Брат на брата - Борис Грінченко

I враз опи­нив­ся се­ред стов­пи­ща: юр­ма лю­дей сто­яла ко­ло са­мi­сiнької бра­ми - муж­чи­ни, пан­ноч­ки… З нес­по­дi­ван­ки вiн спи­нив­ся, див­ля­чись на лю­дей.

- Корецький! - ки­нув хтось се­ред стов­пи­ща.

- Урра-а-а!.. Ко­рецький!.. Ур­ра-а-а!..

I враз хтось ви­хо­пив у йо­го з рук ко­ши­ка, йо­го са­мо­го пiд­хо­пи­ли чиїсь ру­ки, ба­га­то рук, i вiн за­ко­ли­хав­ся над го­ло­ва­ми ве­ли­ко­го стов­пи­ща, що за­ли­ло ввесь май­дан­чик пе­ред тюр­мою. Прос­то пе­ред Ко­рецьким ма­яв ве­ли­чез­ний бi­лий пра­пор з на­пи­сом чер­во­ни­ми лi­те­ра­ми: "Амнiс­тiя". Да­лi чер­во­нi­ло ще кiлька пра­по­рiв - мен­ших.

- Урра! - заг­ре­мi­ло ще дуж­че. - Ур­ра, Ко­рецький! Хай жи­ве сво­бо­да!..

- Панове, що ви ро­би­те? Не тер­зай­те ви так чо­ло­вi­ка!.. - по­чув­ся знай­омий Ко­рецько­му го­лос. - Тре­ба на звож­чи­ка!..

- Звожчика!.. Да­вай звож­чи­ка!.. - за­гу­ка­ло кiлька го­ло­сiв. Ко­рецько­го спус­ти­ли до­до­лу.

Стовпище розс­ту­пи­ло­ся, по­ки­да­ючи про­хiд, i на кiн­цi йо­го Ко­рецький по­ба­чив фа­етон.

- Прошу вас, Євге­не Пет­ро­ви­чу, - про­мо­вив той же знай­омий го­лос, i Ко­рецько­го взяв пiд ру­ку чо­ло­вiк з чор­ною бо­ро­дою, - доб­ре знай­омий йо­му ад­во­кат Яко­вен­ко. Мiж дво­ма ла­ва­ми лю­дей - па­нiв, ро­бiт­ни­кiв, па­нiй, пан­но­чок - во­ни прой­шли до фа­ето­ну. Ко­рецький сiв у йо­го, з ним Яко­вен­ко, а навп­ро­ти ще двоє лю­дей, - всi троє стис­ка­ли ру­ку Ко­рецько­му, здо­ров­ка­ли­ся з ним, поз­до­ров­ля­ли "з виз­во­лен­ням", але Ко­рецький не ро­зу­мiв, хто тi двоє, i не роз­би­рав, що з ним дiється.

- Рушай до ду­ми!.. - зве­лiв Яко­вен­ко. - Швид­ше! Ко­нi ру­ши­ли. Але все стов­пи­ще по­су­ну­ло за фа­ето­ном, обс­ту­пи­ло йо­го, i вiн му­сив їха­ти хо­дою.

- Ну, хва­ла бо­го­вi, - та­ки до­би­ли­ся! - ка­зав Яко­вен­ко. - Знаєте: про­ку­рор i жан­дар­ми нi­як не хо­тi­ли вас ви­пус­ка­ти. А я ка­жу… я був у де­пу­та­цiї од мi­тин­гу… я ка­жу: для са­мої влас­тi кра­ще, ко­ли ви­пус­ти­те йо­го, нiж ко­ли до­ве­де­те до не­щас­тя… Ад­же пе­ред тюр­мою стоїть стов­пи­ще, го­то­ве що­мить роз­би­ва­ти бра­му… Ну, во­ни й са­ми по­мiр­ку­ва­ли… Зго­ди­лись… Те­пер ми прос­то на мi­тинг… Всi ви­ма­га­ють, щоб ви там бу­ли, хо­чуть вас ба­чи­ти…

- Який мi­тинг? - лед­ве мiг спи­та­ти­ся Ко­рецький. - З яко­го при­во­ду?

- Як з яко­го? - зди­ву­вав­ся Яко­вен­ко. - Ах! то ви, бi­до­лаш­ний, нi­чо­го не знаєте!.. Ви не чи­та­ли те­лег­ра­ми… Па­но­ве! - гук­нув вiн у стов­пи­ще. - Вiн не чи­тав те­лег­ра­ми… Дай­те те­лег­ра­му!.. Швид­ше!..

- Телеграму! Те­лег­ра­му!.. - роз­ко­ти­ло­ся мiж на­ро­дом, i кiлька рук з ве­ли­ки­ми ар­ку­ша­ми прос­тяг­ло­ся до фа­ето­ну. Яко­вен­ко взяв один i по­дав Ко­рецько­му.

- Ось чи­тай­те: "Ви­со­чай­ший ма­ни­фест…" Конс­ти­ту­цiя!..

Тремтячи як у про­пас­ни­цi, по­чав Ко­рецький чи­та­ти. Очi не слу­ха­лись, якось пе­рес­ка­ку­ва­ли по сло­вах, який­сь ту­ман зас­ти­лав лi­те­ри…

- Читайте го­лос­но!.. - Го­лос­но хай хтось чи­тає!.. - По­чу­ло­ся гу­кан­ня. - Зно­ву хай чи­та­ють!..

Яковенко взяв у ко­гось iз рук ще один ар­куш, ус­тав у фа­ето­нi, що лед­ве по­су­вав­ся се­ред стов­пи­ща, i, дер­жа­чись од­нiєю ру­кою за пе­ре­док, дру­гою пiд­няв­ши вго­ру бi­лий ар­куш, по­чав чи­та­ти ма­нi­фест:

- "…даровать на­се­ле­нию не­зыб­ле­мые ос­но­вы граж­данс­кой сво­бо­ды на на­ча­лах дей­ст­ви­тельной неп­ри­кос­но­вен­нос­ти лич­нос­ти, сво­бо­ды сло­ва, соб­ра­ний и со­юзов", - од­би­ва­ло­ся в ву­хах у Ко­рецько­го го­лос­не чи­тан­ня, але за­раз же йо­го пок­ри­ли ще го­лос­нi­шi ви­гу­ки:

- Урра-а!.. Да здравст­ву­ет сво­бо­да!.. Да здравст­ву­ет конс­ти­ту­ция!..

- "…Установить, как не­зыб­ле­мое пра­ви­ло, что­бы ни­ка­кой за­кон не мог восп­ри­ять си­лу без одоб­ре­ния Го­су­дарст­вен­ной Ду­мы"…

- Ура!.. Да здравст­ву­ет Го­су­дарст­вен­ная Ду­ма!.. А Яко­вен­ко чи­тав уже iн­шу те­лег­ра­му. Урив­ки до­лi­та­ли до ву­ха Ко­рецько­му:

- "Известие о под­пи­са­нии конс­ти­ту­ции расп­рост­ра­ни­лось в Пе­тер­бур­ге… Ед­ва они соб­ра­лись, как при­нес­ли со стан­ка от­тис­ки ма­ни­фес­та… Пред­ло­жи­ли поч­тить на­род, му­жест­вен­но за­во­евав­ший сво­бо­ду".

- Ура!.. Хай жи­ве на­род!.. Хай жи­ве сво­бо­да!.. Геть тюр­ми!.. Ам­нiс­тiя!.. Ам­нiс­тiя!..

Корецькому стис­ну­ло гор­ло, вiн по­чу­вав, що ко­ли не вдер­житься, то за­раз, за­раз у йо­го ри­нуть з очей сльози. Вiн зап­лю­щив очi i зцi­пив зу­би.

Процесiя по­ма­лу по­су­ва­ла­ся, i Яко­вен­ко тим ча­сом роз­ка­зу­вав:

- Уночi ми по­лу­чи­ли ма­нi­фес­та в ре­дак­цiї… За­раз же рi­ши­ли ви­пус­ти­ти йо­го ок­ре­мим пла­ка­том… У де­сять го­дин вiн уже по всьому го­ро­ду гу­ляв… На­род ви­си­пав на ву­ли­цi, - ну, звiс­но, мi­тинг… Ста­ли го­во­ри­ти. Ам­нiс­тiя - пер­ше сло­во… Па­но­ве, - ка­же док­тор Лав­рен­ко, - по­ки да­дуть ам­нiс­тiю з Пе­тер­бур­гу, - не за­бу­вай­те, що в на­шiй тюр­мi си­дить бо­рець за во­лю - Ко­рецький. До­би­вай­мось, щоб йо­го ви­пу­ще­но!.. Ну, звiс­но, в та­кi хви­ли­ни юр­ба не мiр­кує дов­го… Так i шуг­ну­ли до тюр­ми, - хо­тi­ли си­ло­мiць… Та вже ми вмо­ви­ли взя­ти­ся до ле­гально­го спо­со­бу… Ну, ото й виб­ра­ли де­пу­та­цiю з нас трьох: я, док­тор Юр­ковський та Пав­ло Се­ме­но­вич… - i вiн по­ка­зує на тих двох, що си­дять навп­ро­ти Ко­рецько­го, i то­дi тiльки вiн пiз­нає їх.

А Яко­вен­ко все го­во­рить. Вiн швид­ко, пос­пi­ша­ючись, урив­ка­ми пе­ре­ка­зує Ко­рецько­му по­дiї двох ос­тан­нiх мi­ся­цiв: з'їзд земських i го­родських дi­ячiв, пов­сюд­нi мi­тин­ги, роз­ру­хи по го­ро­дах i се­лах i, на­реш­тi, ве­ли­чез­ний страйк за­лiз­нич­ни­кiв та iн­ших ро­бiт­ни­кiв, що спи­нив, спа­ра­лi­зу­вав еко­но­мiч­ний рух усiєї ве­ли­чез­ної дер­жа­ви… Все це Ко­рецький чує, але спер­шу ро­зу­мiє тiльки час­ти­ну ка­за­но­го, урив­ки… Та по­ма­лу по­чи­нає приз­ви­ча­юва­ти­ся до всього то­го, що тут iз їм тра­пи­ло­ся, по­чи­нає ро­зу­мi­ти йо­го i своє ста­но­ви­ще се­ред цих но­вих по­дiй. I не­ви­мов­на ра­дiсть об­нi­має йо­го, аж iз гли­бу ду­шi по­чи­нає рос­ти щось ве­ли­ке, гар­не, не­пе­ре­мож­не… I во­но хо­че вир­ва­ти­ся на во­лю, ви­яви­ти­ся чимсь - кри­ком, - чим-не­будь, аби тiльки ви­яви­ти­ся.

- Стiй! Стiй!

Фаетон спи­няється, й Ко­рецький по­мi­чає, що стов­пи­ще по­бiльша­ло.

- Виходьмо… приїха­ли, - ка­же йо­му Яко­вен­ко.

Вiн ви­хо­дить. Яко­вен­ко бе­ре йо­го за ру­ку й по­чи­нає про­тис­ку­ва­ти­ся крiзь на­товп.

- Пропустiть… пус­тiть, па­но­ве! - го­во­рить ад­во­кат. - Дай­те прой­ти до по­мос­ту, - ду­же пильна спра­ва.

Люди не­хо­тя пос­ту­па­ються i про­пус­ка­ють у вузький про­хiд - щi­ли­ну, що за­раз же зно­ву за­ту­ляється за їми.

Корецький з Яко­вен­ком дов­го про­тис­ку­ються тим про­хо­дом, аж по­ки на­реш­тi но­ги їх на­ма­цу­ють щось нi­би схiд­цi.

- Обережнiше… обе­реж­нi­ше… не впа­дiть!.. Отут схi­дець… - ка­же Яко­вен­ко й тяг­не за ру­ку Ко­рецько­го вго­ру, все се­ред то­го ж на­тов­пу.

Корецький сил­кується не впас­ти, на­ма­цує но­га­ми се­ред чу­жих нiг якiсь нi­би дош­ки i схо­дить усе ви­ще й ви­ще, увесь час див­ля­чи­ся вниз i пильну­ючи своїх ру­хiв.

- Ну, прий­шли! - го­во­рить Яко­вен­ко.

Корецький пiд­во­дить го­ло­ву i ба­чить пе­ред со­бою стiл, пос­тав­ле­ний на яко­мусь по­мос­тi, а за сто­лом яко­гось доб­ро­дiя… Вiн за­раз же пiз­нає док­то­ра Лав­рен­ка й ро­зу­мiє, що це го­ло­ва мi­тин­гу. Бi­ля йо­го за сто­лом ще двоє: один си­дить, а дру­гий, зов­сiм нез­най­омий Ко­рецько­му, мо­ло­дий, чор­ня­вий чо­ло­вiк з ху­дим об­лич­чям, го­во­рить про­мо­ву.

I враз спер­шу сти­ха, а да­лi все го­лос­нi­ше й го­лос­нi­ше чується навк­ру­ги:

- Корецький!.. Ко­рецько­го при­ве­зе­но!.. Ви­пус­ти­ли!.. Виз­во­ле­но!.. Ко­рецький!.. Ко­рецький!..

Голова мi­тин­гу Лав­рен­ко по­вер­тається