Брат на брата - Борис Грінченко

Корецький по­чав при­га­ду­ва­ти со­бi, що вiн са­ме ба­чив, про­хо­дя­чи дво­ром, уяв­ляв план йо­го, та нi­як не мiг до­ро­зу­му­ва­ти­ся, де са­ме вiн опи­нив­ся б, ко­ли б iз­лiз мо­ту­зом з вiк­на у двiр. Здається, це вiк­но з при­чiл­ку. Ко­ли так, то то­дi, став­ши на зем­лi, вiн по­ви­нен прой­ти до ро­гу бу­дiв­лi, пе­рей­ти дво­ром до се­редньої бра­ми, нею всту­пи­ти в дру­гий двiр, то­дi зно­ву бра­ма й аж то­дi во­ля.

Так. Але ж са­ме в йо­го пiд вiк­ном хо­дить вар­то­вий, бi­ля пер­шої бра­ми дру­гий, а бра­ма замк­не­на i ключ у во­ро­та­ря… так са­мо й з дру­гою бра­мою. На­реш­тi там, за ос­танньою бра­мою, зно­ву вар­то­вий…

Що ж вiн з ни­ми з усi­ма ро­би­ти­ме? По­пе­ред усього свiй вар­то­вий, той, що пiд вiк­ном… Ко­рецький ус­тав i пi­дiй­шов до вiк­на… Ось чу­ти йо­го хо­ду. Вiн об­хо­дить час­ти­ну бу­дин­ку: про­хо­дить проз вiк­но, за­вер­тає за рiг, то­дi зно­ву на­зад проз вiк­но й за­вер­тає за дру­гий рiг, стрi­ва­ючи­ся з дру­гим вар­то­вим. Ну, то тре­ба…

А що це за га­лас та­кий там, на во­лi? Мов який яр­ма­рок чи ба­зар. Але тут, - вiн доб­ре знає, - нi­ко­ли не бу­ває нi яр­мар­кiв, нi ба­за­рiв… А та­кий га­лас, мов ве­ли­чез­не стов­пи­ще лю­дей го­мо­нить i ви­гу­кує… Нi, вже за­тих­ло.

Дак тре­ба ско­рис­ту­ва­ти­ся з то­го ча­су, як вар­то­вий за­вер­тає за рiг тюр­ми й не мо­же ба­чи­ти йо­го вiк­на. Чи мож­на встиг­ну­ти?

Але га­лас на во­лi не вти­хає. Чу­ти якiсь ок­ре­мi ви­гу­ки, тiльки не роз­бе­реш що… А! до­га­давсь: це пев­не не на во­лi, а в дво­рi: при­ве­ли або ви­во­дять ве­ли­кий гурт реш­тан­тiв, во­ни стов­пи­лись у дво­рi й чо­гось га­ла­су­ють… Мо­же сва­ряться про­мiж се­бе… мо­же з на­чальством ла­ються, "не­по­ви­но­ве­нiє ока­зу­ють", як ка­же дог­ля­дач, а мо­же так прос­то га­ла­су­ють…

Ану, по­ра­хує ще вiн, скiльки ча­су вар­то­вий бу­ває за ро­гом тюр­ми. Пi­дож­дав, по­ки вар­то­вий, зда­ва­ло­ся йо­му, пi­дiй­шов до ро­гу бу­дiв­лi й по­чав ра­ху­ва­ти. Раз, два, три… на­ра­ху­вав усього сто трид­цять один… То тре­ба дер­жа­ти вiрьовку на­по­го­то­вi, прив'яза­ну… За яких 15 - 20 се­кунд мож­на бу­ти вже вни­зу, до­лi - са­ме то­дi, як вар­то­вий бу­де за зад­нiм ро­гом, i про­бiг­ти до бра­ми…

- Щоб на­бiг­ти на дру­го­го вар­то­во­го, що стоїть на тiй бра­мi, - пiд­ка­зав вiн сам со­бi. - Нi, це дур­ни­ця, з цього нi­чо­гi­сiнько не бу­де.

То це ввесь йо­го план руй­нується й не­ма нi­яко­го спо­со­бу?

Але що це?.. Знов крик iще дуж­чий…

- Урра-а-а!..

Чого тi реш­тан­ти ра­дi­ють? Не ро­зу­мiє!… Якась дур­ни­ця!..

Хiба пiд­ко­па­ти­ся? Ще б пак, - з дру­го­го по­вер­ху!.. Про­би­ти по­мiст i про­лiз­ти в пер­ший по­верх… там си­дять "уго­лов­нi"… тре­ба, щоб i во­ни зго­ди­ли­ся тi­ка­ти… Ну, але з їми спра­ва не­без­печ­на: ко­ли б на­вiть i зго­ди­ли­ся, то в їх зав­сiг­ди так трап­ляється, що во­ни ко­гось за­дав­лять або за­рi­жуть… яко­гось вар­тов­ни­ка, або що… ну, а вiн - уби­ва­ти лю­ди­ну… Нi-нi, - з ни­ми тре­ба об­ли­ши­ти!..

Ну, а якi ж iн­шi спо­со­би? Прос­то ко­ри­до­ром?..

Але все ж бра­ми з вар­то­вим не ми­неш! - зно­ву сам се­бе пе­ре­пи­нив. - Яким би спо­со­бом не вий­ти, - зав­сiг­ди вий­деш у двiр, а з дво­ру бра­ма з вар­то­вим не­ми­ну­ча… Не­ми­ну­ча, - пiдк­рес­лив вiн сло­во дум­кою.

Безнадiя вже впи­ва­лась йо­му в ду­шу, всмок­ту­ва­лась у неї, мов п'явка в тi­ло… Лiг на лiж­ку, за­ки­нув ру­ки за го­ло­ву, зап­лю­щив очi. Не хо­тiв ду­ма­ти, не хо­тiв по­чу­ва­ти… Але по­чу­вав - її, ту п'явку, що всмок­та­лась у ду­шу…

Скiльки ще бу­де тут? Мi­сяць? Пiв­ро­ку? Рiк? По­ки впа­де ре­жим?

Поки впа­де!

Вiрив, що це бу­де, що не­ми­ну­ча це рiч, але ко­ли во­на здiється?.. Всьому є кi­нець, але ко­ли вiн бу­де?

А ги­ну­ти тут, або там, - се­ред си­бiрських тундр, да­ле­ко вiд рiд­но­го краю!..

Коло две­рей заб­ряз­ка­ло зам­ком, грюк­нув, од­су­ва­ючи­ся, за­сув. Чо­го це во­ни зно­ву пруться? Зви­чай­но ж у та­кий час не хо­дять, а сьогод­нi спо­кою не да­ють!

Не во­рух­нув­ся i на­вiть не розп­лю­щив очей, як хтось увiй­шов до ка­ме­ри.

- Вас тре­бу­ють у кон­то­ру, - по­чув­ся го­лос.

Корецький розп­лю­щив очi, - пе­ред ним сто­яв один з дог­ля­да­чiв.

- Чого?

- Не мо­гу знать… тре­бу­ють… i щоб не­мед­ле­но…

- Може жан­дарський офi­цер приїхав?

- Не мо­гу знать…

Корецький лi­ни­во, не­хо­тя пiд­вiв­ся, взяв бри­ля й пi­шов по­пе­ре­ду, а за їм слiд­ком дог­ля­дач. Пе­рей­шли ко­ри­до­ром, зiй­шли вниз у двiр. Вiн був по­рож­нiй. А де ж тi реш­тан­ти, що га­ла­су­ва­ли?

- Що тут у дво­рi за крик був? Реш­тан­ти чи що кри­ча­ли? - за­пи­тав­ся вiн у дог­ля­да­ча.

- Не мо­гу знать… - од­ка­зав той зви­чай­ною фра­зою, а то­дi, тро­хи по­мов­чав­ши, до­дав: - То не в дво­рi… там, на ву­ли­цi, зна­чить, крик…

- Чого ж?..

Той стис­нув пле­ча­ми.

- Без по­ня­тiя на­род… Вольнєнiя…

Може б вiн ка­зав ще що, але в цю мить до їх пi­дiй­шов стар­ший дог­ля­дач, i вiн за­мовк. Пiш­ли втрьох по схiд­цях на­го­ру, i не­за­ба­ром Ко­рецький опи­нивсь у кон­то­рi, - в не­ве­ли­кiй бруд­нiй ха­тин­цi.

Вгорi на стi­нах два ста­рi царськi порт­ре­ти, якiсь iнст­рук­цiї в рям­цях, - їх так по­за­сид­жу­ва­ли му­хи, що вже ма­буть i не до­чи­таєшся, що там на­пи­са­но. Пi­вод­чи­не­на ша­фа з па­пе­ра­ми… два сто­ли, по­зас­ти­лу­ва­нi си­нiм па­пе­ром, об­ля­па­нi чор­ни­лом… на сто­лах ку­пи па­пе­рiв… За бiльшим си­дить на­чальник тюр­ми, - товс­тий, брезк­лий чо­ло­вiк з зас­па­ним об­лич­чям. Вiн зирк­нув на Ко­рецько­го.

- Тут на­щот вас бу­ма­га… - Ви­тяг па­пi­рець i гля­нув на йо­го. - Ос­во­бож­да­етесь…

- Як? - спи­тав­ся Ко­рецький, не йму­чи вi­ри.

- Освобождаетесь, го­во­рю… Рас­пи­ши­тесь в по­лу­че­нии ва­ших де­нег и ча­сов…

Вiн штовх­нув до Ко­рецько­го якусь кни­гу. Ко­рецький, не чи­та­ючи, роз­пи­сав­ся трем­тя­чою ру­кою, упх­нув до ки­ше­нi, не ра­ху­ючи, гро­шi, го­дин­ни­ка…

- Отведи их - пусть со­бе­рут­ся, - зве­лiв на­чальник стар­шо­му дог­ля­да­че­вi. - Тог­да ос­во­бо­дить, - мо­гут ид­ти…

Вернувшися до ка­ме­ри, Ко­рецький не поск­ла­дав, жуж­мом по­ки­дав у ко­шик свої ре­чi й лед­ве мiг дiж­да­ти­ся, по­ки сол­дат iзв'язав їх. То­дi не пi­шов, а бiльше по­бiг ко­ри­до­ром i вниз по схiд­цях, - лед­ве сол­дат з ко­ши­ком за їм пос­пi­вав.

Тiльки во­ни вий­шли в дру­гий двiр, за­раз Ко­рецький по­чув, що за бра­мою на ву­ли­цi який­сь го­мiн. Та вiн про це не ду­мав. Пас не­терп­ля­чи­ми очи­ма ру­ки за­бар­но­го во­ро­та­ря, що, не пос­пi­ша­ючись, ме­то­дич­но стром­ляв своїми товс­ти­ми пальця­ми ключ у за­мок, по­вер­тав йо­го там, од­ми­кав… На­реш­тi вi­дiмк­нув, ви­тяг за­мок, грюк­нув, од­су­ва­ючи, за­су­вом… Ко­рецький на­хи­лив­ся тим ча­сом, узяв з зем­лi ко­шик