­ба­чи­ти!..

Сiрi бруд­нi му­ри - за­гид­же­нi, зап­ля­ма­нi, хо­лод­нi - стис­ка­ли йо­го з усiх бо­кiв. Тiльки там, крiзь гра­ти не­ве­лич­ко­го вiк­на, ви­со­ко, ма­ло не пiд сте­лею, вид­ко бу­ло клап­тик бла­кит­но-ясно­го не­ба з кiн­чи­ком бi­лої хмар­ки, по кра­ях про­зо­рої, як сер­па­нок. Осiн­нiй день удав­ся теп­лий, со­няч­ний i зда­вав­ся Ко­рецько­му тут, се­ред цiєї бруд­ної тем­ря­вої ка­ме­ри, не осiн­нiм, а вес­ня­ним. Дум­ка не­са­мо­хiть на­га­ду­ва­ла об­си­па­нi бi­лим цвi­том виш­нi, за­паш­нi, блис­ку­чi лис­точ­ки на бе­ре­зах i дов­гi срiб­ляс­тi вi­ти вер­бо­вi, по­хи­ле­нi над мо­ло­ди­ми го­мiн­ли­ви­ми хви­ля­ми ве­се­лої рiч­ки, що по­ви­лась се­ред ши­ро­кої зе­ле­ної лу­ки з роз­ки­да­ни­ми по їй пля­ма­ми жов­тих квi­ток. Яке все бу­ло гар­не, без­мiр­но-прек­рас­не, вес­ня­не… Як же без йо­го жи­ти? Хi­ба ж це мож­на? Хi­ба ж ри­ба мо­же без во­ди жи­ти? О, як вiн те­пер ро­зу­мiв, як доб­ре ро­зу­мiв тих не­щас­ли­вих!.. Не­пе­ре­мож­ною си­лою тяг­ло їх з тю­рем­них му­рiв, i во­ни йшли нi на що не зва­жа­ючи - iш­ли пiд ку­лi вар­то­вих, на го­лод i блу­ка­ни­ну в си­бiрськiй тай­зi, не спи­ня­лись пе­ред смер­тю своєю чи чу­жою, що­би тiльки по­ба­чи­ти над со­бою ши­ро­ку бла­кить не­бес­ну, що­би по­чу­ти по­вi­ван­ня вiльно­го вiт­ру, що­би при­пас­ти на­му­че­ни­ми грудьми до ма­те­рi-зем­лi й цi­лу­ва­ти її, цi­лу­ва­ти бо­же­вiльни­ми по­цi­лун­ка­ми, хо­ва­ючи ли­це в па­ху­чiй мо­ло­дiй тра­вi!.. О, за один та­кий день мож­на йти на все, зро­би­ти все!..

Брязнули клю­чi ко­ло две­рей, грюк­нув за­сув. При­не­се­но зви­чай­ний ура­нiш­нiй чай.

- Горяченького! - про­мо­вив сол­дат-дог­ля­дач, став­ля­чи на стiл жес­тя­ний чай­ник i кла­ду­чи фран­зо­лю.

Корецький нi­чо­го не вiд­ка­зав йо­му. Ма­ши­нально, не ду­ма­ючи про те, що ро­бить, став по­ра­ти­ся з чаєм, по­тiм шви­денько ви­пив йо­го, мов роб­ля­чи те, чо­го не мiг не зро­би­ти з по­вин­нос­тi, лiг на лiж­ко, зап­лю­щив очi i зно­ву по­чав мрi­яти.

А що, як­би справ­дi спро­бу­ва­ти? Не всi ж уте­чi кiн­ча­ються не­щас­ли­во. Бо до­ки йо­го тут дер­жа­ти­муть, це не­вi­до­мо. Мо­же на­вiть заш­лють ку­дись на пiв­нiч або на Си­бiр… ку­дись мiж яку­ти… Хi­ба там мен­ше не­без­печ­нос­тi смер­тi? Аби гру­бий дес­пот-тю­рем­ник ви­явив свою гру­бiсть тро­хи в бiльшiй мi­рi, а не­вiльник зап­ро­тес­ту­вав про­ти цього, - от уже й го­то­ва якась якутська тра­ге­дiя… А як­би за­раз вир­ва­ти­ся ту­ди - на зе­ле­нi лу­ки, пiд со­няч­не не­бо! О!..

Вiн зiр­вав­ся з лiж­ка i обiй­шов ка­ме­ру по­пiд му­ра­ми, ози­ра­ючи їх. О, ду­же мiц­нi! Вiн спи­нив­ся