Оригінальні поезії - Павло Грабовський

далеко воно…

Побратавшись навіки з журбою,

Я про щастя не дбаю давно.

 

Кличеш ти до єднання, любові…

Світлосяйні, великі слова...

Тільки мир, що купається в крові,

Нехай трошки на те потрива.

 

Не з любов’ю підходь ти до всього,

А ненавидь, кляни та карай,

Катом будь панування гидкого,

Люто бийся за рідний свій край!

 

Не зцілющий «єлей» розливати

Там, де впину не знають мечі,

Де потрібно влучної гармати,

Де люд стогне і вдень і вночі.

 

Цить же, серце,- тепер не до тебе!

Чи нам горя свого не знести?

Схаменись та поглянь кругом себе

І байок про любов не плети!

 

«Про все граєш ти нам, бандуристе…»

 

 

Про все граєш ти нам, бандуристе;

Струн торкнешся - сльоза побіжить,

Щось в душі заворушиться чисте,

Голос твій хоч кого розсльозить.

 

Покажи ж безпомильно дорогу,

Як нам швидше до правди дійти,

Та як, долю зборовши убогу,

По-братерньому лад завести.

 

«Божий світ, оповитий красою…»

 

 

Божий світ, оповитий красою,

Задрімав у легенькому сні;

Степ кругом засріблився росою,

З річки ллються веселі пісні.

 

Стиха рух пробіжить по долині,

Пробіжить - та й нічого нема;

Тільки бродять засмучені тіні,-

То недоля блукає сама.

 

Тільки чуть, як на вільнім просторі,

Не знаходячи місця собі,

Людський дух пробивається в горі,

Людське серце ридає в журбі.

 

«Не дивуйтесь, що співи мої…»

 

 

Не дивуйтесь, що співи мої

Безнадійні такі та журливі:

Се - недоля, спитайте її,

Чи я знав хоч хвилини щасливі.

 

Я веселої часом почну

І незчуюся сам (отакої),

Що потроху звернув на сумну,

Бо віддавна привик до сумної.

 

Чистих радощів, світлих утіх

Дуже мало я бачив на світі;

Через те в тихих співах моїх

Жаль і сльози так щиро розлиті.

 

Через те мої думи смутні

І похмурі, як ніч непроглядна,

Бо не я склав сі думи-пісні,

Але доля моя безвідрадна.

 

ГОЛОС КАРИ

 

 

Серед люду сиротою,

Серед гурту в самоті

Я блукав... Передо мною

В царстві тиші й супокою

Рух зростав у темноті.

 

Хуга вила на просторі,

Замела степи й село,

Відгукнулась сумно в борі…

Занімів я в дикім хорі,

І журби як не було!

 

Все завмерло, думка спала,

Збувши горе дошкульне;

Але дійсність відживала,

Привид жаху викликала

І страхала знов мене.

 

Бо се рипнув хтось дверима,

Десь годинник цокотить…

Знову кара невмолима

Пронеслась перед очима,

Серце чує і тремтить.

 

Знову грізний голос кари,

Що на час було замовк,

Зворушивши сонні мари,

В темнім вигляді почвари

Доторкнувсь моїх думок.

 

Знов на дні душі глибокім,

Де я голос той сховав,

Моїм ворогом жорстоким,

Але й другом одиноким

Він, пануючи, вставав.

 

І нема куди тікати

Від тих згуків світових,

Що женуть далеко з хати

І довіку будуть гнати,

Бо сі згуки в нас самих.

 

А кругом якась таємність -

Не вгадає розум мій...

І відчув я враз нікчемність,

І дурницю, і даремність

Людських дум і людських мрій!

 

Сном прибиті, мов маною,

Серед степу та лісів,

В тім німому супокою

Пеклом виють наді мною

Міліони голосів.

 

І хоча б які там чари,

А то рип нудний дверми

Та годинника удари

Все нагадують про чвари

З метушнею між людьми.

 

Не боюсь я пекла ночі...

Але що здалось мені?

Збіглись разом поторочі,

Пронизали мене очі

І зловіщі, й навісні!

 

Вітра тихе повівання

Перейма мої думки

І найкращі спогадання

Виклика на глузування,

Рве зрадливо на шматки.

 

Поборовся б, так годинник

І байдужий рип дверми

Все спиняють... Мов провинник

Або зборканий голинник 27

Звик давно я до тюрми:

 

І блукав я поміж людом;

Серед гурту в самоті...

Невидимим якимсь чудом

Правий шлях здавався блудом

І губився в темноті.

 

ПЕРЕСПІВ

 

 

Зворушив я в серці муку,

Не знайду журбі кінця,

Бо побачив серед бруку

Клаптик свіжого сінця.

 

Зелененький клаптик сіна,

Що хтось витрусив з гарби,-

Се однісінька причина

Мого суму та журби.

 

Спогадалась рідна хатка

Серед тихих хуторів,

Коло гаю сіножатка,

Степ з піснями косарів,

 

І садочок, і струмочок,

Запашнесенькі квітки...

«Вийде в люди наш синочок»,-

Шепчуть весело батьки.

 

Статись паном - мрії гарні…

Але рад би я втекти

Від задухи у писарні

В гай та, поки дні безхмарні,

В степ з косою потягти!

 

КВІТЕНЬ

 

 

Що миліш, як квітень віє?

Він старому смерть несе,

Вся природа молодіє,

Оживає зразу все.

 

Я не хочу супокою,

Нудить світом не люблю;

Перед долею важкою

Голови не похилю.

 

Я люблю, щоб сонце гріло,

Щоб гукали скрізь громи,

Щоб нове життя будило

Рух і гомін між людьми.

 

Ясний квітень гарно сяє,

Наче генія чоло;

Квітень стежку виробляє,

Щоб за ним і літо йшло.

 

1900-1902