Брат на брата - Борис Грінченко
- Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо - живого не випустимо…
Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.
- А Наталя Миколаївна, дiти - де?
- Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…
- Та де вони?
- Одвiз я… в Гайки…
Гайки - то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.
- Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, - все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…
Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…
- Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?
- Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту…"
- Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?
- Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
- Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе - нiчого… Що в школi?
- Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, - нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?
- У цегельнi… в малiй шопi…
- Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi…
- Де лист од неї?
- Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…
- Правда…
- Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився…
- Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?
- Пiвнiч скоро.
- Поїзд уже пiшов. - Та вам тепер у город i не можна…
- Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?
- Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?
- Дiйду.
- Бо їхати воно помiтнiше…
- Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…
- Пiдождете до вечiрнього?
- Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.
- Еге, там безпечнiше…
- Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.
- Зараз хочете йти?
- Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…
- Я зараз…
Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…
Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.
- А це попоїсти… Їжте!..
- Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.
- Ходiть - i я з вами.
- А тобi чого?
- Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…
- То щоб i тобi впало, цього хочеш?
- Та нiчого не впаде… Пiду!..
- Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром?
- Яром не так помiтно…
Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.
Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, - посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.
- Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. - знову розкотилося серед темряви.
I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…
З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.
Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.
- Козак верхи, - прошепотiв Петро.
Так! Ловлять його i вночi.
Треба вертатися назад.
Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.
- До верб, - шепнув Петро.
Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, - отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.
Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.
- Долго еще будем ездить? - почувся голос просто над їми.
- Да чорт его знает… Должно удрал уж он…
- Проехать разве оврагом?
- Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!
Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…
Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецький з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.
- Лежiть тут!
I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом