Брат на брата - Борис Грінченко

I то­дi по­ча­ла­ся дов­га роз­мо­ва про те, що та як тре­ба ро­би­ти. Дер­жа­ти­ся ку­пи, нi в яко­му ра­зi не рiз­ни­ти, а друж­но йти тим са­мим шля­хом, що й до­сi… Не да­ва­ти се­бе зби­ти з то­го шля­ху нi­ко­му - пам'ята­ючи, що по­ки не бу­де справжньої во­лi, до­ти нi­чо­го не мож­на зро­би­ти для доб­ра на­род­но­го… Скрiзь ши­ри­ти та­кi дум­ки, свi­до­мiсть… Пог­ром­ний чад оцей, - вiн ми­не, як i вся­кий чад… А як чад роз­вiється, виз­во­ле­нi вiд йо­го го­ло­ви зно­ву мог­ти­муть ро­зу­мi­ти доб­ре сло­во. Ко­рецький по­яс­няв пра­ва, якi спи­са­но в ма­нi­фес­тi, роз­ка­зу­вав, як до­би­ва­ти­ся, щоб усе те за­ве­де­но в жит­тя… Нав­чав, як знай­ти йо­го са­мо­го в Києвi…

Тiсно куп­чи­ли­ся ко­ло йо­го, пильно слу­ха­ли, лов­ля­чи кож­не сло­во. По­чу­ва­ли се­бе вин­ни­ми пе­ред ним i хо­тi­ло­ся спо­ку­ту­ва­ти свою про­ви­ну ще бiльшою, щи­рi­шою пра­цею ко­ло то­го дi­ла, про яке вiн їм ка­зав. Вi­ри­ли в йо­го; i ог­нем ве­ли­ко­го жа­лю, вi­ри й на­дiї ся­ли очi цим двом де­сят­кам лю­дей, зiб­ра­ним ко­ло сво­го го­не­но­го вчи­те­ля - ниш­ком, се­ред лi­су…

Смеркалося, як по­ча­ли роз­хо­ди­ти­ся… Цi­лу­ва­ли­ся на про­щан­ня, не зна­ючи, ко­ли по­ба­чаться з учи­те­лем та чи й по­ба­чаться… Роз­хо­ди­ли­ся по од­но­му, по двоє, щоб не по­мi­ти­ли во­ро­жi очi…

Мовчки ди­вив­ся їм ус­лiд Ко­рецький, як пок­ри­ва­ли­ся во­ни по­мiж де­ре­ва­ми, i ста­ре по­чу­ван­ня на­дiї i си­ли вже по­чи­на­ло грi­ти йо­го своїми теп­ли­ми хви­ля­ми…

Тiльки Якiв зос­тав­ся з ним, - ма­ли вдвох iти на стан­цiю. За­па­ли­ли тро­хи хми­зу i при йо­го свi­тi на­пи­сав Ко­рецький кiлька слiв до Та­лi. Ра­див жи­ти в батька, - по­ки про­жи­ве. Має в се­бе з сот­ню кар­бо­ван­цiв, - по­ки що ста­не… Ко­ли б пе­ре­мi­ни­ло­ся так. Що зос­тав­лять її на вчи­тельськiй по­са­дi, i во­на пев­на бу­де, що без­печ­но вер­ну­ти­ся в Ла­дин­ку, - то мо­же бу­де й кра­ще вер­ну­ти­ся. Цi­лу­вав її й дi­тей, ка­зав щи­рi й нiж­нi сло­ва, сил­ку­ючи­ся вер­ну­ти їй вi­ру на кра­ще жит­тя…

Хмиз до­го­рiв i по­гас. Од­дав лист Яко­ву, - ру­ши­ли в до­ро­гу… Сiм верс­тов прой­шли лi­сом i по­ля­ми без нi­яких пе­реш­код. А ось за­миг­тi­ла вог­ня­ми се­ред тем­ря­ви й стан­цiя. Ко­рецький зос­тав­ся сто­яти тро­хи вiд­да­лiк, а Якiв пi­шов ку­пу­ва­ти бi­ле­та. Лед­ве вер­нув­ся з ним, - по­чув­ся гу­гiт: то над­хо­див поїзд. Вже зда­ле­ка про­би­ва­ли тем­ря­ву два йо­го ве­ли­кi вог­ня­нi ока: во­ни ближ­ча­ли, на­су­ва­ли i враз дов­гий змiй, пих­ка­ючи вог­нем i ди­мом, вир­вав­ся з тем­ря­ви i, грю­ко­чу­чи й стог­ну­чи, спи­нив­ся пе­ред стан­цiєю.

Стиснув Яко­ву ру­ку i, ми­на­ючи стан­цiю, ско­чив Ко­рецький у ос­тан­нiй ва­гон. За­раз же в ку­точ­ку за две­ри­ма, ко­ло вiк­на бу­ло мiс­це. Ко­рецький ви­зир­нув у вiк­но i тро­хи да­лi в тем­ря­вi по­ба­чив са­мот­ню пос­тать,- то був Якiв. Поїзд свис­нув i ру­шив. Пе­ред Ко­рецьким мелькну­ла па­руб­ко­ва пос­тать, ог­нi стан­цiї, i поїзд ки­нув­ся в тем­ря­ву осiнньої но­чi.

- Але вiн ви­не­се ме­не на яс­ний день… на яс­ний день здiй­сне­них на­дiй, - ду­мав Ко­рецький.

I вже не по­чу­вав у со­бi то­го ту­по­го без­на­дiй­но­го бо­лю гид­ко­го. Все, що тра­пи­ло­ся, зда­ва­ло­ся тiльки од­ним мо­мен­том з ве­ли­ко­го дi­ла, а кi­нець йо­го мiг бу­ти тiльки один… I хоч який бо­лю­чий цей мо­мент, - му­сять пе­ре­жи­ти й йо­го, щоб за­гар­ту­ва­ти­ся до краю…

А поїзд ли­нув мо­гу­чим хо­дом, про­би­ва­ючи тем­ря­ву…

1907. VI­II 18. Свя­то­шин, пiд Києвом.