Брат на брата - Борис Грінченко

- Прислано вас ареш­ту­ва­ти. Се­лом їздять ко­за­ки в шу­ка­ють вас скрiзь… Бу­ли вже в ме­не, в Яко­ва, в Па­на­са… Ка­жуть: по­па­де­мо - жи­во­го не ви­пус­ти­мо…

Корецький зро­зу­мiв те­пер, що то за їздцi бу­ли бi­ля шко­ли.

- А На­та­ля Ми­ко­лаївна, дi­ти - де?

- Не тур­буй­тесь… Во­ни жи­вi й здо­ро­вi…

- Та де во­ни?

- Одвiз я… в Гай­ки…

Гайки - то був ху­тiр Та­ли­но­го батька, за­мож­но­го ко­за­ка, су­меж­но з ве­ли­ким се­лом Гра­бiв­кою.

- Ми так ду­ма­ли, - ше­по­тiв да­лi Пет­ро, - що хоч На­та­лю Ми­ко­лаївну тут i не зай­ма­ють, та все ж кра­ще їм бу­ти по­ки що, да­лi вiд Ла­дин­ки. Во­ни спер­шу не хо­тi­ли їха­ти, - все за вас жу­ри­ли­ся… хо­тi­ли вас шу­ка­ти… Та я вмо­вив… Во­ни б шу­ка­ли, а за їми слiд­ком ко­за­ки їзди­ли б… Та тро­хи та­ки, приз­на­ти­ся, й приб­ре­хав: ска­зав, що вас зов­сiм не за­ня­то… що ви в лi­сi те­пер… Во­ни по­вi­ри­ли…

Написали до вас за­пис­ку… То це не­дав­но тiльки вер­нув­ся, од­вiз­ши…

- Спасибi, Пет­ре!.. А дi­ти не ду­же на­ля­ка­ли­ся ко­за­кiв?

- Нi, нi­чо­го… Лi­да не зро­зу­мi­ла, чо­го во­ни, а Во­лодько, як во­ни поїха­ли, ска­зав: "Ну, я ж їм по­ка­жу, як ви­рос­ту…"

- Наталi Ми­ко­лаївни нi­як во­ни не зай­ма­ли?

- Нiяк… Во­ни, ма­буть, i не до­га­да­ли­ся, що то во­на… i не пи­та­лись нi­чо­го… Ду­же вас по­би­то, Євге­не Пет­ро­ви­чу?

- Трохи… Тiльки по го­ло­вi ду­же вда­ре­но… Од­на­че - нi­чо­го… Що в шко­лi?

- Усе пог­ром­ле­но… По­ки я вран­цi од­вiв На­та­лю Ми­ко­лаївну та ки­нув­ся по то­ва­ри­шах… по­ки ту­ди та сю­ди, - при­бi­гаємо, аж тут уже пе­рей­шла ор­да… Тiльки дiд Те­реш­ко хо­дить по ха­тах та пла­че… Ки­ну­лись вас, - не­ма… По­ча­ли шу­ка­ти вас, а тут i пог­ром­ни­ки шу­ка­ють… Сил­куємо­ся так, щоб нас не по­мi­ча­ли, щоб знай­ти вас та пе­ре­хо­ва­ти, або мо­же до лi­ка­ря… Нi­де не­ма… Де ви бу­ли?

- У це­гельнi… в ма­лiй шо­пi…

- Чи ти ба!.. А ми по­ба­чи­ли, що Ми­хай­ло з Ва­люш­ним вий­шли звiд­тi­ля, - ну, ду­маємо, там вас не­ма… та й не пiш­ли ту­ди… У шко­лi я поз­на­хо­див де­якi па­пе­ри, - од­дав На­та­лi Ми­ко­лаївнi…

- Де лист од неї?

- Ось… тiльки свi­ти­ти тут не ру­ка, щоб не по­ба­чи­ли ко­за­ки: ву­ли­ця­ми їздять…

- Правда…

- Вам тре­ба з Ла­дин­ки ку­дись iн­де по­да­ти­ся, Євге­не Пет­ро­ви­чу.

Корецький за­мис­лив­ся…

- Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там най­кра­ще мо­жу при­ту­ли­ти­ся… Чи те­пер пiз­но?

- Пiвнiч ско­ро.

- Поїзд уже пi­шов. - Та вам те­пер у го­род i не мож­на…

- Авжеж!.. Тре­ба прой­ти на Го­ро­бей­ку, там сiс­ти… Верс­тов двад­цять бу­де ту­ди од нас?

- Та бу­де… Мо­же тро­хи й бiльш… Дiй­де­те?

- Дiйду.

- Бо їха­ти во­но по­мiт­нi­ше…

- Авжеж… Я й на вра­нiш­нiй поїзд не хо­чу, бо ду­же по­мiт­но бу­де…

- Пiдождете до ве­чiрнього?

- Еге. Тiльки не тут… Кра­ще я пi­ду в лiс на па­сi­ку твою.

- Еге, там без­печ­нi­ше…

- Переночую в ку­ре­нi й день пе­ре­бу­ду, а вве­че­рi йна ма­ши­ну.

- Зараз хо­че­те йти?

- Та за­раз… Тiльки ти, Пет­ре, дай хоч сво­го кар­ту­за, а то я без нi­чо­го…

- Я за­раз…

Петро пi­шов, а Ко­рецький ос­тав­ся до­жи­да­ти­ся в тем­нiй клу­нi. Пев­на рiч - на па­сi­цi бу­де йо­му най­кра­ще. Бджо­ли Пет­ро вiд­тi­ля вже пе­ре­вiз, нiх­то ту­ди те­пер не прий­де, а ко­ли що, то й у лi­сi за­хо­ва­ти­ся мож­на… Од па­сi­ки до стан­цiї Го­ро­бей­ки бу­де на­вiть ближ­че верс­тов на три…

Прийшов Пет­ро, при­нiс кар­ту­за й свою чу­мар­ку. Чу­мар­ка прий­шлась на Ко­рецько­го са­ме доб­ре, а кар­ту­за на­дi­ти бу­ло труд­ненько, бо го­ло­ва бо­лi­ла.

- А це по­поїсти… Їжте!..

- Нi, це зго­дом… уже на па­сi­цi… та й iду­чи мож­на… А те­пер не­ма чо­го ба­ри­ти­ся: кра­ще я швид­ше пi­ду.

- Ходiть - i я з ва­ми.

- А то­бi чо­го?

- Е, нi, - щоб я вже знав, що ви без­печ­но до кат­ра­ги до­би­ли­ся… Там уже не так страш­но, а по до­ро­зi то хто йо­го зна, як бу­де…

- То щоб i то­бi впа­ло, цього хо­чеш?

- Та нi­чо­го не впа­де… Пi­ду!..

- Ну, га­разд, - охiт­нi­ше ме­нi бу­де. Яром?

- Яром не так по­мiт­но…

Вийшли з клу­нi, роз­зир­ну­лись, - нi­де нi­ко­го не бу­ло вид­ко. Пiш­ли зно­ву го­ро­дом, то­дi вниз i поб­ра­ли­ся яром.

Петро йшов по­пе­ре­ду, не­су­чи вуз­лик, Ко­рецький за їм, iш­ли мовч­ки, бо бу­ло не­без­печ­но по­да­ва­ти го­лос. Вго­рi бу­ло хмар­но, тiльки де-не-де проб­лис­ку­ва­ли клап­ти­ки чис­то­го не­ба i на їх сум­но миг­тi­ли зiр­ки. Чор­нi бо­ки яру здiй­ма­лись ви­со­ко, i вни­зу бу­ло зов­сiм тем­но. Зго­ри труд­но бу­ло б їх до­ба­чи­ти. Сил­ку­ва­ли­ся тiльки йти яко­мо­га тих­ше, обе­реж­нi­ше, - по­су­ва­ли­ся по­ма­лу. I враз Ко­рецький здриг­нув­ся.

- Гаву-у-у!.. га­ву-у-у!.. - зно­ву роз­ко­ти­ло­ся се­ред тем­ря­ви.

I весь час, по­ки во­ни йшли яром, важ­ко й сум­но плив­ли в по­вiт­рi за­во­ди со­ба­чо­го пла­чу, i вiд їх ста­ва­ло так без­на­дiй­но, що хо­тi­ло­ся са­мо­му пла­ка­ти, ви­ти, як Ка­тай…

З пiв­го­ди­ни йшли яром. Де­да­лi вiн ста­вав усе мен­ше й мен­ше гли­бо­кий, бо­ки в йо­го ниж­ча­ли i, на­реш­тi, ви­бi­га­ли в по­ле ву­зеньким яроч­ком. Озир­ну­ли­ся по­лем. Ко­рецький спер­шу нi­чо­го не по­ба­чив, але Пет­ро торк­нув йо­го ру­кою й мовч­ки по­ка­зав пра­во­руч.

Там, геть да­лi, бо­ва­нi­ла в тем­ря­вi мо­ги­ла. При блi­до­му свi­тi вiд кiлькох зi­рок, дов­ше вди­вив­ши­ся, Ко­рецький по­ба­чив на мо­ги­лi щось ви­со­ке.

- Козак вер­хи, - про­ше­по­тiв Пет­ро.

Так! Лов­лять йо­го i вно­чi.

Треба вер­та­ти­ся на­зад.

Завернулися i зно­ву пiр­ну­ли в тем­ря­ву гли­бо­ко­го яру.

- До верб, - шеп­нув Пет­ро.

Корецький знав цю до­ро­гу. Яр ви­ки­дав од се­бе гiл­ку так са­мо на по­ле, але там рос­ли куп­ка­ми вер­би й так уся­кий ча­гар­ни­чок роз­ки­да­ний був верст­ви на пiв­то­ри, - от­же лег­ше бу­ло схо­ва­ти­ся i зай­ти да­лi вiд се­ла, а то­дi вже iн­шим шля­хом за­вер­ну­ти­ся до лi­су.

Знову пiш­ли ти­хо, обе­реж­но, мовч­ки. Дiй­шли до гiл­ки; за­вер­ну­ли нею. Тут iти бу­ло гiр­ше, бо стеж­ка бу­ла ма­ло про­топ­та­на i раз у раз трап­ля­ли­ся ку­щi. До­во­ди­лось iти ду­же по­ма­лу, щоб не бу­ло ше­лес­ту й ту­по­тiн­ня. Во­ни до­хо­ди­ли вже до краю, ко­ли це враз по­чу­ли над со­бою роз­мо­ву. Двоє ко­за­кiв їха­ло по­над яром, наб­ли­жа­ючи­ся до їх. Поп­ри­па­да­ли до зем­лi й ле­жа­ли мовч­ки, не­ру­хо­мо.

- Долго еще бу­дем ез­дить? - по­чув­ся го­лос прос­то над їми.

- Да чорт его зна­ет… Долж­но уд­рал уж он…

- Проехать раз­ве ов­ра­гом?

- Ну его к чор­ту!.. Но­ги ло­ша­ди по­ло­ма­ешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув уго­рi сiр­ник, блис­нув свiт, зас­мер­дi­ло тю­тю­ном…

Далi за­ту­па­ли зно­ву ко­нi, йду­чи по­ма­лу, хо­дою. Ко­рецький з Пет­ром ле­жа­ли, прис­лу­ха­ючись, як ту­пот­ня­ва й го­ло­си за­ти­ха­ли i на­реш­тi зов­сiм стих­ли. Пi­дож­да­ли, ще з чверть го­ди­ни, то­дi Пет­ро торк­нув Ко­рецько­го.

- Лежiть тут!

I ти­хо-ти­хо по­лiз уго­ру. Ко­рецький ба­чив, як йо­го тем­не тi­ло по­су­ва­ло­ся кру­чею i як, на­реш­тi, йо­го го­ло­ва ста­ла над бе­ре­гом