Оригінальні поезії - Павло Грабовський
Іспоконвіку так ведеться,
Всім тим жили і будуть жить.
Не дуже, либонь, міркували,
Не довго микався Батла:
Загдона - так невістку звали -
Худобу править почала.
А там і цицнула Батлиха;
У найми набиратись лиха
Батла засторчує хлоп’я,-
Звичайне, воля не своя.
Загдона мовчки привикає,
Не жде нічого, не шукає:
В якій не гибіти сім’ї -
Однаковісінько її.
VI
Мовчить Загдона. Серед ночі
Сльоза не виступе на очі,
Мовчить, бо дуже добре зна,
Для кого проживе вона
Своє мандрів’я ненависне,
Що завжди буде працювать,
Пекти, косити, обшивать,
Що вся сім’я на неї звисне,
Що пройдисвіта-чоловік
Пролеже з люлькою весь вік,
Що так життя пробайдикує,
Що від коня до хомута -
Усе в господі промота...
Зна, що, коліючи, звікує…
За сина брав її Батла;
Вона, все терплячи, жила.
Батлі тепера грошей треба;
Де взяти - не напада з неба...
У Бідухая гроші є...
Є гроші, та нема, бач, жінки:
Батла - менджун 15 ; Батлі - пожинки;
Батла Загдону продає.
VII
Пили і так, і з духараном; 16
Пили і їли,- годі пить,
Бо непереливки з шаманом:
Немов опоєний дурманом,
На голій долівці хропить.
Хто на землі, хто на помості -
Геть окачурюються гості;
Не сплять Батла та Бідухай,
Одно варнякають, нехай...
Загдоні очі сон злипає,
Вона потроху засипає.
Зніміло. Божа ніч вита.
Засни, каліко перехожа,
Всім порабована, неможа;
Спи мирно, доки не світа.
VIII
Батла держав своє обіття:
Загдону ранком узяли;
Умісті з нею і хабіття 17
В чужий улус перевезли.
І знов сердешна привикає,
Мов тінь, по закутах никає,
Пильнує двору, збіжжя дба,
Поперед батька не стриба,
Не пащекує здуру марно:
І те - не слід, і се - негарно…
Чи вже пак не жіноча річ -
Плигать у вічі безперіч…
Батла тим часом любо, тихо
Другу вишукує на лихо.
За сина меншого гада,-
Лучилась швидко молода.
Нехай же хлопець не здивує,
Коли ніхто не подивує,
Що він - жонатий, ні тому,
Що одинадцятий йому.
IX
У Бідухая молодиця
Не дуже довго прожила;
Невмогу стало їй нудиться,-
Помайнувала, утекла.
Було, сидить, нудьгує в юрті
По тижню цілому одна,
Очима лупа край вікна,
Бо Бідухай гуляє в гурті,
Менджує, їзде, а змина,-
Що дома тільки не назире,-
Коли не змарче, то одзире,
Перемантаче задарма...
Вона - сюди, туди вчащати,
По степу ввечері вищати,-
Рішатись почала ума.
Лютує вітер; ніч холодна,
Вона - і боса, і голодна -
Блука кругом, не потура,
Мов навіжена та мара.
Куди дівалася покора:
Застогне - чується докора
У хижім скиглінню її,
Лякатись почали свої.
Є чутка, що лиха личина
Над нею силу узяла,
Збагнітувала зла причина…
Загдона по миру пішла.
X
Німим покоєм вечір дише;
Широкий, вільний степ дріма;
Подув вітрець, траву колише,
Припав - ласкає, обійма;
Блідніє місяць на дозорі;
В холоднім небі сяють зорі,
Туман встає по Ангарі; 18
Ген острів ледве зеленіє,
Улус 19 по березі маніє;
Тайга нависла на горі…
Смеркало. Серед тиші наче
То заспіває, то заплаче,
Задзеленчить: по кружині
Загдона їзде на коні.
XI
Волосся падає на плечі;
На тілі - драні ганчірки;
Співа, верзе - не втямиш речі;
В руках - заквітчані дзвінки.
Почервоніє, блиснуть очі,
У хату в’їде на коні,-
Людей побурка опівночі,-
Кругом заблимають огні.
Уся дрижить, роняє слину,
Ухопе з печі вуголину,
По хаті бігає, жаха
Та вуголиною маха;
Застогне, тричі круг опише,
Брязкоче, б’ється, тяжко дише,
Несамовито завива;
Ножем утне себе, бува,
Щоб опинитись, певне, в раї,
По нісенитяній пораї;
І, сівши врешті на коня,
В сусідню хату повертає;
Хазяйка двері відчиняє,
Причинну щиро привітає,
Із печі жеврінь достає,-
Загдона знову за своє.
До змоги злидень бідну носе...
Нічого у людей не просе;
Хіба хто часом піднесе
Горілки чарку - от і все.
XII
І день і ніч Загдона броде;
Одно виспівує пісні;
То пішки з хати в хату ходе,
То степом їзде на коні,
Аж поки, вибившись із сили,
Кряжем додолу упаде;
Причинні муки підкосили
Її здоров’я молоде.
Вона притулля всюди знайде,
До кого тільки в юрту зайде,-
Усяке вбогу привіта,
Бо за причинну почита.
Пустує часто з дітворою
Загдона, в жарти устряє;
Рухомий 20 хлопець пристає
До гурту іншою порою,
Диви - і другий, і дівча
Дзвінки стьожками уквітча,
Припнеться, брязка,- вкупі бродять,
Щоночі сум на всіх наводять,
Аж поки сон не звале з ніг
В багнюку покотом чи сніг.
XIII
Плескате личко, пухлі віка
Узьких прищулених очей,
Безглуздя жалібних річей...
Великий сум за чоловіка
Напливом тяжкої журби
Охопе іншої доби.
Загдону - цю несамовиту,
Нещасну, змучену, пропиту -
Я на
