Оригінальні поезії - Павло Грабовський
З ЖИТТЯ
Сумно молодиця
Хату шпарувала;
На дочку свариться,
Щоб не пустувала.
А дитина хирна,
Либонь, чи мовляча,
Задалась хоч смирна,
Шкода - нетерпляча:
Тулиться край призьби,-
Все її цікаве,-
Не зважає грізьби,
Знищечку лукаве:
Глиняник торкає,
Оддере шпарунку,
Вальок колупає,
Топчеться по клунку,
Кублиться та всюди
Тицяє ручиці,
Закаляла груди,
Порошить очиці.
«Не осклієш 25 змалку!» -
Желіпає 26 мати;
Ухопила палку,
Ну лиш прасувати.
Сиротинка ж бідна
Тільки сльози роне;
(Не жаліє рідна,-
Хто вже забороне?)
Плаче та не знає
(Де пак знать дитині?),
Що давно немає
Борошна в хатині.
ПІСНЯ
Стрічались ми для сліз та горя,
А любо думалось іти;
Єднала нас одна недоля,
Щоб більше муки принести.
Одні надії бились в грудях,
Та не збулись надії ті:
Весела завжди ти на людях,
Тиняюсь я у самоті.
Мене по морю хвиля носе,
Тебе до берега знесла,
Моя Душа ще бурі просе,
Твоя забуттям поросла.
Усі пишаються тобою,-
Звернула ти на битий шлях;
А я остався сам собою,
Мов лист останній на гіллях...
«Як-то тяжко позирати…»
Як-то тяжко позирати
На степи чужини,
Силі вражій потурати
Та й не мать дружини!
Хто розваже лихо чорне,
Ласкою окруже;
Хто до серденька пригорне:
«Не журись, мій друже!»
З ким посидіть-побалакать,
Радо усміхнуться?
Доки світу - нишком плакать,
З туги не прочнуться,
Врешті згинуть одиноким...
Чи не так лиш, доле?
Мир здавався був широким,-
Де ж ти, де ж ти, воле?
СУЧАСНИМ ПОЕТАМ ВЕЛИКОРУСЬКИМ
З ваших уст так і приска «лазур»
Та якісь дивовижні «аркади»;
Людський стогін під реготом бур
Затуляють од вас «колонади».
Що ні стих, то зліта «ізумруд»,
Умережана «розами» вірша,
Блиском влитий кривавіший труд,
В перли убрана дійсність найгірша.
Всюди - «гроти», «тераси», «фонтан»;
Здриш раз по раз Венеру, весталку…
Тем цікавих шукать - в Індостан
Спорядили письменницьку валку!
Мішма грому, та слів, та мани…
Тільки змісту правдивого шкода;
Тут усе, що вчувають пани,
Крім єдиної думки народа.
Так покиньте всі ваші громи
Та нікчемні оті дивовижі,
А світіть нам рятунок зі тьми
Простим словом убогої хижі!
В ДАЛЕЧІНЬ
Мов ніжний квіт, грозою збитий,
Ти похиливсь без вороття:
На шлях неволі, кров’ю злитий,
Тебе закинуло життя.
І ти побрів: пустиня мертва,
Безкрає моренько нудьги,
Закутий люд, безправна жертва,
Наруга, стони, батоги.
Та не загине, брате, марно
Велика пам’ять тяжких літ,
Як не забудеться безкарно
Страждання каторжного гніт!
СОН
Зелений гай, пахуче поле
В тюрмі приснилися мені,
І луг широкий, наче море,
І тихий сум по кружині.
Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті... там знудилась мати,
Ізнудьгувалася сестра.
Поблідло личко, згасли очі,
Надія вмерла, стан зігнувсь...
І я заплакав опівночі
І, гірко плачучи, проснувсь.
ДО СЕСТРИ
На Україну,
Рідні лани
Серцем я лину
Із чужини.
Жду, виглядаю
Волі тії...
Часом згадаю
Села, гаї;
Ниви розлогі,
Простір долин,
Гору, пороги,
Вечір і млин;
Зоряні ночі,
Затишні дні!..
Чари дівочі
Сняться мені;
Білі хатини,
Верби, вишник;
Стан сиротини,
Шитий рушник…
Пестівний промінь
Карих очей;
Ласка і гомін
Щирих річей;
Церква та рідна;
Коло хреста
Змучена, блідна
Мати Христа…
Коли б зосталось,
Як і було...
Ні, не верталось,
Що віджило.
Там виростали
Милі брати,
Там розцвітала,
Сестро, і ти.
Весело, гарно,
Любо жилось…
Згадую марно:
Все пронеслось.
Всюди блукаєм
По кружині,
Волі шукаєм
На чужині.
Вернемось, може,-
Жду не діждусь…
Бог допоможе -
Гаєм пройдусь.
Степом, лугами,
Пишним садком,
Та берегами,
Понад ставком…
Серцем радію
Мов наяву;
Кличу надію,
Марно зову.
Ранок настане -
Серце болить,
Бо перестане
Бідне марить.
Де Україна?
Боже... нема…
Інша країна,
Степ та тюрма.
1895-1900
«Голова більш не здужа робити…»
Голова більш не здужа робити,
Роздратований мозок пала;
Знов зима стала душу нудити,
Знов до ліжка мене прикула.
Груди гірш починають стогнати,
Марно вік мій журливий біжить…
Ще б хотілось мені працювати,
Ще б хотілось для праці пожить!
«Угамуйсь, моє серце безщасне!..»
Угамуйсь, моє серце безщасне!
Не поможуть нам сльози дрібні:
Про минуле тяжке, бідолашне,
Не нагадуй щоденно мені.
Не хлоп’яче життя ми з тобою
Починаєм,-
