Оригінальні поезії - Павло Грабовський
Не рушить нас ніяка втрата;
Ми заніміли, ми спимо;
А як прокинемось, то брата
Мерщій впрягаємо в ярмо.
Забули божий заповіт ми,
І людська кров нам не страшна;
Ми клянемось своїми дітьми,
Що зла не вдіяли й зерна.
А робим знов, як і робили,
Не потураючи на гріх;
Бажання світлі розгубили
І обернули сльози в сміх.
Коли ж і як чуття братерне
Торкнеться наших душ черствих
І нас на добрий шлях наверне
Взаємин спільних та живих?
«Хай скажена хуртовина…»
Хай скажена хуртовина
Нас по світу розкида,-
Не сумуйте, бо година
Вже з-за хмари вигляда.
Так чого ж так серце рветься,
Загартоване давно,
Або інший раз озветься
Тихим стогоном воно?
Бо вчуває, що хоч стало
Розвиднятися вгорі,
А внизу ще світла мало
І далеко до зорі.
Що поки справдяться мрії,
Люди втратять силу ждать,
Ніч погасить всі надії...
Як же серцю не гадать?
Як не битись, не стогнати,
Обливаючись слізьми,
Коли давлять його втрати,
Наче ретязі тюрми.
«Нащо, мовляв, про те й балакать…»
Нащо, мовляв, про те й балакать,
Чому ніколи більш не буть?
Все, кажуть, можна переплакать,
Все можна на світі забуть.
Минають літа - образ милий
В душі міниться і зника,
Уяви одслід слабосилий
Туманом час заволіка.
Все пройде... тільки сум не згине,
А буде нищечком десь жить...
Хто безнадійність в серці спине,
За щастям здужа не тужить?
«Де ви, браття, відгукніться…»
Де ви, браття, відгукніться,
Та згадаймо себе: що ми?
Знаю, вам легенько спиться,
Та не сплять кругом сіроми.
Що кривавим потом влиті,
Спрацювались до знемоги
І не ждуть нічого в світі,
Бо немає їм дороги.
Темно скрізь; над рідним краєм
Густо звисла пітьма ночі,
А ми мовчки потураєм,-
Сон важкий склепив нам очі.
Нас окрив нелюдський сором,
Та байдуже нам про його;
Дехто скаже: там ми й орем;
Сієм кривду - більш нічого.
Щось міркуєм, а без діла;
Товчемося, а все дарма...
Десь морока нас посіла,
Що самі впряглися в ярма.
Сліпо йдем, куди нас пхнуто
Та куди погнали струми;
Навіть серце наше скуто,-
Їм керують рабські думи.
Мов столітній дуб корою,
Обросли ми товсто брудом
Та тиняємось марою,
Кістяками поміж людом…
Отакі-то все надії;
Як же з сумом не питати:
Де ви, браття? Де надії,
Що не згине наша мати?
«Дітські мрії…»
Дітські мрії - ото всього й щастя було,
Дітські мрії - й такі коротенькі;
Чарування тих мрій незабаром пройшло,
Проминули й літа молоденькі.
Тільки часом в душі відгукнеться луна,
Відгукнеться луна - більш нічого;
Я згадаю про все: моя доля сумна
Ще сумніша стає після того.
Подивлюсь я кругом: і не мру й не живу,
А тиняюсь, аби собі жити;
Вік роботу роблю, та не ту гуртову,
Щоб і людям, і краю служити.
Дітські мрії - ото й всього щастя було,
А тепер і тих мрій вже немає:
Під вагою журби низько гнеться чоло,
Зору в небо давно не здіймає.
«Не дивуйтесь, добрі люди…»
Не дивуйтесь, добрі люди,
Що я став собі такий.
Мов ножем, щоденно груди
Мені крає сум важкий.
Розминувся б я з журбою,
Куди-небудь, може, втік,
Так ношу її з собою
І носитиму повік.
Бо журби тії криниця
Ще не мала в світі дна:
Краща доля всім нам сниться
І солодким сном мина.
Розлітаються бажання
По дорозі, наче пил,
І надія мре остання,-
Зберегти немає сил.
Молоді, веселі літа,
Наче хмари, пропливли;
Світлі думи серед світа
Навіть стежки не знайшли.
«Знов повіяло в душу весною…»
Знов повіяло в душу весною,
Хоч кругом ще біліють сніги;
Знов повітрям зцілющим я гою
Давні рани своєї нудьги.
В серці, наче в порожній оселі,
Давно й сліду живого нема;
Але думи забились веселі,
Що минає холодна зима.
«Я кохаю тебе, а не знаю - за що…»
Я кохаю тебе, а не знаю - за що;
Я твій погляд ловлю... О, не вір ти мені:
Се - химери самі; се - бридня, більш ніщо,
Бо кохання людське - се омани дурні.
Я кохаю тебе і кохання топчу...
О, не вір ти мені: се - хитання самі...
Я коханню тому все життя присвячу
Бо я з його ожив; ти одна на умі.
Я кохаю тебе, і я знаю - за що:
Ти мене підвела на важкому шляху;
Так ходім же і дальш: двом не страшно ніщо,
Хоч доводиться йти нам у північ глуху.
Я кохаю тебе; те кохання дає
Бистрі крила мені, і з братами гуртом
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28
Що у ріднім краю опрягло
