Оригінальні поезії - Павло Грабовський
Якою завжди зострівав;
Тобі, братія, на згадання
Зложив оце оповідання,
Оцю споруду звіршував;
Воно хоч овсі не до ладу,-
Пущу сердешну у громаду,
То дехто, може, прочита
І добрим словом привіта.
1891
НА 1891 РІК
Надія мане з новороку,
У мрії ширшає душа
І шляхом стерненим (нівроку)
Потроху з музою руша.
Ясному впливу шкодять болі;
Я що веселе оповім,
Конавши змалку у неволі,
У пакуванню віковім?..
РОЗУМНА ХІТЬ
Виряджаючи до школи,
Батько сина напучав:
Щоб не зводився ніколи,
Старших себе величав;
Уклонявся охайненько,
Не юрив, а шанувавсь,
На питання похіпненько
Щонайперше озивавсь;
Щоб не квапивсь на патяки,
Не в’язавсь до мужичат,
Не прокудив, як гультяки,
Та не циндрив копійчат;
Щоб од ранку і до мрища
Книжки менту не пускавсь;
Щоб не дуже пак у грища
З лобуряками хапавсь.
«Добре робиш - добре й буде,
Що душа не забажа;
Глянь лиш - інше вийде в люде,
Не пізнаєш - походжа…
Вчись,- доклав,- бо неминуче,
Що загляну під плахіть...»
І хлоп’я сердешне луче
На стару розумну хіть.
МЕТА
До істини - світла не одна дорога
З пелюшки нас по гріб веде;
Он інший - здається - стоїть у порога,
А баче, що в пітьмі бреде.
Ось наша єдина братерська порада
Борцеві, що тягне хреста:
Народна свобода - найвища засада,
Найкраща сучасна мета.
ПІСНЯ
Тяжко, важко сиротині,-
Сів собі, гадає:
Гасне серце в самотині,
Сила пропадає.
Протиняю вік по світу,
Марно літа страчу,
Ані краю, ні просвіту
Тугоньці не бачу.
Цить же, серце; цить, недуже,
Щоб не знали люди;
Твоя мука їм байдуже,
Ти - єдине всюди.
Вийду краще на долину,
Гляну, одинокий,
Пильно думкою полину
Геть на степ широкий,
До порогів, та до лугу,
Та до того гаю;
Нерозгайну свою тугу
Сам собі розгаю.
Вітер віє понад полем,
Стогне та голосе...
Так повій же над бездолим,
Серце бурі просе.
Донеси мені з-за моря
Хоть єдину чутку,
Щоб не знав я більше горя,
Щоб ізбувся смутку…
Та полинь і на Вкраїну,
Розпитай у бога
Про нещасну ту країну,
Чи жива ще вбога.
Розпитай, чи б’ються в грудях
Силоньки до дії,
Чи не змерла віра в людях,
Чи киплять надії.
Ой полинь же та звернися
На годину-другу,
Як до брата, пригорнися,
Повісти, як другу…
Слуха: вітер із-за моря
Мчить оповідання
Про нечуте пекло горя,
Крові та кайдання…
Не дослухав... Весь гіркими
Ллється, ламле руки:
Перед муками такими,
Що останні муки!..
МАЛЮНОК
(На спогад Н. Н. Ш.)
Здорова, рідненька!
Жива ще чи ні?
Оце ти, сумненька,
Згадалась мені.
Стоїш, невеличка,
Дрібна та гнучка,
З чорнявого личка
Поникла така;
Достоту цікава,
Як перше була;
Ухмилка лукава
На губці лягла.
Хто погляд на листу
Змалює? На се
Не маю я хисту,
У погляді - все:
І ласка, і пильність,
І мрія свята;
І дружа прихильність -
Не панська пуста;
І стома з журбою,
Здобуті в тюрмі,
І думка добою -
Собі на умі…
То полум’ям пихне,
Минула пора:
Швиденько затихне,
Мерщій замира.
Потемріли очі,
Огонь погаса...
На плечі дівочі
Спадає коса.
Січеться, марніє,
Потроху линя...
Твій вік туманіє,
Своє доганя.
Збуріння пекуче
Із серця не б’є,
Чуття невсипуче
Себе не вдає.
Чимало по світу
Ти бачила зла,
Та жарту-привіту
Ніде не збула.
Вся кров’ю ти бралась
За рідні хрести.
На мить не цуралась
Святої мети.
Неволя спіткала
З пелюшки тебе,-
Ти правди шукала.
Забувши себе.
Прощай, серденятко,
Та згадуй,- аже?
Чи, мо’, пташенятко,
Забула уже?
Бажала від мене
Малюнка свого,-
Прийми ж, моя нене,
Вподобай його.
Хоч, може, і рани
Зворушу твої,-
Від щирої шани
Спомини мої.
ДЕ?
Під липами пахучими,
Веселі, молоді,
Обіймами пекучими
Припавши до груди,
Сидів панич край панночки,
І все про вабні сни
Балакали коханочки
Під чарами весни.
Дивилися, пишалися
На пароньку старі,
Раділи та втішалися
Що божої зорі.
Минали дні; пролинули
Надії чарівні;
Погаснули, загинули,
Мов зорі весняні.
Похмуро так виглядує
Запущений садок;
Осипався, не радує,
Не мане в холодок.
Осталися старесенькі,
Сумують в самоті...
Де дітки, де ріднесенькі,
Де мрієньки святі?
НА ВОРСКЛІ
Сумно Ворскло плеска, ріє,
Злегку в човен б’є,
Наче чує, що боліє
Серденько моє.
Хвиля бризка, хвиля в’ється,
Човен доганя;
Серце туже, тяжко б’ється,
