Оригінальні поезії - Павло Грабовський
Про загибле та минуле
Сльози вилива;
Все забуте, все заснуле
Нишком виплива.
Шкода мріями 21 витати...
Що колись було,
Більше, мабуть, не вертати -
В вічінь одійшло.
Край широкий, наче море,
Ворскло обійма...
Тільки в тебе, серце хворе,
Іншого нема.
Сам оце журитись мушу,
Наче сирота;
Знав на світі щиру душу -
Згинула і та.
Де привіт найду без тебе?
Мука груди рве...
Кожен дума сам за себе,
Сам собі живе.
Годі марно нарікати
На людей, на світ,-
Довго мусять ще блукати,
Щоб найти просвіт…
Зеленіють берегами
Квіти, дерева;
Пахне чарівно лугами
Молода трава.
Всюди простір, всюди воля,
Божий день, весна...
Де ж поділась моя доля;
Де блука вона?
Тихий вечір... місяць… Боже!
Думонько моя!
Все на світі так пригоже,
Тільки нуджу я...
Виє вітер, човен носе,
Хвиля злюту б’є;
Вий же, буйний! Бурі просе
Серденько моє.
Знову Ворскло плеска тихо,
Човен геть пливе...
Знову муки, знову лихо,
Туга серце рве…
А надій чуття немруче
Знишку осіня...
Перевозний в берег луче,
Човен зупиня.
Вийшов я на луг зелений,
На траву упав,
Наче працею стомлений,
До землі припав.
Сон скосив мене у горі,
Мука одлягла;
Наді мною сяли зорі,
Божа ніч пливла.
ДО УКРАЇНКИ
Сестронько, квіте,
Пташко моя!
З мукою, світе,
Згадую я
Пройшле з добою
Волі, коли
Мрії з тобою
Сяли-росли.
Потім... та годі
Все споминать...
Вік у незгоді
Мусиш конать,
В лютій неволі
Проволокти,-
Карної долі
Не обійти…
Чорні, як ночі,
Повні душі,
Змучені очі
Бачу в тиші.
Небо Вкраїни
Світиться в них,
Полум’я лине
Зор весняних…
Стала нудиться;
Тільки ждання:
Мрія справдиться -
Всю осіня.
Мука - байдуже,
Кращого ждеш...
Де ж ти, мій друже,
Шляхом бредеш?
Чи з-за віконця,
В тяжкій журбі,
Дивишся сонця,
Мариш собі?
Чи покінчила
Сумерні дні
Та опочила
В темній труні?
Марно питаю…
Муку-журбу
Пильно потаю
Геть у глибу,
Та на поличчя
Чисте твоє,
Повне величчя,
Серце моє! -
Гляну з коханням
І помолюсь,
З сумом-зітханням
Не надивлюсь.
Дай тобі боже
Силу таку,
Що переможе
Кару тяжку!
ЛАТРИГА 22
Святого хліба ні шматка,
Навколо ні людини;
В кишеню клав я п’ятака,
Та іншої години
Не поймуть віри, а бува,
Та ще пак і частенько,
Що злиддя вовком завива;
А мав колись густенько.
Чи не піти лишень на шлях,
Подихать на роздоллі,
В зеленім гаї, по полях
Та пошукати долі.
На диво вигострю ножа,
Рукава геть засучу:
Однаковісінька межа -
У прірву чи під кручу.
ТУГА
Без розкаю поморюся
По степах чужини;
Тільки часом зажурюся,
Що нема дружини.
В кого ради запитаю
У лиху незгоду?
Хто пригорне непристаю, 23
Сироту безроду?
Хто загоє чи розваже
Серденько недуже?
Хто, стуливши очі, скаже:
«Прощавай, мій друже!»
Ні з ким сісти побалакать
Чи покепкувати...
Доки очі - гірко плакать,
Вік спокутувати;
Врешті, згинуть одиноким...
Не мани, надіє!
Тільки по степу широкім
Вітер загудіє.
Знаю: овсі б не придача, 24
А панує туга;
То - моя єдина вдача,
То - моя одруга.
ДО...
Нічого б часом не жадав -
До тебе б тільки я схилився;
О, як би гірко заридав,
О, як би пильно помолився!
Та не про те, щоб ти зняла
Своєю чистою любов’ю
Всю муку ту, що облила
Моє зболіле серце кров’ю.
О ні... а помолився б я,
Припавши сумно на розстанні,
Щоб ця молитвонька моя
І сльози ці були останні!
БРАТАМ
Я не кликав вас до бою
Проти світньої злиди,
Не виводив за собою,
Ставши сміливо в ряди.
Тільки муки злої долі
З вами вкупі я ділив,
Як і ви, не знавши волі,
Щастя краєві молив...
ЗАПОВІТ
Українські почування
Української душі,
Перші роки поривання
Виливалися в тиші.
Розвернувши людям душу,
Геть поглянувши на світ,
Я носити в серці мушу
Ширший братній заповіт.
Над усюдним горем мира
Я сумую і болю;
Всеохопного кумира
З України не зроблю.
1890
«Рано вийшов я в дорогу…»
Рано вийшов я в дорогу,
Стоми, плентавши, не знав;
От доходив до порогу,
Зирк - і знову починав.
Проминули ті години,
Смерть у вічі загляда;
Так тікає ж домовини
